Головна сторінка » Твори з української літератури » Шевченко Т.Г.

Перші поезії Шевченка

Разом з такими творами, як „Причинна” і „Тополя”, з’являється цілком реальна щодо способу трактування теми „Катерина”; поруч яскравих колоритних малюнків історичних, як „Тарасова ніч”, „Іван Підкова” з сумовитим їх жалем за славним минулим України - стоять такі перейняті високою свідомістю, принципові, скажу так, твори, як „На вічну пам’ять Котляревському”, „До Основ’яненка”, „Перебендя”. Ще бринить у Шевченкових творах сумовита струна жалю за минулим -

  • Була колись Гетьманщина,
  • Та вже не вернеться,
  • Було колись - панували,
  • Та більше не будем („Тарасова ніч”),

але в тужливу цю мелодію вривається дужий поклик цілком сучасного вже протесту проти того, що „над дітьми козацькими поганці панують”. Через те, може, й повертається поет до загорнутого в чарівний серпанок минулого, що дійсність занадто тяжко й цинічно топче всі сподівання.

  • Було колись добре жити
  • На тій Україні…
  • А згадаймо! Може, серце
  • Хоч трохи спочине („Іван Підкова”),

каже поет, шукаючи в принадних малюнках минулого спочинку од сучасних злиднів. Цей мотив сучасності дедалі більше захоплює поета, поки аж зовсім запанував у його творах. Шевченко знає, що минуле не вернеться, хоч би яке гарне було воно та принадне, що не може знову пишним цвітом забуяти те, що вже одцвілося:

Не вернуться сподівані, Не вернеться воля, Не вернеться козаччина, Не встануть гетьмани,

  • Не покриють Україну Червоні жупани.
  • Ціла низка отих болючих „не” щодо минулого, суцільне нехтування його тим дужче розкриває поетові очі на сучасне і він бачить, що Україна
  • Обідрана, сиротою Понад Дніпром плаче
  • на сміх ворогам. Гнів запалює серце поетові й він сміливо звертається до ворога:
  • Смійся, лютий враже,
  • Та не дуже! („До Основ’яненка”).
  • Незважаючи на свою формально невелику освіту, геніальною інтуїцією розбирає Шевченко і давні дії рідного народу, і його сучасні злидні; творчим рухом здіймається до оцінки ваги українського письменства в поезіях „На вічну пам’ять Котляревському” та „До Основ’яненка” і дає образ натхненного кобзаря-пророка в „Перебенді”. По смерті Котляревського на Україні
  • Все сумує, - тільки слава
  • Сонцем засіяла.
  • Не вмре Кобзар, бо навіки
  • Його привітала („На вічну пам’ять К - му”).

Слава минулого не вернеться як реальна дійсність - то правда, але й „не поляже” вона, а точним буде свідком того -

Чия правда, чия кривда І чиї ми діти,

і вже тим самим стає вона підвалиною нової сили, вже цілком сучасної - великої й вільної творчості народної в слові.

  • Наша дума, наша пісня
  • Не вмре, не загине…
  • От де, люди, слава наша,
  • Слава України („До Основ’яненка”). -

могутньо-гучна слава, та сила, що підніме рідний народ з його теперішнього занепаду до нового життя культурною нацією.

Ось який шлях довгий пройшов Шевченко на першій же порі своєї діяльності, і пройшов його без чужої допомоги, майже самостійно, бо в обставинах його життя в Петербурзі ми нікого не знаємо, хто б глибше і ясніше дивився на минуле й сучасне; нічого, що порівнялось би з цими заявами, не маємо ми і в тодішньому письменстві. Схоплюючи бистрим розумом загально-літературні впливи, Шевченко переживає їх своїм потужним духом і переробляє в горні геніального натхнення до такої міри, що вони стають його власним добром, виявляються в самостійних формах. Правда, не все ще вияснилось у світогляді Шевченка. Поет поки що дивиться на світ божий широко розплющеними, допитливими очима; він бачить окремі факти лиха на землі, та не вміє ще зв’язати їх в одне велике ціле, не може вгадати за ними системи, на пагубу слабшим націленої, не може встановити залежності в тому ланцюзі причин і наслідків. На першій порі своєї діяльності Шевченко ще не дізнався був, що поодинокі прояви лиха мають своє коріння в загальних установах, у цілому складі людського життя. Навіть торкаючись конкретних форм того лиха, він усе ж приймає їх немов якісь абстракції, бо від того загального ґрунту одриває, в який вони глибоко вросли своїм корінням. Характерно, що в перших поезіях Шевченкових на всій причині лиха бувають „злії люде”, або й просто „люде”, - як от у цьому уривкові з „ Катерини”:

Люде б сонце заступили, Якби мали силу. Щоб сироті не світило, Сльози не сушило.

І це звичайнісінька форма, в яку зодягав тоді Шевченко свої запальні ієреміади, і тільки хіба де-не-де блисне тут зародок того цілком реалістичного світогляду, що вже добачає, в конкретніші підстави лиха в соціальних умовах життя. Прокидаються вже, напр., подекуди нарікання на громадський нелад, національну боротьбу з Польщею закрашено вже соціальною барвою („ляхи-пани”), але все це, знов кажу, не розгорнулось ще уповні. Думка поетова блукала ще в первісній невинності, не здужаючи зв’язати окремі факти в цілу систему і знайти загальні причини цікавих йому тоді подій.

