Сатира гуморески «Дурниця» спрямована насамперед на тупу поліцейсько-охоронну машину самодержавства з підкресленням примарності «дарованих свобод», практичної позазаконності царських же законів, покликаних забезпечувати найзвичайнісінькі права людини. Б’є сатира і по ліберально-поміркованих інтелігентах, котрі, дрижачи за свою ситість і спокій, при перших же порухах державного кулака сховалися в лояльність.

Уособленням «уміркованого» переляку виступає сам оповідач та його приятель Пищимуха. Обидва, зрозуміло, землевласники, певно, дворянського роду, принаймні запанілі і дуже далекі від народу інтелігенти, що пописували до газет та журналів. Це єдиний в творчості класика оповідач з чужого табору. А тому прийом самовикриття як сатиричний інструментарій тут домінує і в словах, і в діях. Наляканий натяками та іудиним поцілунком станового (крилатий образ-деталь), оповідач не їде на вибори, бо «туман наче знявсь перед очима» (І, 370). Це той же «нежить» Проценка в «Повії», що не випустив його лахистити Христю від ляпасів хазяйки та й після скандалу цілими днями тримав у кімнаті.

Вся протиурядова опозиція оповідача сягала «дулі в кишені» - тільки нишком посилав «прокльони та докори на всіх отих вивідувателів думок людських» (І, 369). Навіть перед своєю кухаркою Параскою, яка розказує йому про підступні заходи проти нього станового і викладає своє переконання, що поліція не на добро людям, він починає захищати самодержавний «правопорядок».

Близька ця гумореска до сатири М. Салтикова-Щедріна використанням алюзій - свідомих і одвер-тих запозичень, розширених на систему персонажів. Комедійного колоритною постаттю є образ Пищимухи із виразним самохарактеризуючим, чи значущим, прізвищем.

З одного боку, прізвище не вигадане: у Миргороді часів юності письменника був чиновник Семен Пилипович Пищимуха, таки й родич йому по матері. А з другого,- в обрисовці, деталях портрета цього образу та й характеру явна алюзія-перегук з обравом героя-оповідача гуморески О. Стороженка «Вуси»: «…з такими довгими усами, що кінці їх аж за уха закладай, і на його завжди суворім обличчі карі очі з-під навстовбурчених брів грали якоюсь доброю усмішкою» (І, 379). Хоч у Стороженка прямото опису вусів нема, але та, що це були розкішні кавалерійські вуса, легко вгадується із контексту. Дальше портретне доповнення мирнівське, з його тяжінням до антитези, що виступає в ролі «стирача»: суворе обличчя - добрі очі, одне одного заперечує, знищує…

Другою явною алюзією в цьому творі Мирного є образ Омелька - тезки-близшока прославленого героя комедії Карпенка-Карого «Мартин Боруля». Треба мати на увазі, що в час написання оповідання лаври комедії та її героїв були значно свіжішими, духмянішими, ніж сьогодні. У мистецькому розумінні комедія Карпенка-Карого була новаторською вже тим, що збагатила українську сміхову культуру своїм, українським санчо-пансівським типом. Вжививши відомого героя в нову добу й нову ситуацію, Мирний доручає йому вести найважливішу партію у викритті беззаконня в Російській державі та поліцейського розгулу в сцені просьби-вимоги у пана (оповідача) зароблених грошей, його вустами виноситься й вищий присуд «бунтівному» творові Пищимухи - дурниця.

Тим же Омельком у жіночій статі в гуморесці виступає баба Горшшиха - таки психотипологічна родичка знаменитим нечуївським бабам, яка веде партію простацького, наївного викриття і аморальності станового, і страхопудства стражників (сприйняли горнятко бабине за «бонбу»). Саме цим вона суттєво й відрізняється від прославленої рідні, ті вели партії тільки самовикриття (своєї обмеженості, лицемір’я, дріб’язковості тощо).

Свої алюзії із Стороженка автор підкреслює згадкою імені цього гумориста, із Карпенка-Карого - збереженням імені та всіх характерних рис і звичок героя («Один тільки Омелько, дивуючись, поводив плечима та розводив руками» - І, 409).

