Сiмейна бiблiотека є майже в кожнiй сiм’i, бо книга завжди супроводжувала наше життя: навчала, розважала, вiдкривала новi свiти. Довгий час книга була найцiннiшим подарунком. Мабуть, тому в бiблiотецi моєi бабусi є багато книжок, якi вона передасть у спадщину менi, щоб я знала, якi були моi предки, чим вони цiкавилися, що читали. Серед книг сiмейноi бiблiотеки є декiлька видань «Кобзаря» Тараса Григоровича Шевченка. Особливо мою увагу привернули двi факсимiльнi книги: перше видання «Кобзаря» 1840 року та малоi захалявноi книжки перiоду заслання. Звичайно, це лише точнi копii безцiнних книг Т. Шевченка, але як багато вони можуть розповiсти про самого автора, про епоху, в якiй вiн жив. Так, з факсимiльноi копii малоi захалявноi книжки я побачила почерк Великого Кобзаря: красивi, дрiбненькi лiтери рiвненько лягали рядочками, лише де-не-де автор закреслював слово й надписував iнше.

Менi здається, це свiдчить про те, що вiршi легко складалися автором. Копiя першого «Кобзаря» може розповiсти, де й за яких умов видавався цей твiр, дає змогу побачити, який вигляд мали друкованi книги першоi половини XIX столiття. У бiблiотецi моiх родичiв є видання «Кобзарiв» рiзних перiодiв нашоi iсторii. Здебiльшого це видання пiслявоєннi, бо довоєннi, на жаль, були знищенi фашистами. Коли бабуся розповiдала, як фашисти топили плиту книгами з нашоi сiмейноi бiблiотеки, у неi на очах завжди були сльози.

«Кобзаревi» видання 1943 року належить особливе мiсце, бо це мiй прадiд привiз його з фронту. Вiн розповiдав, що книгу цю читали на передових фронтiв, черпали з неi силу й мужнiсть нашi бiйцi. «Кобзар» видання 1947 та тритомник 1949 року Ї це вже дарунки моiм бабусi та дiдусевi вiд iхнiх батькiв до Дня народження. Є в нашiй бiблiотецi й «Кобзар» 1956 року Ї це велике, красиве, з iлюстрацiями до творiв Т. Шевченка видання було подаровано вже моiй матусi. Я люблю гортати й перечитувати цю книгу й тому що iх сторiнок торкалися руки моєi матусi, й тому що подобаються вiршi Т. Шевченка, й тому що в нiй є чудовi iлюстрацii I. Їжакевича та В. Касiяна.

Отже, «Кобзар» Т. Шевченка був i, сподiваюся, буде особливою книгою для украiнцiв. I що незважаючи на науково-технiчний прогрес i лазернi диски iз записом творiв письменникiв, «Кобзар» Ї книга, яка завжди буде в кожнiй украiнськiй родинi.

Тарас Шевченко Ї вiрний син Украiни. Вiн любив свою Батькiвщину, мрiяв про ii свободу й незалежнiсть. Де б вiн не був, куди б не закидала його доля, Шевченко завжди згадував рiднi мiсця, прагнув швидше полинути в Украiну, зустрiтися з однодумцями. Його роздуми над долею народу, любов до Вiтчизни, туга й печаль за нею на чужинi висловленi в багатьох творах. У далекому вiд Украiни Петербурзi, в казематi в уявi Шевченка виникали картини рiдного краю, вiн згадував вишневi садки, облитi бiлим цвiтом, наповненi пiснями дiвчат.

I все це вiдтворив у невеличкому вiршi «Садок вишневий коло хати». Я вражена глибиною любовi автора до народу, до природи свого краю. Не сподiваючись бiльше побачити Украiну, вiн намалював чудову картину: Садок вишневий коло хати, Хрущi над вишнями гудуть. Плугатарi з плугами йдуть, Спiвають iдучи дiвчата, А матерi вечерять ждуть. На засланнi всi помисли поета були зверненi до поневоленого народу Украiни. Поезiя Шевченка сповнена роздумами про те, як його твори допомагають рiдному краєвi, як iх сприймають украiнцi. У поезii «Хiба самому написать…» вiн ставить такi проблеми: Для кого я пишу? для чого? За що я Вкраiну люблю? Чи варт вона огня святого? Поет постiйно вiдчуває зв’язок iз рiдним краєм, виявляє до Украiни синiвську любов. Перебуваючи в далеких степах, вiн прагнув, щоб вiтер принiс хоч «крихiтку землi iз-за Днiпра». Шевченко мрiє ще повернутися в Украiну, подивитися на ii чарiвну природу: Може, ще я подивлюся На мою Украiну… Ї писав Т. Шевченко в поезii «Лiчу в неволi днi i ночi…» Кожним рядочком своiх творiв великий Кобзар засвiдчував любов до Украiни, непереможне бажання бачити ii вiльною й незалежною. З якою силою i впевненiстю було сказано: Я так люблю мою Украiну убогу, Що проклену святого Бога, За неi душу погублю. Поет був упевнений, що поневоленi люди скоро звiльняться, настане страшний суд над панами, i на оновленiй землi щасливо житимуть украiнцi. Шевченко висловлював бажання бути похованим на могилi серед степу рiдноi Украiни.

У поезii «Заповiт» автор, нiби забувши про особистий мотив, яким розпочав вiрш, мрiє про те, щоб Днiпро понiс ворожу кров у синє море. Про свою смерть говорить тiльки одним словом: поховайте, пiсля чого йде заклик до повстання. У поезii «Тим неситим очам» Шевченко проголошує гiмн вiльнiй i щасливiй людинi. Любов i вiра у свiтле майбуття украiнського народу допомагали Шевченковi вистояти, перенести злигоднi й поневiряння. Минуло багато часу, але поезii великого Кобзаря й зараз дивують, зачаровують сучасникiв, вчать вiдданостi краiнi й безмiрноi синiвськоi любовi до матерi-Украiни.