Та прудко збігали літа, стрілою пролітали, забираючи з собою багато дечого у людини й додаючи натомість досвіду, - і я, каже Шевченко, „прозрівати став потроху” („Три літа”). Найбільш прозрів він, коли вернувсь на Україну і знову став віч-на-віч із смертельним своїм ворогом - неволею, отим кріпацьким ладом, що мільйони жертв міцно держав у своїх цупких пазурях. З одного боку, картини кріпацького лиха, з другого - ті розмови щиро-дружні, на які потай миру сходились у Києві братчики, не одне досі темне питання освітили Шевченкові, не одній несвідомій думці певний шлях проказали, і вже воля поета була добрати їм блискучу поетичну форму, перелити в вогненне слово й послати стрілами у ворогів одвічних добра і правди.

Муза Шевченка, говорив Куліш, „запротестувала з усією енергією своєю проти ледарства сильних мира цього”; з-під пера його, не лічучи дрібніших перлин високої лірики, один за одним виходять такі добірні з громадського боку твори, як „Чигирин”, „Сон”, „Єретик або Іван Гус”, „До живих і мертвих”, „Кавказ”, „Невольник”, „Наймичка”, в яких надзвичайна краса форми тісно сплітається з глибоким змістом в одну неподільну цілість. Світогляд Шевченків шириться, міцнішає, переростає всякі умовні межі, і хтозна, де б спинилась була творча сила Шевченкова, якби не спіткала його відома катастрофа 1847 року. Шевченко став тоді вже тим Шевченком, на якого земляки почали дивитись не просто як на письменника, а як на пророка національного, що поруч із зразками натхненної громадянської поезії низав перлини найчистішої лірики, яка до всякого серця знаходить дорогу й скоряє його собі своєю красою. Поет переглянув свої попередні погляди й багато дечого поодміняв у них. Тепер він переконався, що наша давня слава, наша історія, яку за „поему вільного народу” вважали, поруч із високими діяннями, і чимало темного та ганебного показує: що багато з національних героїв не що інше, як

  • Раби, підніжки, грязь Москви,
  • Варшавське сміття,

що за чужі й далекі справи, або за егоїстичні вигоди особисті точили вони кров із рідного народу, „і нам, синам, передали свої кайдани” - кайдани разом з своєю славою. Рішуче пориваючи з облудними фантомами колишнього, нові завдання ставить перед земляками поет: учитися добра з усякого чистого джерела, але не забувати й свого власного, не цуратись рідного краю та народу і - як останній акорд лунає:

Обніміте ж, брати мої,

Найменшого брата (..До живих і мертвих”…)

„Найменший брат”, що практично й раніше сидів, скажу так, на покуті в світогляді Шевченка, тепер знаходить собі на підмогу вже цілу ідеологію. Ради „найменшого брата” Шевченко здіймає бунт проти соціального укладу, проти державних форм, проти релігійних установ - проти самого Бога, що нібито потурає на кривди та знущання з народних мас. І ні тяжка неволя, ні муки самотності, ані літа не вгасили вже в Шевченкові того вогню, що ним запалав він, і раз у раз поет вертається до об’єкту своєї великої любові і з його погляду все і всіх судить.

Такий ото був шлях, що від перших неясних романтичних симпатій до народності привів Шевченка до активної любові до конкретного народу; що відповідальність за лихо з поодиноких людей переклав на соціальну систему й державні установи. Неясне почуття, інстинкт зросли до непереможного переконання, до готовності душу свою покласти за рідний край.

  • Я так її, я так люблю
  • Мою Україну убогу,
  • Що проклену святого Бога,
  • За неї душу погублю („Сон”), -

кров’ю серця пише Шевченко на чужині. Таку ж любов заповідує він і землякам своїм.

  • Свою Україну любіть,
  • Любіть її… во время люте,
  • В останню тяжкую минуту
  • За неї Господа моліть („Чи ми ще зійдемося знов?”)

озивається Шевченко з-за ґрат Петропавловки. Рідний край та думки про нього тільки й піддержують великого страдника в неволі на чужині і навіть саме бажання смерті зникає перед надією ще раз свою рідну сторону побачити й

Хоча серце замучене, Поточене горем Принести і положити На Дніпрових горах („Сон”).

І болем стискається, холоне серце у поета від самої думки,

  • Що не в Украйні поховають,
  • Що не в Украйні буду жить („В неволі тяжко”).

Але навіть свої гірші особисті муки, які завдає розлука з усім, що серцю любе, Шевченко забуває, коли хоч на думку спадеться якесь громадське лихо, якась небезпека для рідного краю. Тоді йому все байдуже, все однаково, -

  • Та не однаково мені,
  • Як Україну злії люде
  • Присплять лукаві і в огні
  • її окраденую збудять, -
  • Ох, не однаково мені! („Мені однаково”).
  • Не знаю, чи у всесвітній літературі пролунав коли-небудь ще один такий крик серця з безмірної туги та жалю за рідним краєм, чи знайдеться поет, що б так дуже любив свій край, побивався за ним і так до нього рвався. Правда, що взагалі не багато на світі таких великих душ, як у Шевченка, і не часто доводиться їм зазнавати такої долі важкої, якої він зазнав. І талант Шевченка, і його безталання - це надзвичайна трагедія виборної людської натури, що виходить сам-на-сам битися з убивчими обставинами околишнього життя й наостанку силою свого духа таки перемагає їх.

    Сергій Єфремов. Історія українського письменства

    Схожі твори: