Чим уважнiше вчитуєшся у Шевченкову поезiю «Менi однаково, чи буду…», тим виразнiше вимальовується перед нами постать поета як нацiонального пророка. Участь у Кирило-Мефодiiвському братствi дозволила йому простежити пожвавлення нацiонального руху в Украiнi. Поет розумiв, що це тiльки початок поступового накопичення визвольноi енергii народу. Тому не дивно, що грубе придушення нацiонального руху, розгром таємного товариства спричинило появу вiрша «Менi однаково, чи буду…» У ньому ми бачимо, як невiдступно мучила Шевченка думка про загрозу вiдродженню Украiни, якщо росiйськi самодержавцi присплять нацiональну свiдомiсть украiнцiв i викоренять з iхньоi свiдомостi бодай натяки на можливiсть iснування самостiйноi украiнськоi держави: …Як Украiну злii люде Присплять, лукавi, i в огнi Їi, окраденую, збудять… Ось що для Шевченка є головним, а не любов i слава серед спiввiтчизникiв!

Для Т. Шевченка нещаслива доля жiнки-крiпачки була не лише суспiльною, а й особистою трагедiєю. Його матiр ще «молодую у могилу нужда та праця положила», рiднi сестри поневiрялися на панщинi. «Нещасний в особистому життi, Шевченко найвищу i найчистiшу красу свiту бачив у жiнцi, в матерi», Ї стверджував Максим Рильський. Знедолена жiнка-рабиня стала постiйним супутником Шевченковоi поетичноi музи. Оповиту нiжною любов’ю i ласкою, вiн пронiс ii, страдницю, крiзь усе своє творче життя, вiддав iй величезну наснагу свого лiричного хисту, показав у рiзних поетичних проекцiях, пiднiс до високих художнiх узагальнень.

За радянських часів Шевченка представляли мало не атеїстом, який відобразив це у своїх творах, і, в основному, цитували його рядки про те, що він «проклене Бога», коли він у відчаї звертався: Чи Бог бачить із-за хмари Наші сльози, горе? Так, ці рядки з віршів Шевченка, але ми не можемо стверджувати, що Шевченко відкидав Бога чи зневажливо ставився до віри, до християнських заповідей. Факти з його життя та багато інших творів свідчать про те, що великий поет усе життя був глибоко віруючою людиною і слово Боже для нього мало велике значення

Твори Т. Шевченка - це ніби літопис історії нашого народу, бо дуже багато його віршів та поем присвячено історичній тематиці. Є у нього і зображення боротьби українського народу на турецькій та татарській землях за волю своїх співвітчизників - тема визвольних козацьких морських походів. Першим його твором на цю тему стала поема «Іван Підкова», яка є ніби тільки зачином чудової Шев-ченківоької поеми «Гамалія». Як відомо, в нашій історії не було людини, яка б носила таке ім’я і очолювала козацькі походи. Образ Гамалії - це узагальнений образ ватажка українського казацт-ва, який не міг допустити, щоб десь на чужині могли загинути співвітчизники. У далекому Скутарі, на Туреччині, сидять в неволі у кайданах «козаки-сердеги», сидять тай гадають, чи не прийде допомога з України, чи там «раду радять, як на турка стати».

Рано втративши матір, яку «ще молодою у могилу нужда та праця положили», Т. Г. Шевченко все життя тяжко відчував своє сирітство. Йому все життя бракувало материнського піклування, материнської ніжності. Можливо, саме тому поет з особливою повагою звик ставитися до материнства. І це відбилося у його творчості. Гортаючи сторінки «Кобзаря», ми постійно зустрічаємо образи матерів. Різні це жінки: є серед них такі, що, бажаючи щастя дітям, дбають лише про матеріальний здобуток і готові заради цього загубити кохання («Мар’яна-черниця», «Тополя»). Є нещасні матері-покритки, котрі, не в змозі перенести сором, гублять своїх новонароджених дітей («Русалка»).

Якось мені довелося прочитати одну статтю в газеті, у якій ішлося про те, що упродовж кількох століть (особливо після ліквідації козаччини) образ, чи вірніше культ матері, був піднесений на таку висоту і став таким всеосяжним, що жіноче виховання взяло гору в сім’ї (стало фемінізованим) до такої міри, що це позначилося й на вихованні хлопчиків. Вони, мовляв, виростали безхребетними й безвольними, не здатними ні себе захистити, ні свою з,емлю. І нібито через це ми не мали останнім часом якихось яскравих особистостей, які могли б повести за собою весь народ до нових досягнень. І іцо мене прикро вразило, так це те, що дорікають у цьому Шевченкові, який у своїх творах ідеалізував образ жінки, жінки-матері, а за ним потяглися й інші поети та письменники аж до нашого часу.

