Головна сторінка » Твори з української літератури » Панас Мирний

У категорії творів: 36
Показано творів: 1-36
Сторінка 1


Споконвічно точиться на землі боротьба між добром і злом, якій не видно кінця. Панас Мирний у романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» яскраво показує борсання сильної людини між цими двома протилежними началами. Батька свого Чіпка не знав, ніколи не бачив. Його мати - убога селянка. Мотря жила із своєю матір’ю, ледве перебивалася випадковими заробітками у багатших сусідів. У холоді, у постійному недоїданні зростав малий Чіпка. Ще з раннього дитинства, часто битий долею, ровесниками і матір’ю, хлопець ріс відлюдькуватим. Єдиною відрадою у його сирітстві була баба Оришка. Дитяче товариство його не приймало: безбатченко, злидень.
Панас Якович Рудченко (літ. псевдонім - Панас Мирний) народився 1 травня 1849 р. у м. Миргороді на Полтавщині в сім’ї чиновника. Навчався в Миргородському та Гадяцькому повітовому училищах. Не маючи можливостей продовжувати систематичне навчання, наполегливо займався самоосвітою. Служив у повітових канцеляріях Гадяча, Прилук, Миргорода. 1871 р. оселився в Полтаві, де провів решту життя. Працював у казначействі та казенній палаті, після 1917 р. - у губфінвідділі. Помер Панас Мирний 28 січня 1920 р., похований у Полтаві.
Здорові були, мамо! Ось вирішив написати, хоча не знаю, чи варто це робити? Чи вважаєте мене ще за свого сина? Але може забули? Якщо так, що ж, я вас не засуджую… Здається, на це заслуговую я. Але хочу написати про своє тутешнє життя, про думки, які, мов чортяки, лізуть у голову, про тяжку роботу та кайдани. Якби ви знали, рідненька, як тут гірко! Прийду ввечері, стомлений, й починається. Дитинство. Не дай, Боже, ще комусь пережити таке. Ніколи не забуду свого нікчемного прізвиська - виродок або Чіпка. А може, так воно і є? Як ще можна назвати людину, яка без жалю здатна вирізати цілу сім’ю. Звісно, так може зробити тільки страховисько, виродок. Значить, я і є. Чіпка. Але ж, мамо, чому до мене всі ставилися гірше, ніж до якоїсь потвори? Ніби я винний, що батько мій - злодій?
Природа - одвічна літературна проблема, тільки в різні епохи оберталася по-різному: від захисту людини від стихій та звірів до захисту природного середовища, у тому числі й диких тварин, від наслідків господарської діяльності людини. У Мирного природа - це невід’ємна реалія людського існування, здебільшого окраса його, позитивна субстанція, хоч буває й грізною. У творах класика наявні всі пори року і доби, майже всі погодні явища: дощі, грози, метелиці, ясна й хмарна днина, подощова година, передгроззя, морози, хуги, заморозки. З найбільшим замилуванням він описує «весну вповні» або раннє літо, бо це ж уподобання і переважної більшості його героїв: «…на дощі та на сонці виростають хліборобські діти і набирають, і втрачають силу» (І, 429).
Виходячи з історичних обставин, світоглядних позицій революційного демократа, літературної школи із заголовним іменем Шевченка, сміх і гнів - гумор і сатира Мирного - майже виключно соціально спрямовані. Адреса: російське самодержавство, поміщики-кріпосники і пореформене панство, поліцейсько-охоронний апарат, судове чиновництво, священнослужителі, ліберальні базіки. Іноді використовується сміховий інструментарій, навіть сатиричний при змалюванні простих людей, які в силу обставин стали трутнями, паразитами. Правда, і тут зберігається та ж соціальна спрямованість - заперечення самих соціальних обставин.
Твір за романом Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Роман Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» вирізняється між усіх творів письменника оригінальністю розробки традиційної теми сільського села. Оповідач у романі - це складне поєднання оповідача, автора твору. На тлі могутнього соціального звучання гуманістичних закликів і революцій розгортається велика трагедія всієї української, колись вільної, нації. Перед читачем постає панорамна картина життя на селі кількох різних соціальних груп: чотирьох поколінь родин селян Ґудзів, Вареників Польських. Таким чином ми можемо простежити процес переродження козацького народу на безпорадних рабів («волів»). Процес національного зубожіння, моральної деградації правдиво, високохудожню показано у романі. Панас Мирний показав деградацію і народу і в особі пана, який стає бездушним гнобителем і неробою, що стає розбійником.
