Головна сторінка » Тематичні шкільні твори

про війну [30]історія в літературі [66]літературні напрямки [89]
фільми та акторів [8]співаків та артистів [6]народна творчість [80]
рідний край [68]св'яткові дні [30]родина та традиції [63]
прислів’я і приказки [7]природа та довкілля [78]цінності людини [46]
опис картин [18]школа та навчання [26]плани та відповіді [42]
на вільну тему [405]стислі перекази [156]для молодших класів [24]

Термiн “розстрiляне Вiдродження” вперше запропонував дiаспорний лiтературознавець Юрiй Лавриненко, вживши його як назву збiрника найкращих текстiв поезiї та прози 20-30-х рр. За це десятилiття (1921-1931) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрiчне вiдставання й навiть переважити на теренi вiтчизни вплив iнших культур, росiйської зокрема (на 1 жовтня 1925 року в Українi нараховувалося 5000 письменникiв). Це вiдродження було пов’язано з тим, що українськi митцi навiть за умов замовчування й заборони (пригадаймо Емський Указ) створили тексти, гiднi свiтового поцiновування (П. Кулiш, I. Франко, М. Коцюбинський), з довгожданим набуттям Україною своєї державностi, з датою українiзацiї та рiзнобiчних свобод, обiцяних революцiями 1905-1917 рр.
“Фауст”- драматичний твір, але це не п’єса для театру, хоча окремі епізоди можуть бути поставлені на сцені. Це одночасно і трагедія, і колосальна філософська поема, яка відобразила пошуки цілої епохи німецької думки. Самому авторові важко було дати визначення основної ідеї “Фауста”, він не бачив можливості виразити весь його глибинний і багатозначний смисл однією думкою. Трагедія відкривається двома прологами. Перший із них “Пролог у театрі” - бесіда поета, актора і директора. Три співбесідника - це ніби три сторони самого автора. Поет мріє про високу мету. Він повинен своїм творінням розкрити “силу людства, що живе в поеті”. Актор закликає сміливіше черпати із самого життя, щоб прилучити серця людей. Директор представляє ділову практичну сторону. Він бачить речі без прикрас. Від розмов він кличе до справи, до реального здійснення на сцені високих поетичних задумів.
Багато сучасних учених стверджують, що українська мова - одна з найкрасивіших мов світу. Але що таке красива мова і як можна об’єктивно визначити «мовну красу», коли у світі існує понад сім тисяч національних мов і кожна є рідною для певного народу, а відповідно, і найкрасивішою? У мовознавчій науці це визначається гармонійним поєднанням приголосних і голосних звуків у межах складів кожного слова, чергуванням і процесами спрощення, повноголоссям тощо. Враховуючи ці особливості (їх ще називають засобами милозвучності), учені справді мають підстави стверджувати, що українська мова поряд із італійською є однією з найкрасивіших мов світу. Однак чи погодяться з таким твердженням англійці, для яких взірцевою є мова Дж.Г. Байрона, або німці, які впевнені в тому, що лише мова Й.В. Гете заслуговує на звання найкрасивішої? А може, фіни, мова яких послуговується дуже малою кількістю голосних звуків, що суперечить законам милозвучності, визнають свою мову негарною? Кожна національна мова - унікальна, самобутня, для кожного народу вона найкраща і наимиліша, а тому слід по-іншому розуміти мовну красу.
В той час, коли Лора Ріші разом зі своїм батьком полишали Грас, Гренуй перебував в іншому кінці міста, мацеруючи жонкіль у майстерні пані Арнульфі. Він був сам і в доброму гуморі. Його перебування в Грасі доходило кінця. День тріумфу був попереду. В повітці, в оббитій ватином скриньці, лежало двадцять чотири малесенькі пляшечки з краплинами аури двадцяти чотирьох дівчат - найцінніші есенції, здобуті Гренуєм минулого року методом холодного жирового анфлеражу тіла, настоювання волосся та одягу, вимивання та дистиляції, А двадцять п’яту, найсмачнішу й найважливішу есенцію він хотів отримати сьогодні. Вже приготував горнятко із старанно очищеним жиром, хустину із тоненького полотна, цілу сулію спирту для цієї останньої путини. Ґрунт було прозондовано якнайдетальніше. На небі зійшов молодик.
