Про що б не розповідав, що б не описував, до якої б теми не звертався поет, він не залишає Бога, йде поруч з ним, але найголовніше - має Бога в душі і серці. Бог для Тараса Шевченка - то велика і найцінніша духовна сила. Без неї не можна ні жити, ні творити, ні боротися. Скільки, наприклад, разів герой твору «Єретик» Іван Гус звертається до Бога, відчуває в ньому силу, без котрої не обійтися ні йому, ні народові! В одному місці читаємо:

• Боже! Боже! Великая сило!
• А ось що говорить поет про тих, хто «шкуру дере з братів незрячих
• гречкосіїв»:
• Умийтеся! Образ Божий багном не скверніте («і мертвим, і живим…»)
• Вірячи в силу Бога, поет молиться йому:
• Помолюся Господові Серцем одиноким.
• Бог заступається за добрих людей, а лихих карає:

Господь Бог лихих карає. Розповідаючи про сваволю та жорстокість панів, про їхнє знущання над кріпаками, висловлюючи гнів, поет із своїми думками звертається до Бога:

Пошлем думу аж до Бога, Його розпитати, Чи довго ще на сім світі Катам панувати?

Виливаючи тугу за рідною Україною, її народом, важко переносячи її біль.і страждання, поет знову-таки не забуває Бога:

• Ø …Боже милий, Зжалься, Боже милий.

Заслання відірвало Тараса Шевченка від рідного народу, милої і дорогої України, позбавило права щоразу спілкуватися з друзями, всім народом, ділити спільно і радощі, і горе. Час у неволі йде надто повільно. Читач не може не співчувати поетові, котрий запитує:

• Боже милий!
• Чи довго бути ще мені
• В оцій незамкнутій тюрмі?
• Любов, шана між Богом та народом взаємні.
• Бог дбає про людей.

У вірші «Пророк» саме про це і пише поет:

• Неначе праведних дітей,
• Господь, любя отих людей,
• Послав на землю їм пророка.

Духовність, тобто те, що пов’язане із внутрішнім світом людини, її мораллю, думами, займала одне з найважливіших місць у творчості Тараса Шевченка. І на початку літературної діяльності, у пізніші роки і перед смертю поет не втратив віри в Бога, завжди звертався до нього за підтримкою. Так робили і герої його творів. Тарас Шевченко - великий син України, гордість і слава наша. Творчість поета - згусток добра і правди. Він був сіячем на духовній ниві нашого народу. Він вірив, що є сила, котрій треба поклонятися, бо вона, духовність в найсвятішому її розумінні, врятує людство від морального і духовного спустошення, виродження, збідніння. Цією силою є Бог.

Творчість Тараса Шевченка, густо й щиро зрошена любов’ю до Бога, є нашим національним золотим скарбом, святим фондом духовності. Нам і берегти це духовне багатство, щоразу звертатися до нього в дні радощів і в годину смутку. Будемо робити так, як робив Кобзар: носити Бога в душі і серці, вірити в його силу, доброту і могутність.

Образ України у творчості Тараса Шевченка Кожен народ має щось своє найдорожче, найсвятіше. Для українців такою святинею є натхненник національних ідей, проповідник добра, волі, шастя і правди - Тарас Шевченко, Саме завдяки його’влуч-ному слову, що лунало сильно і впевнено, наш народ усвідомив себе як національну єдність.

Де б не був, чим би не займався поет, але завжди перед його внутрішнім зором поставав і дорогий його серцю Дніпро, що «горами хвилю підійма», і затишний «садок вишневий коло хати»чі зелені верби «над ярами, над ставами». До болю милий Шевченкові тихий український вечір, співи соловейка в темнім гаї, гнучка тополя й золоте пшеничне поле, яке розкинулось, наче море широке. Великий Кобзар з дитинства закоханий у природу рідної України. Саме тому прекрасні пейзажні мініатюри ми знаходимо в багатьох поезіях Кобзаря. Там і байрак шумить, і величні гори-хвилі стогнуть, і стародавні могили в степу височіють - усе зриме, одухотворене. Зга- -даймо, наприклад, вірші Шевченка: «Тече вода з-під явора», «За сонцем хмаронька пливе», «Вітер з гаєм розмовляє» тощо. В дитинстві Тарас не раз їздив з батьком чумакувати українськими степами і, мабуть, саме тоді полюбив їх на все життя. Під час тих подорожей впер-Р шє в душі ворухнулися нові, незнані почування - почування космічні, той особливий стан, коли «хочеться обняти оком душі цілісність св,іту, в часі і просторі»,- так згадував він свої степові враження. Степ захоплював поета своєю безмежністю:

• Кругом його - степ, як море
• Широке, синіє.
• За могилою могила,
• А там - тільки мріє.

Але поряд з квітучою природою поет бачить людей, які стали «чорніше чорної землі»; садочки, які повсихали; біленькі хати, які повалялись, погнили. Страшенний біль засмучує Шевченка, коли «латану свитину з каліки знімають», вдову розпинають за подушне, «під тином опухла дитина - голоднеє мре», коли «кругом неправда і неволя, народ замучений мовчить. Все це викликає обурення за Україну, яку сплюндрували московські царі, якій судилося терпіти наругу і страждати:

• Ø …скрізь на славній Україні Людей у ярма запрягли Пани лукаві.

Незважаючи на те, що навколо панує неправда і неволя, а замучений народ мовчить, славетний Кобзар намагається розбудити його, нагадати про героїчне минуле, про те, що він здатен і пісень співати, і працювати, і захищати себе від ворогів. Голос потоптаної’ людської гідності, сила непокори - все втілилось у полум’яну поетичну сповідь, пройняту вогнем найсильніших почуттів.

• Я так люблю
• Мою Україну убогу,
• Що проклену святого Бога,
• За неї душу погублю!

- Поет вірив, що народ прокинеться від летаргічного сну, що «розкуються незабаром заковані люди» і що примусять себе поважати як націю, а Україна перестане бути «безталанницею». У своїй знаменитій поемі «І мертвим, і живим…» поет звертається до земляків - українського панства, інтелігенції - і дорікає за зраду своєї багатовікової, самобутньої культури. Не треба шукати добра на чужині, а треба знати свою мову, свою культуру, своє коріння. Шевченко не закликає обмежуватися вивченням національних досягнень, ні, він закликає опановувати краще із світової скарбниці науки і культури.