«Чудова, народна мова Некрасова, багатий, невичерпний словник - Некрасов, безсумнівно, один із вічних скарбників нашої животворчої мови». Наводимо ці слова відомого російського радянського критика про великого поета, безпосереднього впливу якого зазнала й муза Мирного, через те, що цю високу оцінку правомірно перенести й на творчий доробок корифея української нрози, творчість якого справді в однією із вічних скарбниць української живої народної мови, звичайних і рідкісних лексичних та фразеологічних зразків. Навіть нечасті авторські неологізми, виконані за народними моделями, не порушують народності в її цілості й цільності.
Панас Мирний добре знав життя народу, вірив у його здоровий глузд, намагався правдиво розповісти про болі та радощі людей - працьовитих, щирих, добрих. Таким постає перед нами соціально-психологічний роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Твір багатоплановий, багатий на колоритні постаті. Та особливо зворушливо змалював письменник обрами жінок: Мотрі, Галі, Христі, Явдох’и. Всі дійові особи якнайповніше розкривають суперечність образу Чіпки, що бореться проти неправди, але і сам починає чинити зло, бо не знайшов правильного шляху до щастя. Величезне почуття материнської любові переповнює серце Мотрі. Змалку злидні та важка праця, потім зів’яла дівоча врода вробили її символом украденого щастя. На коротку хвильку усміхнулася сонце-доля: козак Іван Хрущ повінчався 3 Мотрею. Короткочасне осіннє сонце зайшло, а Хрущ, як виявилося, втік з Дону, де мав і жінку, і дітей. Оце так «щастя» впало на її безталання. Потім народився Чіпка - сподівалиася виростити його та й жити краще, хоч на старість. І знову мрії не збулися - син став злодієм і розбишакою. Колись у дитинстві він обіцяв бабі Оришці: «Я, бабуню, добрий…Я злого не робитиму».
От і погляньмо на нього в роботі. Чіпка жне. «Тільки нагинається високе жито, колосиста пшениця під його рукою; а там глянь - уже ззаду й сніп лежить, товстий та чепурний…». Точка спостереження - десь попереду. Звідти видно єдиний рух - жито нагинається - і наслідок: сніп. Ні постаті ясенця, ні безлічі інших, обов’язкових для женця рухів: ліва рука забирає жменю стеблин, пригинає їх, права - серпом підрізує і кладе назад себе, доки набереться достатньо пучків; складені пучки зв’язуються перевеслом - аж тоді маємо сніп. Все це випущено; Чіпка працює так швидко, що його рухи для уявного спостерігача зливаються в єдиний вияв - постійне нагинання жита. Епітети високе (колосиста), а особливо товстий та чепурний несуть у собі мотив радості від праці та її якісну характеристику. Хоч Чіпка жав не своє жито… Як і молотив.
Хронологічно події Мирний прив’язує до першої половини 70-х років. В «Історії земств» говориться, що 1871 р. в Кременчуцькому повіті у виборах гласних пройшли головним чином козаки. «Це дало привід губернському земству й дворянському зібранню клопотатися з указаною метою [обмеження виборчих прав козаків], і 15 березня 1874 р. було видано відповідний закон» 10. Ця ж станова боротьба в земстві на Полтавщині, яка точилася між дворянством, що міцно трималося за свої привілеї, та представниками третього стану - селянами-козаками та міською буржуазією, «чуждыми дворянству елементами», як називає їх у романі Лошаков, знайшла широке відображення в «Повії».