«Він мене вб’є», - подумав Гренуй. Він єдиний, кого не завела в оману моя маска. Він не може обманутися. Запах його доньки чіпко прилип до мене, цей доказ не можна спростувати, як кров. Він мусить упізнати мене й знищити. Він повинен це зробити. І Гренуй розчепірив обійми, щоб прийняти летючого янгола. Йому здавалося, він уже відчуває, як удар кинджала чи шпаги чудово лоскоче груди, і лезо, що проникає крізь усі панцирі запаху та задушливих випарів, прямісінько у його холодне серце - нарешті, нарешті щось у його серці, щось інше, ніж він сам! Це було майже як порятунок.
Якщо для його першої подорожі Францією Гренуєві знадобилося сім років, то другу він проробив за неповних сім днів. Гренуй уже не уникав гамірних міст і велелюдних вулиць, не шукав обхідних доріг. Він мав запах, мав гроші, тож вірив у власні сили й поспішав. Увечері того ж дня Гренуй дістався до Гро-дю-Руа, маленького портового містечка на південний захід од Ег-Морта, звідки вантажне судно перевезло його в Марсель. Там, не виходячи з гавані, він пересів на інше судно, яке пливло на схід. Двома днями пізніше Гренуй був у Тулоні, ще за три дні - в Канні, а далі пішов стежкою пішки геть від берега на північ, у бік недалеких пагорбів. [...]
Жовтень і листопад минули без трупів. На початку грудня отримали звістку з Гренобля, що там останнім часом теж з’явився вбивця дівчат, який душить свої жертви, розриває одяг і вириває пучками волосся з голови. І хоча ці грубі злочини анітрохи не відповідали чисто виконаним граським убивствам, увесь світ був переконаний, що йдеться про одну й ту ж особу. Жителі Граса тричі перехрестилися від полегшення, що бузувір лютує бодай не в них, а в далекому Греноблі, до якого треба добиратися добрих сім днів. Городяни організували 24 грудня факельну процесію на честь єпископа і величезну подячну відправу. На 1 січня 1766 року було послаблено застережні заходи й скасовано комендантську годину для жінок. З неймовірною швидкістю відновився нормальний ритм громадського й приватного життя. Страх наче вітром здуло, ніхто не згадував більше про жахливі події, навіть у сім’ях, які спіткало лихо. Складалося враження, ніби єпископське прокляття прогнало не тільки вбивцю, а й саму згадку про нього. І городян це тішило.
Щойно побачивши мосьє Грімаля, ні, щойно вдихнувши його запах, Гренуй уже знав,.що цей чоловік за найменший непослух заб’є його на смерть. Його життя важило рівно стільки, скільки важила робота, яку він міг виконувати, воно вимірювалося тепер лише користю, яку в ньому, Гренуєві, вбачав Грімаль. Так він і схилився, не роблячи жодної спроби випростатись. День у день нагромаджував він у собі всю енергію своєї впертості та непокори, використовуючи її тільки для того, щоб, як кліщ, перечекати льодовиковий період, що неминуче мав настати. Хлопець був зразком покірливості, невибагливості й працьовитості, прислухався до кожного слова, залюбки з’їдав усе, що давали. Вечорами він сумирно дозволяв замикати себе у прибудованій до майстерні комірці, де зберігалися знаряддя та висіли засолені невичинені шкури. Тут, на утрамбованій голій долівці він і спав.
У вісімнадцятому столітті жив у Франції чоловік, який належав до наигеніальніших і наиогидніших постатей цієї не бідної на геніальні й огидні постаті епохи. Саме його історію ми тут і розповімо. Звали того чоловіка Жан-Ватіст Гренуй, і коли його ім’я на противагу іменам інших геніальних потвор, таких як де Сад, Сен-Жюст, Фуше, Бонапарт та інших тепер забуто, то, певна річ, не тому, що Гренуй порівняно з цими знаменитими монстрами був не такий зарозумілий, зневажливий, аморальний, одне слово, безбожний, а тому, що його геній і єдине його шанолюбство були обмежені сферою, яка в історії не залишає жодних слідів: нетривким царством запахів.
Із цими словами він узяв ще два свічники, що стояли скраю великого дубового стола, і запалив їх. Тоді поставив усі три свічки поруч, відсунув шкіру вбік, звільняючи середину столу. Потому спокійними, але швидкимЕїрухами з невеликої етажерки попереносив необхідне для досліду начиння: велику черевату пляшку для змішування, скляну лійку, піпетку, маленьку й велику мензурки. Все це він по порядку розклав на дубовій стільниці.
Понад усе йому хотілося одразу піти на південь, туди, де можна вивчити нові технічні прийоми, про які розповідав старий. Але про це, звичайно, годі було й мріяти. Адже він усього лишень учень, тобто ніщо. Власне кажучи, як пояснив йому Бальдіні, переборовши перший приступ радості з приводу Гренуєвого воскресіння, власне кажучи, він був навіть менше, аніж ніщо, бо пристойний учень повинен мати бездоганне походження, тобто бути закононародженим, мати родину певного соціального статусу та угоду з майстром про навчання, а в нього нічого цього не було. І якщо навіть він, Бальдіні, погоджується допомогти йому стати колись підмайстром, то тільки з огляду на його непересічні здібності, при бездоганній поведінці в майбутньому та завдяки його, Бальдіні, безмежній доброті, яка часто шкодила йому, а проте перебороти себе він не може.
Катастрофою був не землетрус, не лісова пожежа, не гірський зсув і не завал штольні. Вона взагалі була не зовнішньою катастрофою, а внутрішньою, і тому особливо болісною, бо вона заблокувала ГренУ’ів улюблений шлях до втечі. Вона трапилася уві сні. Точніше, у мріях. А ще точніше, уві сні, в його серці й уяві. Він лежав на канапі в пурпуровому салоні і спав. Довкола нього стояли порожні пляшки. Він випив надміру багато, під кінець аж дві пляшки аромату рудоволосої дівчини. Очевидно, це було справді занадто, бо його сон, хоч і глибокий, мов безодня, був цього разу пронизаний якимись примарними видіннями, серед яких чітко вирізнялися уривки якогось запаху.
Важкий час змальовує художник у своїй картинi. Це було коли українськi козаки боролися з Кримським ханством. Тодi скрутно жилось українському народовi. На картинi вiдобразив художник лiто, навкруги зеленiє степ, цвiтуть квiти. Десь далеко горить багаття i йде дим - це були сигнали тривоги. Таким був своєрiдний телеграф у козакiв. За короткий час у всiх полках знали про напад ворога. Так художник показав козакiв готовими до бою.
Останні десятиліття XX віку внесли зміни в життя молоді. «Вулиця», описана, автором у тексті, залишилась у спогадах наших бабусь. Якщо бути відвертим, то я заздрю, що у них була змога так весело і змістовно проводити вільний час. «Вулиця» сприяла розвитку пісенних талантів, знанню народних традицій, жартів, ігор. Зараз намагаються в школах на літературних вечорах відродити ті ж українські вечорниці, але це сценічне відтворення. На жаль, наша вулиця зараз не така. По-перше, на вулицях нема де збиратися: ні тобі майдану, ні лав. А тому розваги перейшли у закриті приміщення: молодіжні клуби, дискотеки, спортивні секції.
Ми, буваючи на ринку, звертаємо увагу на лотки з незвичайним оголошенням. Воно написане на невеликій картонці сіро-коричневого кольору. Саме оголошення звучить просто: «Купую нагороди». Людина, яка сидить за цим лотком, непомітна, не впадає в око, обличчя обвітрене, темне, мабуть, цим ремеслом займається постійно. На самому лотку можна побачити цілу колекцію нагород: тут і медалі, і ордени. Більшість із них належать до часів Другої світової війни. Деякі люди зупиняються, з цікавістю розглядають ці нагороди, стоять, наче перед музейним стендом. Проте, на відміну від музею, тут немає екскурсовода. Людина за лотком, можливо, і не знає історії цих нагород, подій, які передували врученню тому чи іншому герою війни або праці.
За усю історію людства, мабуть, ніколи так швидко не змінювався спосіб нашого життя, як у XX, а тепер - і в XXI сторіччі. Бурхливий розвиток медіа, технічний і науковий прогрес, стрімкі соціальні зміни привносять у життя людей стільки новинок, що іноді важко розібратися і до ладу оцінити усі плюси і мінуси нововведень. Так, поява всесвітньої віртуальної мережі Інтернет давно спричинила дискусії вже не у фаховому програмістському середовищі, а серед звичайних людей: користувачів, або «юзерів», - так це називається на комп’ютерному жаргоні - і тих, хто далекий від віртуальних розваг. Зазвичай батьки дуже стримано й різко негативно ставляться до захоплень підлітків. А як на мене, - дарма. Відтак саме час сказати «слово на захист»!
Шкільний твір на тему «Образ Ярославни». «Слово о полку Ігоревім» - твір давньоруської літератури про захист Руської землі від половецької навали. Написав його невідомий автор. Події, змальовані в поемі, відбуваються у 1185 році, коли князь Ігор повів своє військо на половців. Незважаючи на затемнення сонця, яке віщувало поразку, дружина Ігоря вирішила розбити половецькі війська, щоб назавжди закрити їм шлях на Русь. Але сталося навпаки. Тільки перші дні принесли радість перемоги. На третій день військо Ігоря зазнало поразки, а самого князя було взято в полон. Руські воїни віддали своє життя, захищаючи рідний край, але сили не були рівними. Щоб подолати половецькі орди, треба було об’єднати руські князівства для боротьби з ворогом. Незгода між князями привела до поразки дружини Ігоря, але постраждала земля Руська яка стала беззахисною.

Стверджують, що наше книгописання почалося після прийняття християнства за візантійським обрядом, що книги нам дало християнство і так почалася література східних слов'ян. Але не можуть же бути раптово створені такі книги, як «Слово о полку Ігоревім» і «Повість временних літ».

Найдавніші пам’ятки світської літератури Київської Русі - літописи. Літописи - це хронологічний опис важливих історичних подій, очевидцем яких бум сам літописець або про які він чув від когось з очевидців чи вичитав з писемних джерел - «військових повістей», монастирських переказів, повчань тощо. У цій пам’ятці - докладні відомості про територію, заселену слов’янами, про полян, древлян, радимичів, сіверян та інші племена, на які поділялися східні слов’яни, про, їхні звичаї та мову. Щире захоплення героїчним минулим - провідний мотив «Повісті минулих літ». Автор літопису захоплено змальовує героїчне минуле Київської держави з 852 до 1110 року, походи князів і великі битви, майстерно і яскрапо описано князя Олега, його похід на столицю Візантії - Царгород, на воротах якого той повісив на знак перемоги свій щит; описано тут войовничого Святослава, «який не знав, що таке страх, ніколи не відступав перед ворогом, а коли мав намір боротися з ним, завжди відкрито попереджав: «Іду на ви!»
У кожної людини є власні моральні цінності, найсвятіші речі і поняття. І одна з таких цінностей - любов до матері. Не даремно ж про матір пишуть поети і письменники, матір зображують живописці і оспівують музиканти. Перед матір’ю ми у невідплатному боргу за безсонні ночі, проведені біля колиски, за турботу і ласку, за велику материнську любов і за саме життя, подароване нею. Тому любов до матері - найсвятіше людське почуття.