Великий украiнський письменник, людина з незвичайною, тяжкою долею, з свiтовою славою поета-правдолюбця Ї це Тарас Шевченко. Його думки зрозумiлi усiм пригнобленим, усiм тим, хто хоче вiльного, радiсного i щасливого життя. Чому ж поезiя Шевченка має не тiльки нацiональне, але i свiтове значення? Творчiсть поета-демократа у великiй мiрi вирiшила подальший розвиток украiнськоi лiтератури, бо не було жодного вiдомого письменника другоi половини XIX Ї початку XX ст., який би не вiдчув впливу Т. Шевченка. Максим Рильський зазначав, що «як пушкiнський реалiзм освiчував шлях росiйськiй лiтературi, так реалiзм Шевченка освiчував шлях украiнськiй лiтературi».

Тарас Шевченко - геній української літератури. Його твори різноманітні та художньо довершені, їх тематика охоплює усі сторони життя нашого народу. У своїх віршах, баладах, поемах Великий Кобзар оповідає про історію козацтва, розмірковує над сенсом буття людини, над долею Батьківщини, зображує романтичні чарівні події та реальні історичні, розповідає про долю простих людей та долі цілих держав. Є у творчості Шевченка образи, що зустрічаються в багатьох творах, вони мають глибоке змістове навантаження. Таким є образ співця, сліпого кобзаря. Цей образ проходить червоною ниткою крізь твори поета. Змальовано образ народного співця і у поемі «Тарасова ніч», яка оповідає про героїчну боротьбу українців із польськими поневолювачами.

Український народ у поемі Тараса Шевченка «Гайдамаки» показаний у момент його величного гніву. На початку поеми герої поеми важко працюють, вони по-християнські мирні та терплячі

Улітку 1844 року Шевченко написав один із найвидатніших своїх творів, нищівну сатиру на деспотичний режим Миколи І - поему «Сон» («У всякого своя доля»). Це одна з найбільших вершин політичної поезії Шевченка. Пафос викриття самодержавно-кріпосницького ладу виявився у цьому творі з небаченою до того глибиною й силою. Твір має підзаголовок «Комедія», що вказує, однак, на драматичну його форму, а на комічно-сатиричний, гротескно-кумедний харатер основних сцен-картин, особливо наприкінці поеми. Поема написана у формі розповіді від першої особи, яка відкриває широкий простір для виявлення авторського ставлення до зображуваних подій та їх оцінки. Проте як автор твору Шевченко виступає в поемі в літературній масці умовного автора-розповідача про «напричуд дивний», росповідає фантастичні пригоди й кумедні події, які йому наснились.

У своїй творчості Тарас Шевченко раз по раз звертався до історичного минулого свого народу, шукав там відповіді на гострі проблеми сучасності. Особливе захоплення в митця викликала доба козаччини своєю героїкою, волелюбними настроями. Тому і показував її часто у своїх творах як взірець життя, гідного людини, утверджуючи необхідність боротьби проти самодержавно-кріпосницької системи, яка принижувала національну гідність, калічила особистість. Драма «Назар Стодоля» уявно переносить читача в Україну XVII століття. У ставленні героїв до традицій, Батьківщини, до свого морального обов’язку перед народом, його майбутнім і розкриваються характери Хоми, Гната, Назара, Галі, інших персонажів твору. Позитивні персонажі драми не мислять майбутнього без свободи, в якій вони вбачають вищий прояв щастя, тому корисливість і егоїзм розрахунків Хоми Кичатого, полковника, Стехи вони сприймають як зраду інтересів свого народу, його славних традицій. Наприклад, для Хоми Кичатого головне - «слава, і почот, і червінці».

Отже, Шевченко — у нас більше, ніж великий поет, він національний пророк. Пророк, згідно з біблійною традицією, — носій демократичного світопочут-тя, гуманістичний обличитель світового зла, поборник добра і справедливості. Ось у такому біблійному значенні був Шевченко пророком свого народу. Продовжував він ще одну біблійну традицію картання вад власного народу, дав могутню силу національній самокритиці, без якої не було б нашого відродження ні в XIX, ні в XX століттях. При уважному перечитуванні поеми «Гайдамаки» можна побачити в ній шек-спірівське, відчути Шевченкове страждання за людську жорстокість: «болить серце, як згадаєш…», «серце болить, а розказувать треба; нехай бачать сини, внуки, що батьки їх помилялись», «не спинила вина крові, ні злості людської». Аналізуючи поему «Гайдамаки», слід частіше звертатись до тексту, аргументувати словами автора. Такий аналіз стосується насамперед образів ватажків гайдамацького руху — Максима Залізняка та Івана Ґонти.

Поема «Гайдамаки» Т. Шевченка - це епопея героїчних подвигів українського народу. Тужить автор, що «од козацтва, од гетьманства високі могили - більше нічого не осталось», що плаче Україна кривавими сльозами. І згадує поет про народних ватажків, мужніх гайдамаків, які, палаючи невгасимою ненавистю до ворогів, жорстоко розправлялися зі зрадниками Батьківщини. Вважаючи себе продовжувачами справи Б. Хмельницького, гайдамаки на чолі з їхніми ватажками боролися за соціальну справедливість, за волю. Тому не дивно, що народ вірив своїм ватажкам, був готовий йти за ними на будь-які випробування. Типовим представником наймитсько-бурлацької бідноти, що була найбільш непримиренною частиною повстання 1768 р., є Ярема Галайда.