Історія створення та публікації роману «Повія» (хронологічні рамки: 1876-1879 - первісна та перша редакції ще повісті; 1880-1882 - основна редакція роману; остаточні, чистові редакції: першої частини - 1881 р., другої - 1883 р., третьої - 1898 р., початок (3/в) першого розділу четвертої частини - 1901 р.; решта IV частини друкується з чернетки, за основною редакцією 1882 р.) увібрала в себе всі лиха й труднощі, що стояли на заваді творчості письменника, а головне - наочно ілюструє, як прихваткова робота з великими часовими перервами охолодила письменника до твору, що виношувався цілим життям і був його лебединою піснею.
Деталі розквітлої дівочої краси саме пасували б до того, чого нема, чого так палко бажається. Анти-тезно згаданий наявний одяг (стара спідниця, сорочка з грубого полотна) виступає оречевленою суперечністю соціального звучання. Та на першому плані психотипологічпе заперечення, що розкриває головну пружину «винародовлення» героїні, її ненависті до всього простого, потягу до розкоші, панування, хоча б потертися коло того панства.
Твір За романом П. Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Лиш бачу пожежу душі, З юрбою дивитися лину: Горять в серці райські кущі, Диявол стає на заміну. І серце - як дикий вогонь, Вогонь, що не можна приспати, І доторк священних долонь Не заборонить палати. Роман Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» - глибоко психологічний твір, у якому зображено, як народжується, росте й розвивається необорима сила, яку чомусь назвали « пропащою силою». Доля Чіпки вже була вирішена з моменту його народження, коли з’явилася на землі його душа, коли злісна пітьма материнської хати увійшла глибоко в душу, поставила на ній печать дявольського вогню, вкинула в сухий хмиз ще сонних по-цуггін маленьку іскорку, яку люди роздули у вогонь всепожи-: ш так швидко, як тільки змогли. Погонь завжди палив Чіпчину душу, а хто розпалив його?
У людину від народження закладено все - і добро, і зло. Якщо життя не закладені духовні цінності - переможе зло. Коли душа занедбана - настає трагедія. Хто допоміг Чіпці уникнути цієї страшної трагедії? З довірливими очима входить він у людський світ і одразу наштовхується глузливо-образливе: «байстрюк». Народна мораль, своєрідний природний і чистоти суспільства фільтр. Перенесла гріх Івана Вареника на Мотрю й Чіпку і готова і тільки принизити малюка, а й затаврувати. Поступово звужується коло тих, і любить Чіпку, жаліє його: баба Оришка, дід Улас, Грицько і все ж таки мити.
«Хіба ревуть воли, як ясла повні?» - перший соціально-психологічний роман української літератури, результат тривалої копіткої праці Панаса Мирного та його брата Івана Білика. Темою твору є зображення села в пореформений період. Власне, І. Білик запропонував П. Мирному поглибити соціальний аспект і психологічно вмотивувати вчинки головного героя Чіпки Варениченка. Роман мав шість редакцій і в кожній із редакцій зазнавав вдосконалення як з боку ускладнення композиційної побудови, так і з боку змалювання образів. Твір вирізняється широкою історичною панорамністю зображуваних подій і має п’ять провідних сюжетних ліній, які органічно переплітаються між собою: рід та життя Чіпки, рід Максима Ґудзя, Грицько та його дружина Христя, пани Польські, історія села Піски. Усі провідні й другорядні сюжетні лінії обов’язково мають вихід на основну - Чіпки Варениченка - і ніби доповнюють, підсвічують її. Усі події, викладені в романі, мають невипадковий характер, бо тільки з усієї сукупності ситуацій і характерів можна зрозуміти, в яких умовах зароджувався, формувався і зазнавав змін характер головного героя.
Підкресленням-повтором - лексичним, синонімічним семантичним - класик увиразнює, нагнітає потрібну барву чи гаму барв, що й створює відповідні колорит настрій, обставини, лейтмотив. А ось приклад із сучасного автора. Поїзд «ішов нічним невідомим краєм, зупинявся на якихось станціях, і тоді видно було дерева за вікном, темні, важкі, мовби з чавунного литва. Деколи в просторах нічного степу пропливали якісь накопичення темряви, схожі формою на єгипетські піраміди» (т. IV, с. 186). Так по-мирнівськи, прийомом нагнітання домінуючої барви передав тяжкий настрій поранених студбатівців у літніх боях 1941 р. Олесь Гончар у романі «Людина і зброя». Цей же прийом бачимо і у відтворенні почуттів бійців, що йшли на бойове завдання у тил ворога: Почуття близької смертельної небезпеки весь час не покидало їх. По болотному купинню ступали, як по мінах, кожний сторонній шерех насторожував, адже причаєна тьма з-за кожного куща могла засичати межи очі ракетою, вдарити пострілом.
