Україна…Як багато почуттів вкладено в це слово! Яка вона іолична, неповторна у своїй мальовничій красі! Та краса і велич нашої землі переплетені із смутком трагічних сторінок її історії. Така доля цієї землі, що весь час її шматували на частини і не ииала вона спокою від лютих ворогів. Наш народ пройшов через жорстокі битви з татаро-менголами, криваві бої з шляхетською Польщею, зазнав свавілля російського царя. Україна гідно винесла всі випробування. А рутійною силою мужності й стійкості її синів була любов до рідної землі.

Яскравим прикладом нерозривної єдності батьківщини й генія є життєвий і творчий шлях славнозвісного Кобзаря. Незважаючи на тяжкі випробування, що випали на долю Т. Шевченка, незабутніми залишаються його слова:

• Я так її, я так люблю
• Мою Україну убогу,
• Що прокляну святого Бога,

За неї душу погублю. Болем за свою понівечену землю напоєний кожний рядок його пристрасних поезій. У тяжких злиднях кріпацького життя минуло дитинство Тараса. З дитинства відчув він усю тяжкість становища закріпаченого селянства. Тому у ліриці Т. Г. Шевченка часто звучать мотиви самотності і сирітства, туги і страждання, викликані сумними згадками про поневіряння покріпаченого народу. Любов до рідного краю викликала у поета сум з приводу того, що батьківщина

• Обідрана, сиротою
• Понад Дніпром плаче;
• Тяжко-важко сиротині;
• І ніхто не бачить.

Страждання українського народу у ярмі кріпацтва показує наш поет у віршах «Мені тринадцятий минало». «Тяжко-важко в світі жити», «Якби ви знали, паничі», «Сон», «Катерина» та інших. Постає в образах бідних кріпаків, з яких «латану свитину знімають, - бо нічим обуть княжат недорослих», «розпинають за подушне», в образі «опухлої дитини», що мре під тином, А мати в цей час працює на панському полі. Постає в образі по критки Катерини, яка не змогла вижити в світі насильства, дв| «того в’яжуть, того ріжуть, той сам себе губить». Але Шевченко; не тільки тужить над нещасною долею України та її синів, у своїх творах він закликає народ здобувати волю, зазирає у майбутнє, накреслює образи нового життя.

Справу свого творчого наставника Т. Г. Шевченка продовжила видатна українська письменниця Марко Вовчок, яка почала писати твори в середині 50-х років XIX століття. Вона створила реалістичні оповідання і повісті, правдиво зображуючи дійсність, змальовуючи реалістичні образи кріпацького життя. Великою подією в літературному житті стало видання першої та другої книг «Народних оповідань», де письменниця змальовує народне життя, кріпацьку долю селян, їх пекучі болі і бажання визволитися від кріпосників. Марко Вовчок показала глибокі страждання кріпаків, розкрила жагучі прагнення народу до волі у своїх оповіданнях «Козачка», «Горпина», «Одарка», «Сестра», які увійшли до першої збірки «Народних оповідань». Центральною постаттю цих оповідань є жінка, яку гнітить тягар кріпацтва. Це і козачка Олеся, і Горпина, і Одарка, і Настя з оповідання «Ледащиця». Змалюванню підневільного життя селян та їхньої боротьби проти кріпосників присвятила письменниця свою повість «Інститутка». В цьому творі Марко Вовчок не тільки розкриває характери кріпаків, зображує їх тяжке становище, а й показує перші прояви непокірності кріпаків, їх небажання миритися зі своїм підневільним становищем, прагнення здобути волю. Про це свідчать слова Прокопа, який каже про свою вдачу: «Я так: або врятуйся, або пропади». Назар, чоловік Катрі, заспокоюючи Устину, каже: «…чого плачеш. Гірше не буде. От чи буде краще - не знаю», - розуміючи, що гірше під’яремного, кріпацького життя нічого не може бути.