Чим славні Придніпровські гори? Піднялися вони з первісного моря, коли Землі ше й людей не було. Прилинувши з півночі, зустрів їх молодий Дніпро. Підточив ці гори мільйони років, але поки не посивів, та так і не здолав. Прийшовши на Канівські гори вклонитися Кобзареві, піднімаєшся сходами й вбираєш поглядом наддніпрянський простір. Думки линуть понад щоденними турботами, відлітають у минуле й переносяться в майбутнє. Українці - це народ Т. Шевченка. Чи не в кожній світлиці по наших селах під вишиваними рушниками висів портрет Кобзаря, а на полиці лежали його твори. Це було твердинею духу народу, бо люди шанували у Шевченкові не тільки геніального поета, через нього вони усвідомлювали себе як народ. Безперечно, Т. Шевченко зумів відтворити духовність української нації, його сутність, мону, культуру, віру у світле, щасливе майбутнє. Неодноразово він стверджував:

Живописна спадщина великого сина України Тараса Григоровича Шевченка вражає своєю майстерністю. Серед творів видатного художника безліч ілюстрацій до його поетичних творів, пейзажів, портретів. Робота в археографічній комісії дозволила Тарасу Григоровичу відвідати різні куточки України і донести до нас живописні спогади про красу рідного краю. Мені ніколи не доводилося бути в Почаєві, але познайомившись із живописним твором видатного майстра пензля, я була вражена його красою.

Разом з такими творами, як „Причинна” і „Тополя”, з’являється цілком реальна щодо способу трактування теми „Катерина”; поруч яскравих колоритних малюнків історичних, як „Тарасова ніч”, „Іван Підкова” з сумовитим їх жалем за славним минулим України - стоять такі перейняті високою свідомістю, принципові, скажу так, твори, як „На вічну пам’ять Котляревському”, „До Основ’яненка”, „Перебендя”. Ще бринить у Шевченкових творах сумовита струна жалю за минулим

Познайомтесь із Гамалією.Це кремезний чолов’яга, тому що він ватажок. Але не піратів Карібських островів, а запорозьких козаків. Не схожий він ні на Термінатора, ні на Рембо, ні на чудернацьких героїв Джекі Чана. Він звичайний українець у широких шароварах з шаблею за поясом. Давайте розглянемо, про що йдеться мова у поемі. На початку XVII ст. козаки здійснювали походи в Туреччину як відповідь на напади турецько-татарських війск на Україну, під час яких вороги грабували населення, брали людей в полон для продажу в рабство. В поемі «Іван Підкова» Шевченко дає тільки картину початку походу, а вже в «Гамалії» відтворюється весь похід, бій в Царгороді, повернення козаків з перемогою на Батьківщину.

Ув’язнений за ґратами каземату, Шевченко не схилив покірно голови перед жандармами і катом-царем. Поет не каявся на допитах, не виявляв ні краплі каяття і в віршах, написаних в ув’язненні. Цикл віршів «В казематі» складається із 13 поезій. Сюди увійшли такі шедеври лірики, як «Садок вишневий коло хати», «Мені однаково», «Ой три шляхи широкії», «Ой одна я, одна», «Не спалося, а ніч, як море». Основним мотивом цього циклу віршів є заклик бути вірним народові, Україні, своїй Вітчизні. У поезіях, написаних у казематі, Шевченко виявляє непохитність, нескореність. Особливо показовим з цього погляду є вірш «Мені однаково». Та поета хвилює не це, а доля замученої царизмом і панами України. А ось вірш «Садок вишневий коло хати», де Шевченко змальовує весняний вена селі і просте, близьке до природи життя селян, сповнений оптимізму, віри іарод, віри в йото світле майбутнє.

Протягом століть турецько-татарські орди здійснювали грабіжницькі набіги на Україну, перетворювали полонених на рабів. Для визволення своїх співвітчизників українське козацтво відважувалось на сміливі морські походи. Один з таких походів і зображено в поемі «Гамалія». Козаки-невільники в турецькому полоні в пісні виливають свою тугу за рідною землею. І Україна не забула про своїх синів. Цей спів-плач почули Великий Луг і Хортиця та вирушили в похід «братів визволяти». Шевченко славить високе почуття патріотизму, відчайдушну хоробрість козаків-запорожців, «завзятого» отамана Гамалію. Адже саме такі хоробрі, віддані рідній землі, громадянському обов’язку козаки прославили Україну «на весь світ великий». І. Франко вважав «Гамалію» однією з кращих поем Шевченка, цей твір є «немов дзвінким погуком козацького геройства, відваги і енергії».

Поема «Сон» («У всякого своя доля») написана Шевченком у 1844 роцi в Петербурзi. Поет привiз з Украiни живi враження дикоi сваволi помiщикiв, злиденного життя i нестерпних страждань крiпакiв. Свiй гнiв вилив вiн у поемi, яка є гострою сатирою на царську Росiю часiв Миколи I, на всю систему крiпосницького ладу. Пролiтаючи у снi над рiзними мiсцевостями, Шевченко змальовує картину за картиною. У вступi кiлькома рядками, сповненими глибокоi ненавистi, автор подає образ загарбника, який …неситим оком За край свiту зазирає, Чи нема краiни, Щоб загарбать i з собою Взять у домовину. У цьому образi легко впiзнати царя. Микола I, образ якого Шевченко показує в наступних частинах поеми, в той час (40-вi роки XIX ст.) провадив жорстоку загарбницьку вiйну на Кавказi, знищуючи гiрськi народи. Нижче в цiй же поемi автор говорить про Петра I i Катерину ІІ, засуджуючи iх колонiальну полiтику

Сатирична поема «Сон» належить до найвизначніших творів поета періоду «Трьох літ». У цей час центральною темою його творчості стає критика самодержавно-кріпосницького ладу в сучасній поетові Росії. У поемі «Сон» це здійснюється в алегоричній формі. Шевченко дав до твору підзаголовок «комедія», прагнучи підкреслити сатиричну спрямованість поеми. Ліричному героєві твору, що знаходився напідпитку, начебто наснився дивний сон. Герой пролітає над землею, потрапляє в різні куточки царської Росії. Такий прийом дає Шевченкові змогу вільно переміщатися з однієї місцевості в іншу та створити повну картину становища народу в самодержавно-кріпосницькій Росії. Розпочинається поема вступом, у якому в сатиричній формі розповідається про сучасне поетові життя.

Скрізь правда, сама правда. Оце шукання правди, якого ми вже мали щастя зазнати в творчості не одного українського письменника і в цілій народній поезії, особливо високим тоном лунає в поезії Шевченка, надаючи їй надзвичайної етичної краси. Правду Шевченко над усе ставить, до неї зводить усі пружини життя і навіть лихо для нього тільки через те огидне, що з його ідеалом правда розходиться. Вже на божій дорозі стоячи, перед лицем невблаганної смерті, він, з туги великої „голову схопивши в руки”, дивується - „чому не йде апостол правди і науки?” І ця вічна жадоба правди, цей неодмінний примат її в творах і в усьому світогляді Шевченка дає нам право його самого поставити за того апостола правди, якого так виглядав він, з такою мукою й болем дожидався. Вже зазначено попереду той непохитний оптимізм Шевченків, який раз-у-раз підказував поетові, що „буде правда на землі” і що це так само натурально, як те, що „сонце йде і за собою день веде” („І тут, і всюду - скрізь погано”).

Кожен з вас, я гадаю, любить мріяти. Особливо, напевно, вночі, коли на небі спалахують зірки, і батьки не турбують своїми запитаннями. Тому не дивуйтеся, що великий український Кобзар - Тарас Шевченко - теж любив мріяти, і навіть дуже часто. Та він мріяв не про те, скільки грошей йому дасть пан, і чи вистачить їх, щоб купити супермодні шаровари чи вишивану сорочку, на якій обов’язково повинна бути «крута» лейба. Не дивуйтеся, але в нього були зовсім інші мрії. Тарас Григорович Шевченко, як ви пам’ятаєте, був вірним патріотом України, і тому його мрії були теж пов’язані з нею. В епоху Шевченка посилювався розлад феодально-кріпосницької системи. Визиск поміщиками покріпаченого селянства ставав ще жорстокішим. Водночас зміцнювався і національно-колоніальний гніт. Протест народних мас нещадно придушувався царизмом. Невимовно боляче було поетові дивитись, яким насильствам, гніту і знущанням піддають його «сердешну Україну» царські сатрапи разом з численною зграєю російських, польських, українських панів і чиновників.

Почуття належності до національної спільноти рятувало поета від тяжкої самотності. Байронізм почасти допоміг йому глибоко відчути цей зв’язок: “Якщо Байрона не зводити до “байронічного туману”, до якого Кобзар ставився скептично, то “світова скорбота, меланхолія Байрона мала своїм відповідником національну печаль Шевченка”: “Люблю як щиру, вірну дружину, Як безталанную свою Вкраїну! У проекції ідеального буття для зрілого Шевченка Батьківщина перестає бути полем кривавих герців: вона є втіленням споконвічного раю: виріс я на чужині

Він був сином мужика - і став володарем в царстві духа. Він був кріпаком - і став велетнем в царстві людської культури…Доля переслідувала його в житті, скільки лиш могла та вона не зуміла перетворити золота його душі у ржу, ані його любові до людей в ненависть і погорду, а віру в бога у зневіру і песимізм. Доля не шкодувала йому страждань, але й не пожаліла втіх, що били із здорового джерела життя. Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті - невмирущу славу і всерозквітаючу радість, яку в мільйонів людських сердець все наново збуджуватимуть його твори. Отакий був і є для нас, українців, Тарас Шевченко.