З інших персонажів роману «Повія» найбільше уваги приділено зовнішності Проценка і баби Оришки. І обох подано через сприймання Христі, що цілком випливало з ідейно-композиційних концепцій твору. Адже перший зіграв реальну фатальну роль у долі дівчини, друга - ірреальну, навіяну поголосом про бабу-відьму, що так пасувало вірній прислужниці панства і робило тяжким перебування Христі у райському Веселому Куті. Крім них, у романі докладно описана зовнішність Пріськи (матері Христі), Грицька Супруненка, Колісника, Загнибіди, свекрухи Мар’ї, попаді, Карпа Здора та його дружини Одарки, Марини, Рубця, Книша, Кирила. Тільки характерними портретними деталями показані Мар’я, Загнибідиха, Лошаков, Селезньов та інші епізодичні персонажі.
Переважна більшість героїв з народу у творах Мирного - образи збірні, які в процесі типізації увібрали риси багатьох знаних письменником людей, і це нітрохи не шкодить їх індивідуалізації, несхожості з іншими, близькими за характерами й соціальним станом героями. Візьмімо, наприклад, образи Мотрі («Хіба ревуть воли…»), Пріськи («Повія») і Катрі Зайчихи («Морозенко»). Одна заміжня вдова, друга звичайнісінька, третя незаміжня, покритка. Дуже багато спільного у їх життєвому шляху, статках, в озлобленні на долю. Та вони різні. Характер Катрі не дозволяв годувати духопеликами сина, що було буденним «ділом» для Мотрі. Ближче до матері Чіпки Пріська Притика, зокрема у випробуваннях родової честі. І знову відмінність Пріськи в тому, що вона більше переживала свої нещастя-потрясіння внутрішньо, аж до втрати свідомості, ніж заливала їх слізьми, гасила риданням, хоч починала, звісно, з цього. І це риси не власне індивідуальні, а психо-типологічні. На індивідуальність працює і портрет, і біографія, в чому вони також відмінні. Помітні мовні особливості вказати важко: немає улюблених словечок, зворотів, мовні партії кожної міняються від настрою, а настрій - від обставин.
Підкресливши, що закон художнього згущення недієвого часу проти реального справно сповідувався письменником, далі цьому питанню приділяти уваги не будемо. Простежимо прив’язаність творів до тієї чи тієї історичної доби, залучаючи до обсервації згадані в них історико-часові орієнтири, часову співвідносність сюжетних подій. Час подій «Лиха давнього…» теж регламентований датою знесення кріпацтва. Чудне кріпацьке кумування в пана Башкиря було десь за років чотири до 1861 р. Килина - дочка панської куми Марини - народилася років за три до віхової історичної дати. Фінал повісті - кінець 70-х - початок 80-х років. Часовим орієнтиром тут виступає вік Килини: кілька разів підкреслюється в повісті, що дівчина «давно вже на порі стала, давно дівує» (І, 299) -тож їй років двадцять з чимось.
Портрет у художній літературі один із засобів конкретизації художньої розповіді, індивідуалізації героя. Справа автора - чи підкреслити в зовнішньому вигляді тільки окремі, найвиразніші риси, чи подати докладний його опис. Але без портрета - герой без лиця, якийсь символ, позначка людського образу, «некто», як кажуть росіяни. Нова українська проза портретний живопис взяла в принципі вже розроблений іншими літературами, насамперед російською. Та, власне, вона й розпочалася, як відомо, портретом - «Салдацьким патретом» Г. Квітки-Основ’яненка. Правда, предмет розмови - інший вид мистецтва. Але ж у творі є суто літературний портрет Явдохи Колупайчихи, з пильною увагою до деталей обличчя й одягу, з вплетеними генеалогічними відомостями. Гумор дещо скрадає вагу задовгого опису.
