Образ І.Д. як би складний автором з двох реальних людей. Один з них - Іван Шухов, вже немолодий боєць артилерійської батареї, якої у війну командував Солженіцин. Інший - сам Солженіцин, який відбував термін за горезвісної 58-й статті в 1950-1952 рр.. в таборі в Екібастузі і теж працював там каменярем. У 1959 р. Солженіцин почав писати повість «Щ-854» (табірний номер зека Шухова). Потім повість отримала назву «Один день одного зека». У редакції журналу «Новий світ», в якому вперше була надрукована ця повість (№ 11, 1962), за пропозицією А. Т. Твардовсюго їй дали назву «Один день Івана Денисовича».

Образ І.Д. має особливе значення для російської літератури 60-х рр.. поряд з образом до-пора Живаго і поемою Анни Ахматової «Реквієм». Після опублікування повісті в епоху т.зв. хрущовської відлиги, коли був уперше засуджений «культ особи» Сталіна, І.Д. став для всього тодішнього СРСР узагальненим чином радянського зека - ув’язненого радянських виправно-трудових таборів. Багато колишні засуджені за 58-й статті впізнавали »Шв.Д. самих себе і свою долю.

І. Д. Шухов - герой з народу, із селян, долю якого ламає нещадна державна система. Потрапивши в пекельну машину табору, перемелюють, яка нищить фізично і духовно, Шухов намагається вижити, але при цьому залишитися людиною. Тому в хаотичній круговерті табірного небуття він ставить самому собі межа, нижче якого не повинен опускатися (не є в шапці, не є риб’ячі очі, плаваючі в баланді), - інакше загибель, спочатку духовна, а потім і фізична. У таборі, в цьому царстві безперервної брехні і обману, гинуть саме ті, хто зраджує себе (лиже миски), зраджує своє тіло (тинявся в лазареті), зраджує своїх (стукач), - брехня і зрада гублять в першу чергу саме тих, хто їм підпорядковується.

Особливі суперечки викликало епізод «ударної праці» - коли герой і вся його бригада раптом, немов забувши, що вони раби, з якимось радісним ентузіазмом беруться за укладання стіни. Л. Копелєв навіть назвав твір «типовою виробничої повістю у дусі соцреалізму». Але цей епізод має перш за все символічне значення, співвідносне з «Божественною комедією» Данте (перехід із нижнього кола пекла в чистилище). У цій праці заради праці, творчості заради творчості І.Д. будує вже не горезвісну ТЕЦ, він будує себе, згадує себе вільного - він підноситься над табірним рабською небуттям, відчуває катарсис, очищення, він навіть фізично переборювати свою хворобу. Відразу після виходу «Одного дня» у Солженіцина багато побачили нового Льва Толстого, »Шв.Д. - Платона Каратаєва, хоча він і «не округлий, не смиренний, не спокійний, не розчиняється в колективній свідомості» (А. Архангельський). По суті при створенні образу І.Д. Солженіцин виходив з думки Толстого про те, що день мужика може скласти предмет для такого ж об’ємистого томи, як кілька століть історії.

Певною мірою Солженіцин протиставляє свого І.Д. «Радянської інтелігенції», «образованщина», «яка сплачує подати на підтримку обов’язкової ідеологічної брехні». Спори Цезаря і кавторанга про фільм «Іван Грозний» І.Д. незрозумілі, він від них відвертається як від надуманих, «панських» розмов, як від обридлого ритуалу. Феномен І.Д. пов’язаний з поверненням російської літератури до народництва (але не до народності), коли в народі письменник бачить вже не «правду», не «істину», а порівняно меншу, порівняно з «образованщиной», «подати брехні».

Ще одна особливість образу І.Д. в тому, що він не відповідає на питання, а швидше задає їх. У цьому сенсі значний суперечка І.Д. з Альошкою-баптистом про відсидку як страждання в ім’я Христа. (Ця суперечка безпосередньо співвідноситься зі спорами Альоші та Івана Карамазових - навіть імена героїв ті ж.) І.Д. не згоден з таким підходом, але примиряє їх «печиво», яке І.Д. віддає Альошці. Проста людяність вчинку затуляє і несамовито-екзальтовану "жертовність» Олешки, і закиди Богові «за відсидку» І.Д.

Образ І.Д., як і сама повість Солженіцина, стоїть у ряду таких явищ російської літератури, як «Кавказький бранець »А. С. Пушкіна,« Записки з мертвого дому »і« Злочин і кара »Ф. М. Достоєвського,« Війна і мир »(П’єр Безухов у французькому полоні) та« Воскресіння »Л. М. Толстого. Цей твір став свого роду прелюдією для книги «Архіпелаг ГУЛАГ». Після виходу в світ «Одного дня Івана Денисовича» Солженіцин отримав від читачів величезна кількість листів, з яких пізніше склав антологію «Читають« Івана Денисовича ».