Не треба сліпо копіювати все іноземне! Поет завжди підтримував ідею об’єднання слов’янських народів: «нехай нерозме-жованою останеться навіки од моря до моря - слов’янська земля ». Але Шевченко хотів бачити рівноправною таку сполуку. Тому Великий Кобзар засуджує «слов’янофілів» і їхні заклики до об’єднання народів під владою російського монарха. Шевченко закликає українців переглянути свою історію заново, прочитати її, не обминаючи жодної подробиці, і лише то можна буде дати відповідь на запитання

Поема «Катерина» належить до творів першого періоду творчості Т. Г. Шевченка. Цій поемі властиве характерне поєднання елементів романтизму та реалізму. Шевченка завжди хвилювала важка доля української жінки; саме у ранній період творчості ця тема була однією з провідних. Поема починається закликом-застереженням до усіх українських дівчат: «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями, бо москалі - чужі люде, знущаються вами». Важка, трагічна доля Катерини співзвучна долям багатьох українських дівчат. Нещасне кохання до москаля, ганьба, знущання односельчан, те, що батьки вигнали Катерину з дому і, нарешті, зустріч із коханим Іваном, який навіть не хоче визнати Катерину, - все це тяжкі випробування, які зустрічалися на шляху бідної дівчини. Шевченко порушує проблему незахищеності жінки взагалі. Як. у моральному, так і в “соціальному плані. Ніхто не допоможе Катерині, вона сама-самісінька в. цілому світі, на чужині, зимою, із маленькою дитиною на руках.

Скільки довелося витримати українському народові, скільки поневірянь та знущань випало на його долю! Але, виявляється, усі народи були в такому становищі. Російський царизм позбавив їх волі. І були тоді народи подібні до прикутого Прометея, який, бувши фізично в к данах, душею ніколи не скорявся, бо не знав нічого кращого, ніж воля, ніж щастя людей.

Здавна в Україні тополя була втіленням дівочої та жіночої краси, стрункості, гнучкості, смутку, самотності. Відомі народні порівняння дівчини, жінки з тополею: «Струнка, як тополя», «Висока, як тополя», «Тонка, як тополя», «Гнучка, як тополя», «Самотня, як тополя». За народними, повір’ями, виникнення цього дерева є результатом міфічного перетворення дівчини, жінки в дерево. Саме такий переказ Т. Шевченко поклав в основу своєї балади «Тополя». Як відомо, балада - жанр ліро-епічної поезії фантастичного, історико-героїчного або соціально-побутового спрямування з драматичним сюжетом. Твір відповідає всім цим ознакам. У ньому розповідається про те, як дівчина покохала козака, а той загинув. Минають роки, але дівчина все чекає свого коханого. Світ їй не милий («сохне як квіточка…»), нічого не може розрадити її. Мати хоче одружити дочку зі старим та багатим, але та попереджає, що краще помре, ніж одружиться з нелюбом. У розпачі дівчина йде до ворожки.

Десь далеко були і Дніпро крутоберегий, і біленькі українські хати, і вишневі сади, і звучання рідної пісні… Автобіографічні твори, безумовно, мають цінність, і несуть у собі спогади про минуле. Що глибше відображена епоха і життя людини, то більше значення матиме твір. Дитинство Т. Шевченка було типовим для вчасної кріпосницької дійсності. Тяжке, безрадісне дитинство, коли інколи траплялися радісні хвилини, відтворено поетом у поезії «Мені тринадцятий минало». Вірш написаний у формі і спогадів ліричного героя про незабутні роки, коли він був маленьким хлопчиком. Тараса оточує рідна українська природа, де «сонечко сіяло», коли він, пастушок-кріпак, випасав його на вигоні.

Чотирнадцятого грудня 1845 року, у роковини повстання декабрістів, Шевченко закінчує політичну сатиру “І мертвим, і живим”. Послання спрямоване проти панівних класів України на захист “люду потомленого”. “Дружнєє посланіє” пройняте ідеєю сегґянської революції. Твір написаний у селі В’юнищах у маєтку Самойлова. У поміщицьких садибах, куди поета часто запрошували пани-піберали, Тарас Шевченко завжди відчував себе самостійним. Серед поміщиків того періоду з’являється чимало й таких, які починають маскуватися під народолюбців, проголошують “патріотичні” ліберальні промови. Викриття лібералізму стало першорядним завданням прогресивних письменників. Засудження реакційної сутності кріпосництва і лібералізму - таке ідейне спрямування твору. Починається послання змалюванням картин тяжкого підневільного життя селянства.

Чи мислима українська культура без славетного імені Тараса Григоровича Шевченка? Чи мислима світова культура без цього видатного українського сина і поета? Звичайно, це питання риторичне. Важко знайти українця, який би не знав хоча б кількох шевченкових рядків. Спробуємо з’ясувати, яку ж роль відіграв Т. Шевченко та його творчість у становленні та збагаченні української культури. Шевченко є основоположником нової української літератури і родоначальником її революційно-демократичного напряму. Саме в його творчості повно розвинулися ті начала, які стали провідними для передових українських письменників другої половини ХІХ - початку ХХ століть.

У період «трьох літ» Шевченко написав ще один шедевр політичної поезії - послання «І мертвим, і живим…». Провідною ідеєю цього твору є викриття кріпосництва та лібералізму. Відвідавши Україну, поет-громадянин був вражений тим, що більшість так званих «освічених» земляків ведуть розмови про народолюбство і в той же час нещадно експлуатують «братів незрячих гречкосіїв», людей «запрягають в тяжкі ярма». Кобзар вірить, що настане час, коли народ підніметься на боротьбу проти гноблення і «потече сторіками кров у синє море». А щоб такого лиха не сталося, поет закликає гнобителів «бути людьми», «схаменутися», по-справжньому полюбити народ.

Уже авторський підзаголовок поеми - комедія - визначає її жанрову особливість й підкреслює сатиричну спрямованість. Шевченко показує, що існування царського самодержавства є комедією, і воно існує лише завдяки пасивності та «сну» народу. Обрана казкова форма дає можливість поетові зобразити різні місцевості безкрайньої імперії, показати тогочасну дійсність у багатьох її проявах, зазирнути в історичне минуле. Крім того, сон у поемі Шевченка виконує дуже важливу функцію - розкриває ідейний задум твору - затаврування самодержавства, викриття кріпосництва - цих головних винуватців страждань поневоленого українського народу. Під впливом жахливих картин життя українського села у Тараса Шевченка вперше зародилася думка, що визволити себе народ зможе лише сам і тільки збройним шляхом. Згодом ця думка переросла в переконання.

Кожен твір Тараса Шевченка - окремий світ. Це окремий настрій, окрема символіка, навіть окрема філософія. Але водночас це частина великої життєвої прав-норамного зображення тогочасного життя українців, хай яким сумним воно нездавалося, цілісна життєва філософія. Це філософія людини сильної духом, людини, бачить несправедливість і не може миритися з нею. «Минають дні, минають ночі…» - один з найвідоміших творів Шевченка. Але, б разів його не було прочитано, скільки б разів його не було вміщено у підручниках і хрестоматіях, зрештою, скільки б сторіч не минуло від часів його написання, ці рядки не втрачають а ні своєї актуальності, ані своєї гостроти. Вже перший рядок, ніби то «звичайний», зачаровує: у самій формі тексту місться його зміст. Минають дні, минають ночі, минають дні, минають ночі… І так нескінченності. Бо саме життя нескінченне, бо нескінченно плине час. Життя нескінченне, але водночас існує тільки у одній-єдиній миті теперішнього часу «тут-і-зараз». І якщо цю мить втрачено, змарновано, якщо не з відповідальністю використано, то втрачено все. Бо дні, які минають, ніколи повернуться.

У ранній період творчості поета важливе місце посідає тема історичного минулого України. Шевченко вибирає в минулому ті події, які могли б пробудити приспану національну свідомість сучасників, нагадати їм про славні традиції предків. Цій темі присвячені поеми «Гайдамаки», «Гамалія», «Тарасова ніч» та інші твори. Особливо цікавила Тараса Шевченка Гайдамаччина. Він виріс у тій місцевості, по якій прокотився гайдамацький рух, збереглися спогади старших людей про Коліївщину та її славних ватажків Івана Ґонту й Максима Залізняка. Багато розповідей Шевченко чув від свого діда. У ті часи в офіціозній історичній науці повстання гайдамаків оцінювалося негативно, їх називали бандитами, розбишаками. Написавши у 1841 році поему «Гайдамаки», Т. Шевченко зняв ці несправедливі звинувачення, показав гайдамацький рух як визвольний, а самих гайдамаків - як патріотів, борців за народну волю.

Тарас Шевченко народився в 1814 році в селі Моринці Звенигородського повіту на київщині, в родині кріпака. до 24 років Шевченко залишався кріпаком поміщика енгельгардта. вже в ранньому віці проявився видатний талант художника. Поміщик енгельгардт, бажаючи мати власного кріпосного живописця, віддав Шевченка учитися до маляра в петербург. тут юнак познайомився з відомим художником к. Брюлловим, поетом в. Жуковським та іншими видатними діячами російської культури, що викупили його з кріпосної неволі й допомогли вступити до петербурзької академії мистецтв. тут, у петербурзі, тарас Шевченко й опублікував знаменитий збірник Т. Шевченко віршів, що отримав назву «кобзар» (1841), у якому з разючою поетичною силою заявив про свою палку любов до нещасливої та пригнобленої Батьківщини.

Тарас Шевченко був людиною обізнаною. Він цікавився творчістю письменників світової літератури. Формування його ідеалів як митця і поета, суспільного діяча пов’язане з передовою філософською думкою Європи. Шевченко знав і любив творчість Шіллера, бо сприймав як близьку за духом і загальною спрямованістю. Поезію Шіллера Тарас Шевченко читав у перекладах давнього друга І. Гербеля. Його збірка «Відгомін», що містила двадцять три переклади ліричних творів німецького поета, була у власній бібліотеці Тараса Шевченка. Серед характерних спільних тем двох поетів на перший план виступає тема боротьби народів проти соціального і національного рабства. Саме ця тема була живлющим джерелом поетичного натхнення і Шіллера, і Шевченка.