Кінець XX - початок XXІ століття. Цей період важливий тим, що в українській літературі з’являються поети і письменники, імена яких відомі і шановані і зараз. Знайомлюсь з творчістю Панаса Мирного - майстра психологічного роману. Я захоплююсь його творами, бо вони легко читаються, з цікавістю сприймаю епізоди оповідань. І майже в кожному із них відчуваю гостроту проблеми, протилежність характерів. Всім відомо, що твори художньої літератури змушують нас замислюватися над різними явищами. Один із таких - імя Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». На Кований ще у минулому столітті, він і зараз хвилює нас трагедію життєвого шляху головного героя Чіпки Варениченка. Кожна людина народжується для щастя, радощів. Кожна Мати бажає своїй дитині світлої долі. Прагнула до цього і Мотря, мати Чіпки, але всі мрії і сподівання розбивались об кам’яні Мури тогочасної дійсності. Він не може змінити соціальні обставини, наштовхується на байдужість людей, не мириться з цим і прагне відшукати ідеал правди і справедливості. Перед ним Постійно стоїть проблема вибору: змиритися і «жити як всі» чи піти в житті своїм шляхом.
Зачитувались ви коли-небудь літературою про розбійників? Так, так, про тих, що грабують на великих шляхах вночі, а може, й серед білого дня; про тих, що вбивають, вирізають цілі сім’ї. Я не закликаю вас на шлях розбійництва, тому не шукайте, де можна дістати зброю. Просто ми з вами зараз будемо говорити про один пригодницький роман, правда, не зовсім пригодницький, але пригоди там, запевняю вас, є. Є там страшна несправедливість, від якої головний герой і пішов хибним шляхом, є і чарівне кохання, яке змогло зробити розбійника чесною людиною, і знову несправедливість, яка приводить до того, що герой вирізає сім’ю. Так, я розумію, що тут немає ні піратських кораблів, ні взятих у полон невільниць, ні «мордобою» з ефектними трюками - до цього в часи Панаса Мирного ще не додумались, особливо розповідаючи про життя селян. Звичайно ж, книжок про піратів і в ті часи було достатньо, але ж пірати були в морі, а не в українському селі.
З нарису «Подоріжжя…» літературознавству давно відомо, що прототипом Чіпки був реальний розбійник із с. Заїченці Василь Гнидка. Але дуже й дуже далеким. Власне, з життя Гнидки взято лише епізод останнього пограбування, щире кохання до дружини й погані стосунки з матір’ю. Та й узято з переказів, де вже була певна домішка легенд. Ні з нарису, ні з повісті «Чіпка», ні з робочих записів не видно, щоб Мирний збирав якісь матеріали з життя Василя Гнидки. Реальний грабіжник був лише поштовхом до роздумів, до створення літературного образу Чіпки, якого письменник «поселяє» у селі Пісках рідного Гадяць-кого повіту, прозоро перейменованого у творі на Гетьманський.
Чіпка Вареник - це не просто образ із твору Панаса Мирного. Це, певною мірою, образ-символ свого часу. На перехресті суспільних перетворень завжди виникає критична маса, що готова вибухнути. Але що є підґрунтям такого вибуху? До чого це призведе? Відповідь на це питання формує суспільство у ставленні до таких бунтарів. Панас Мирний як талановитий хронолог не намагається своїм авторським втручанням підвести нас до тієї чи іншої думки щодо Чіпки. Він лише переповідає про події, що сталися в житті персонажів, - і більше нічого. Єдина для нас підказка - це історія села Піски, але аж ніяк не виправдання чи пояснення якихось виключних обставин. Талант письменника й полягає в тому, що він не дає відповіді на питання, а лише викладає факти та пропонує нам самим зробити висновки у відповідності до нашого розуміння добра і справедливості, підлості та рішучості в боротьбі за справедливість. Саме нам належить зробити висновки стосовно моральності вчинків Чіпки, його матері та інших персонажів.