І все-таки в сміховому арсеналі Мирного чогось бракує з традиційного українського інструментарію; в саме суто словесного, що був головним знаряддям під бурлескно-травестійної доби до Остапа Вишні та його епігонів, а полягав у насиченні мовних партій повних героїв словами-покручами «з письменська» (І. Котляревський): слов’янізмами, русизмами, варваризмами - чистими і псевдо. Або жжаргонізмамит діалектизмами з малописьменства. Що одне й те саме - зниженарловомХІсдйвесна буфонада. Мабуть, класичними в цьому плані є мова возного в «Наталці Полтавці» та писаря Пістряка в «Конотопській відьмі».

Щоправда, в доробку Панаса Мирного є комедія «Перемудрив», яка бачила світло театральної рампи н переробці М. Старицького «Крути, та не перекручуй». У переробленому варіанті маємо справді пістря-ківську партію в мові колишнього писаря, а тепер учителя Печариці («Оп’ять судьба і напасть: возник-ло недоразумение… о любостяжаніях… Ну я, благо-разумія ради, і удалился» 17).

Але ж саме через Печарицю, через надмірне мовне шаржування цього образу Старицьким Мирний відмовився від авторства, і «Крути, та не перекручуй» живе як твір тільки Старицького з поміткою про переробку з комедії Панаса Мирного (VI, 782). Та це й зрозуміло, коли вдуматися в часто цитовані слова Мирного про цю комедію у листі до нареченої, його критику тодішньої драматичної літератури за кривляння (VII, 372).

А втім, привід до такого тлумачення образу дав сам Панас Мирний, за що йому й дісталося від брата: «Печариця - шаржирован в обт>яснениях с Галею. Следовало бьі, чтобьі он говорил человеческим язн-ком, каким тенерь и говорят семинаристьі. У те-бя же - зто Финтип блаженной памяти Котляревско-го» (VI, 781). Білик дивився рукопис десь за рік до публікації. В опублікованому варіанті явні сліди реагування на що рецензію. Простежується й те, що Старицький користувався остаточним, певно, друкованим варіантом.

Так-от, визнаючи слушність слів Івана Білика, Мирний залишив ту «кольористику» в одній репліці («серце моє востренетаїпа любовію»; «очееами бо моїми зрю ліпоту необичайную» - VI, 107), вочевидь вставивши перед цим у вуста персонажа пояснення: «…як колись старі дяки у любві об’яснялися» (VI, 106). Пишемо «вочевидь» тому, що рукописних матеріалів, які дали б змогу простежити історію творення п’єси, до нас не дійшло.

Так і не судилося Мирному цим твором звернути думку драматичних письменників «на серьезнне со-пременньїе темн» (VII, 372). Віддача ж драматичного твору в незвичній прозовій ролі (для читання) слабка. Комедія ж Мирного викривала хапужність судочинства, кликала молоду інтелігенцію до єднання з народом, до трудового життя за велінням совісті і серця. Правда, звучить це все приглушено, бо явна орієнтація письменника на люту цензуру притупила пістря ідейних моментів, завела п’єсу в колію узвичаєних сімейних комедійних сюжетів з щасливим кінцем. А втім, як уже згадувалося, сучасники Мирного «прочитували» авторський ідейний стрижень, поширювали твір разом з нелегальною літературою, а поліція вилучала, незважаючи на «Дозволено цензурою».

Інструментарій сатири й гумору в ній той же, що й у власне прозових творах. Відзначимо хоча б велике саркастичне навантаження таких сентенційних висловів: «Він у тих законах, як миша у зерні, пора-сться: на законах снить, законами й дише!..» (VI, 78) - хвалить здирника Храпка прохач Передерій, що й до душі хваленому. Користь від мишачого порання відома кожному… Або ж: «Зна, що як припрете його з одного боку однією статією, з другого - другою, а третьою - прямо в зуби…» (VI, 70).

Тепер зрозуміло, чому полюбився письменнику Омелько Карпенка-Карого: в царині наївно-простацького викриття сам шукав, підходив до подібного типажу (комедія Мирного ж написана більше як за двадцять років раніше «Дурниці», раніше й «Мартина Борулі»).