Україна булла центральним образом творчості Тараса Шевченка. Багат творів присвячено Україні. Поет осмислював історичні події, розмірковував над теперішнім України та майбутнім. Він прагнув бачити свою Батьківщину незалежною. Прагнув здобуття справедливого устрою і всередині держави. Мені сподобалось те, наскільки повно поет осмислює образ України: для нього Україна не тільки держава, яка має певні зовнішні політичні зв’язки та внутрішній устрій, але доля кожного селянина, страждання кожного кріпака - така сама Україна, не менш важлива, ніж політичний статус. Доля поета, який конфліктує з урядом, навіть більше - непорозуміння в одній єдиній родині - це також створює «Україну». Тарас Шевченко мріяв не тільки про незалежність, а про гармонійний, справедливий світ всередині нашої держави. Свої роздуми висловив у своїх поезіях.

Тарас Григорович Шевченко - великий український народний поет, геніальний митець-новатор, основоположник нової української літератури та української літературної мови. Видатний поет був водночас і драматургом, і повістярем, і фольклористом, і одним з найвидатніших майстрів українського живопису та графіки. Народився Тарас Григорович 9 березня 1814 року в селі Моринцях Звенигородського повіту Київської губернії (тепер - Черкаської області). Батьки Шевченка були кріпаками поміщика Енгельгардта. Наприкінці 1815 року родина переїхала до села Кирилівки. Рано виявився у Шевченка неабиякий нахил до малювання. Хлопець знаходить сільського маляра, який погодився взяти його до себе в науку. Але для цього треба було одержати дозвіл від поміщика. Дозволу Тарас не отримав, його забрали до панського двору: Енгельгардт звелів хлопцю бути «козачком» у покоях.

Тарас Григорович Шевченко - великий поет, геній українського народу. Поет зробив неоціненний вклад у духовну скарбницю людства. У своїй творчості митець сягнув на світовий рівень. Його довершені твори сіють зерна світла й добра, палахкотять незгаслим полум’ям безкомпромісної справедливості, проникливої мудрості. Тарас Шевченко народився кріпаком, тож йому, як нікому іншому, були близькі й зрозумілі страждання бідноти. А тому все своє життя поет присвятив служінню ідеї національного та соціального визволення трудящих. Не було такої сторони життя, якої не торкнулося б перо Кобзаря. Разом із тим поет закликав усі народи об’єднатися і разом боротися проти царизму. Він вірив, що на звільненій від експлуататорів землі настане щасливе, прекрасне життя:

У славній плеяді безсмертних класиків літератури геніальний співець українського народу по праву стоїть в одному ряду з такими титанами думки і слова, як Гомер і Шекспір, Пушкін і Толстой, Гете і Байрон, Шіллер і Гейне, Бальзак і Гюго, Міцкевич і Бернс, Руставелі і Нізамі, чия мистецька спадщина стала надбанням усього передового людства. Тарас Шевченко - символ чесності, правди і безстрашності, великої любові до людини. Вся творчість великого Кобзаря зігріта гарячою любов’ю до Батьківщини, пройнята священною ненавистю до ворогів і гнобителів народу. Його думи, його пісні, його полум’яний гнів, його боротьба за світлу долю трудового люду були думами, піснями, гнівом і боротьбою мільйонів.

Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого 1814 р. в с. Моринці Звенигородського повіту на Київщині у сім’ї селян-кріпаків. Рано втратив батьків, наймитував. Був зарахований до складу панських служників і 1829 р. відправлений до Вільна. З початку 30-х рр. жив у Петербурзі. Навесні 1838 р. за сприяння К. Брюллова, В. Жуковського та ін. Шевченко був звільнений з кріпацтва. Упродовж 1838-1845 рр. навчався в академії художеств у Петербурзі. Пізніше переїхав в Україну, працював співробітником Археографічної комісії в Києві. Навесні 1847 р. Шевченко був заарештований за причетність до Кирило-Мефодіївського товариства й відправлений рядовим до війська. Пробув на засланні більше десяти років. Звільнившись, жив у Петербурзі. Лише раз після заслання у 1859 р. відвідав Україну. Помер Шевченко 26 лютого 1861 р. у Петербурзі. У травні того ж року відбулося пере-поховання поета на Чернечій горі поблизу Канева.

У Шевченкових поезiях, написаних пiсля повернення iз заслання, все частiше звучать бiблiйнi мотиви, Кобзар звертається до переспiвiв iз Святого Письма, зокрема до бiблiйноi iсторii, наслiдування бiблiйних пророцтв. Так з’являється «Подражанiє 11 псалму», «Подражанiє Iєзекiiлю. Глава 198243, «Оси глава XIV подражанiє». Прочитання цих творiв дає розумiння того, що Бiблiя входить у поезii Кобзаря не просто як данина традицii, а як намагання донести пам’ятку християнськоi культури до свiдомостi рiдного народу, до того ж його рiдною мовою, осмислити шлях украiнцiв у свiтi крiзь призму вiчноi символiки. Слова з «Молитви» Тараса Шевченка «Менi ж, мiй Боже, на землi надай любов, сердечний рай! I бiльш нiчого не давай!» могли б стати епiграфом до всiєi його творчостi. Адже саме в молитвi людина виражає своi сокровеннi мрii та бажання. Найзаповiтнiше в Шевченка збiгалося з основною заповiддю Iсуса Христа