Хоч як модно і заманливо повести мову про концепцію часу у творах Мирного, що сягає й тривалості звучання слова у художньому тексті, робити цього не будемо. Бо цілком поділяємо думку Д. С. Лихачова, що для вивчення літератури найсуттєвіший не погляд на проблему часу, а «сам час, як він відтворюється й зображується в художньому творі». Для Мирного, як і всієї нової літератури, час давно був усвідомлений не тільки об’єктивним, необоротним потоком, а й таким, що в суб’єктивному сприйманні може то швидко бігти, то котитися рівною хвилею, то рухатися стрибками, уривчасто, то уповільнюватися, навіть зупинятися. Ця психологія сприймання часових відрізків і лежить у основі реалістичної літератури, зокрема у її пропусках одних, іноді дуже великих часових проміжків з прикриттям їх, як у Мирного, простою констатацією, типу «минула зима», із тривалою зупинкою на інших, де докладно змальовано статику і динаміку за участю дійових осіб.
На розвінчання тупої поліцейсько-охоронної сили самодержавства Мирний, після кріпосників, чи не найбільше віддав своєї сатиричної майстерності. Погляньмо на товариша прокурора ІПестірного («Лихі люди») в епізоді відвідин Телепня в тюремній камері. Розчинилися двері. Увійшло двоє. Одного Телепень упізнав відразу. «Другий молодий, з русявою бородою, удягнений у чорну сукняну одежу з золоченими ґудзиками і з темно-зеленим, гаптованим золотом, коміром; через незастібнуті поли біліла біла, як папір, сорочка; на жилетці бовтався золотий ланцюжок» (І, 115). І вже потім Петро помічає знайомі жовто-зелені очі та «білі, тонкі та довгі, мов голочки», зуби - провідні деталі портрета ІПестірного, кількаразово підкреслювані в повісті.
Сатира гуморески «Дурниця» спрямована насамперед на тупу поліцейсько-охоронну машину самодержавства з підкресленням примарності «дарованих свобод», практичної позазаконності царських же законів, покликаних забезпечувати найзвичайнісінькі права людини. Б’є сатира і по ліберально-поміркованих інтелігентах, котрі, дрижачи за свою ситість і спокій, при перших же порухах державного кулака сховалися в лояльність.
Мирний увійшов у літературу, коли в письменницькій практиці ще не вишукувалися опорні деталі, здатні акумулювати в собі всю ту чи ту картину дійсності (знаменитий чеховський відблиск від скельця на греблі для передачі місячної ночі, портретні деталі у творчості В. Стефаника, М. Коцюбинського), найпершим завданням-призначенням деталі була достовірність та докладність змалювання предмета, явища, характеру.
Корінні питання доби у різних вимірах і виявах - знесення кріпосництва і ліквідація його залишків, шляхи капіталістичного розвитку в умовах самодержавства, революційні ситуації 60-х і 70-х років, народницький рух, перша російська буржуазно-демократична революція, обезземелення селянства й класове розшарування села, зародження куркульства як класу, заробітчанство, переселення, поліцейські розгули, земство як груба самодержавна підробка демократичного органу, лібералізм буржуазної інтелігенції - все це відбито у творах Мирного.
У «Голодній волі» спустошення панського дворища передається через такі деталі: замкнуті «столярні двері» великого будинку; «важкий спочинок» панує там, де були гомін, співи; не виглядають з вікон «вигодовані обличчя горничних», не видно «довгобразих облич німих лакуз». У садку доріжки позаростали бур’яном, кропивою, клумби оповила дика березка; щепа сохли, кострубатіли; «бузина розкорінялася-розплоджувалася на волі». Письменнику знадобився, як бачимо, хай і в заперечному плані (нема!), людський елемент - обличчя узагальнених покоївок та лакеїв. Для змалювання певного пожвавлення в кріпацькому стані він обходиться виключно рослинністю: «Зате кріпацькі огороди зацвіли квітками. Невеличкі хатки кругом дворища, наче гриби, виростали, коло їх високі рожі, жовтогарячі чорнобривці, пахуча м’ята, м’ятий любисток, зелений барвінок - те лізло високо угору, друге слалося по землі низенько.
