В останні роки ми одержали можливість познайомиться з багатьма добутками, від яких вольовим рішенням комуністичних ідеологів були насильно відлучені. Нам стали доступні добутки В. Гроссмана, Г. Владикова, В. Набокова, В. Максимова, В. Войновича й багатьох інших письменників. Серед цього потоку імен і блискучих добутків виділяється ім’я А. И. Солженицина, лауреата Нобелівської премії, нині здорового класика нашої літератури. Уже публікація в 60-х роках в "Новому світі” повести А. И. Солженицина "Один день Івана Денисовича” зробила теперішню сенсацію в суспільстві. Іван Денисович - простий росіянин людина, один з багатьох, і в його долі, як у краплі води, відбилася доля багатьох мільйонів таких же жертв нелюдської тоталітарної машини радянської держави. Спочатку Солженицин дав своєї повісті назва "Гу -854″. Такий був табірний номер героя (до речі, табірний номер самого Солженицина "Гу-282″). Уже однією назвою повести Солженицин змушував думку читача рухатися в напрямку, зворотному колективному пафосу знеособлювання.

Образ І.Д. як би складний автором з двох реальних людей. Один з них - Іван Шухов, вже немолодий боєць артилерійської батареї, якої у війну командував Солженіцин. Інший - сам Солженіцин, який відбував термін за горезвісної 58-й статті в 1950-1952 рр.. в таборі в Екібастузі і теж працював там каменярем. У 1959 р. Солженіцин почав писати повість «Щ-854» (табірний номер зека Шухова). Потім повість отримала назву «Один день одного зека». У редакції журналу «Новий світ», в якому вперше була надрукована ця повість (№ 11, 1962), за пропозицією А. Т. Твардовсюго їй дали назву «Один день Івана Денисовича».

Далі якось сказав: «Якщо ти з тих, хто вважає, що сучасне мистецтво перевершило мистецтво Вермера або Рафаеля, не берися за цю книгу й перебувай у блаженнім ідіотизмі» («Десять наставлянь тому, хто хоче стати художником») - Думаю, заперечити важко. Звичайно, великий Сальвадор говорив про живопис, але до літератури це виречення також має відношення. Мистецтво (будь то література, живопис або музика) - спосіб самовираження, воно допомагає нам заглянути в самі потаєні куточки душі. Багато добутків сучасної російської літератури мені не подобаються через відсутність яких-небудь художньо-творчих початків. У наш час оповідання, поема або роман найчастіше є результатом бурхливої фантазії, хворої уяви або перекрученого сприйняття світу. Сьогоднішні письменники намагаються довести, що їхнє неприйняття сучасної дійсності й відсутність моральних ідеалів є індивідуальний підхід до творчості.

Не прямою лінією, а параболою накреслений творчий шлях Олександра Солженицина. Його ім’я з’явилося на літературному небокраї на початку 60-х, у період хрущовської "відлиги”, спалахнуло, налякавши поборників "безгласності” часів "застою”, і зникло на довгі роки, віддане огуді й забуттю.Літературний дебют Солженицина відбувся, коли йому було далеко за сорок: в 1962 році в "Новому світі” була надрукована вистраждана в таборах повість "Один день Івана Денисовича”. Почалося важке сходження. Цей добуток викликав вогонь критики. Дехто відкрито обвинувачував його в радянської дійсності й прославлянні антигероя. І тільки завдяки авторитетній думці А. Т. Твардовського, головного редактора журналу "Новий мир”, повість була опублікована, зайняла належне їй місце в літературі того часу. "Життєвий матюкав, покладений в основу повести А. Солженицина, - писав А. Твардовський, - незвичайний у радянській літературі.

Ще якихось двадцять років тому його ім’я заборонене було вимовляти, а сьогодні ми захоплюємося його глибоко філософськими добутками, у яких розкривається майстерність у зображенні характерів, уміння спостерігати за людьми й розуміти їх. І особливо яскраво розкривається це в оповіданні "Матренин двір”. Чим цікавий це оповідання? Начебто б звичайне післявоєнне життя російського села. Але Солженицин знаходить ту ізюминку, що після буде повторюватися у В. Овечкіна, Е. Дороша, Ф. Абрамова: відносини влади й людини, морально-духовне життя народу, боротьба за виживання в дарвінівському понятті. У центрі оповідання Олександра Ісайовича - доля сільської жінки, що проробила все життя в колгоспі не за гроші, а за "палички”. Давайте простежимо за життям цієї чудової жінки.

Олександр Ісайович Солженицин є одним з тих письменників, які жили й творили у важкі роки Радянської Росії. Це була сталінська епоха, охарактеризована пануванням у країні насильства, деспотизму, сваволі влади. Страждання народу, викликані несправедливістю соціального ладу, хвилювали письменника. Солженицин був одним з перших, хто сказав правду про долю селянства, про його проблеми, зображуючи трагічне життя воістину російської людини й причини його нещастя в оповіданні «Матрьонин двір». Жителі села Тальново, у якій відбувається дія оповідання, існують у жахливих умовах: відсутні електрика, квитки на залізничний транспорт, медичні установи. Самітність хворої жінки скрашували лише «кішка, миші й таргани, що живуть за стінкою». Матрьона навіть «не тримала радіо по бідності», з худобини мала лише козу, що вона із працею прогодовувала. «Козі вона вибирала з підпілля саму дрібну картоплю, собі - дрібну, а мені - з куряче яйце».