Поема «Кавказ» є одним iз кращих зразкiв полiтичноi сатири на царизм колишньоi Росii. Поема була прямим закликом до боротьби всiх поневолених народiв, в тому числi й Украiни, яка на той час входила до складу Росiйськоi iмперii. Основна тема твору Ї висловлення палкого протесту проти крiпосницько-самодержавноi системi i загарбницько-колонiальноi вiйни на Кавказi, заклик до поневолених народiв боротися проти царизму. Змальовуючи загальний фон поданоi нам картини, поет нагадує, що внаслiдок тривалоi багатолiтньоi вiйни Кавказ являє собою гори, «засiянi горем, кровiю политi». I далi Шевченко подає сумну картину жертв вiйни: Лягло костьми Людей муштрованих чимало. А сльоз, а кровi! Напоiть Всiх iмператорiв би стало З дiтьми i внуками, втопить В сльозах удов’iх. Показавши кривавi наслiдки вiйни, Шевченко вказує i на ii винуватцiв, сатирично «прославляючи» Слава! Слава! I нашим батюшка-царям Слава! «Хорти, i гончi, i псарi» Ї це сатиричнi назви всiєi тiєi зграi генералiв i чиновникiв, якi були на службi у царя i якi допомагали влаштовувати кривавi вiйни.

Літературні проблеми для нього не були відчуженою, “панською” справою, він ще хлопчиком списував “у бур’янах” Сковороду, також Шевченко був органічно пов’язаний зі споконвічними традиціями книжного українського слова, яке започаткувалося як християнська література Київської Русі, і його діалог з цією традицією був не менш напруженим, ніж, скажімо, діалог автора “Каїна” з кальвінізмом. Сприйняття Шевченком Байрона, який був “першим богоборцем” та провісником обріїв розкріпачення людини в очах сучасників, - питання принципове й важливе.

Без історичної пам’яті немає майбутнього. Події минулих часів мають бути взірцем, уроком для сучасного життя, оскільки ми можемо подивитися на них відсторонено, з більшою об’єктивністю, зробити правильні висновки. Саме тому без перебільшення величезне значення відіграють твори на історичну тематику. До минувшини українського народу, його зламних періодів неодноразово звертався Т. Г. Шевченко. Змалюванню великого селянсько-козацького повстання, що відбулося в 1630 році в Україні, присвячена поема «Тарасова ніч». У вступі до поеми автор зображує кобзаря, який співає про минулі часи, про те, «як москалі, орда, ляхи бились з козаками».

Мати…Найрідніша і найсвятіша людина на землі. Це їй ми завдячуємо своїм життям, своїми радощами й перемогами, усім, що маємо в житті. Мабуть, саме тому тема матері завжди була, є й вічно буде залишатися у творчості наших письменники! Але немає в світовій літературі іншого поета, який би так ніжно, з любов’ю оспівав у своїй творчості жінку-матір усієї землі, берегиню, продовжувачку роду

Тяжким було життя жінки за часів кріпацгва багато чого довелося їй винести. Особливо тяжк” відчувала вона себе, коли мала дитину, ще не бувши заміжньою. Поет Т. Шевченко ще раз нагадує нам про це в своїй поемі «Наймичка». Не склалася доля у Ганни: залишилась вона сама з дитиною на руках. Ні рідних, ні друзів, ні грошей немає. Тільки жаль, тільки сльози стискують серце: Як тополя, похилилась Молодиця молодая. Щоб хоч дитині всміхнулася доля, підкидає Ганна сина бездітним діду з бабою, та згодом й сама наймається до них. Повеселішала вона, бо могла кожного дня бачити свою дитину, цілувати і пестити її

Мальовниче українське село, біленькі хати, чудові вишневі садки. Все, здається, існує для щастя людини. Але блукає по шляхах скривджена жінка з маленькою дитиною на руках, блукає, шукаючи притулку, бо не стало в неї ні батьків, ні рідної домівки. Впізнали, хто це? Так, це Ганна з поеми Т. Шевченка «Наймичка». Твір Кобзаря - справжня психологічна мелодрама. Звичайно, тут немає такого великого кохання жінки й чоловіка, як у «Ромео та Джульєті» або як у «Лабіринтах кохання». Якщо ви читали твір, то, напевно, пам’ятаєте, про що йде мова. В «Наймичці» подається історія дівчини, що підкинула свою дитину до бездітних старих, а потім стала в них за наймичку. Вона все своє життя присвятила власній дитині і тільки перед смертю відкрила синові, що вона - його мати. Шевченко показав страждання матері-покритки, зосередивши увагу на її переживанні за свою дитину. Дивовижно те, що наймичка знаходить у собі сили боротися з обставинами і віддати всю себе синові, хоч дуже важко їй це робити.