Трагедію особистості Панас Мирний відбив уже в назві - при виданні 1903 р, в Україні твір був названий “Пропаща сила”. У романі, за визначенням І. Франка, “змальовано майже столітню історію українського села”, розкрито тогочасну дійсність в усіх її складностях і суперечностях. В алегоричній назві “Хіба ревуть воли. як ясла повні?” звучала головна ідея: воли - символічний образ уярмленого селянства - не ревли б, якби було що їсти й пити. Трагедію особистості найповніше відтворено у долі Чіпки, Грицька, Максима, Мотрі. Інші персонажі - Галя, Христя, баба Оришка - сприяють рельєфнішому відтіненню головних характерів. Треті - Лушня, Матня, Пацюк, Порох. Чижик, Явдоха, генеральша, Кряжов, пан Польський, хоча і є епізодичними, дали змогу авторові передати сутність тогочасних суспільних тенденцій та психологічно увиразнити причини трагедії особистості.
Все своє життя Панас Мирний мріяв показати безталанну долю співвітчизників, їх високу душу, тепле серце, щиру вдачу. Темними ночами він «скликав свої яскраві думки до гурту» і починав писати сумні оповідання з селянського життя. У сучасній письменникові пресі було звичаєм під Новий рік вміщувати новорічні оповідання із щасливою кінцівкою - на зразок того, що в убогу родину приходить добрий Дід Мороз, милує заплаканих діток, щедро обділяє подарунками. Новорічне оповідання Панаса Мирного «Морозенко» починається сумною драмою і закінчується трагедією, що хапає за душу. У безпросвітних тяжких злиднях жила Катря із сином Пилилком. Борошно вже закінчилось, позичити нема де, а продати - Тільки і того, що кожушина вовняна. Але ж якщо її не буде, то в чому ж на роботу бігати Катрі? Сумно бідній жінці, але нема чим нагодувати,сина навіть напередодні свята. Поки мати сумує, Пилипко вже надумав, як можна допомогти: він піде до хрещеного батька і звідти принесе і гроші, і хлібину, і ковбаси. «От і буде нам що їсти!» - думає хлопчик.
Олесь Гончар, аналізуючи творчу спадщину автора першого в українській літерарі соціально-психологічного роману, писав про те, що з появою романів Панаса Мирного в «українську художню прозу ринула повінь народного зізнання я з усім розмаїттям людських характерів». Так, Панас Мирний своє житгя порівнював з життям народу, зосередив увагу на основній проблемі часу - пошукові,суперечливому суспільстві. Го головний герой роману? Безумовно, народ! На тлі народного життя чітко вимальовуються постаті Мотрі, Чіпки, Максима, Галі, Грицька.та інших героїв. І кожен із них має свій ідеал у житті. Всі вони пішли різними шляхами, навіть протилежними. Одні пішли чесною, хоч небагатою працею хлібороба,- достатком завдяки кривавому злочину, зробили вибір між спокійним родинним життям. Життям і злодійкуватими товаришами-п’яницями на користь останніх.
Твір За романом П. Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Письменники всього світу споконвіку порушували питання про сенс людського існування, філософські категорії життя і смерті. Чи однозвучні відповіді на них дають самі автори? Чи завжди вони осуджують того, хто став убивцею? Ні, читач розумом і серцем повинен потрудитись і знайти свою відповідь. Починаючи від життєвої історії Василя Гнидки, Панас Мирний хотів простежити, хто і як потрапляє на дно суспільства. Бідували мільйони, а злочинцями ставали сотні. Не від боягузтва, не від слабкості, не від хворої психіки став убивцею Чіпка. А від чого ж? І чи варто його виправдовувати? Якщо б мені випала доля стати учасником судового процесу над Чіпкою Варениченком, я обрала б собі не роль захисника, а роль судді. І свою звинувачувальну промову я почала б словами: найбільша цінність на землі - людина, позбавляти її життя руками іншої людини - найтяжчий злочин.
Література не могла прогодувати Мирного, навіть найменших надій на це він не покладав. Літературна діяльність, та ще невизнаною мовою - «малоросійським наріччям» найперше могла обіцяти терновий вінок, неволю, кайдани («А як на руках дзвеніли кайдани, то вже не були золоті» - Леся Українка про своїх попередників та колег). Діяли два чинники: свідоме бажання прислужитися народу, зробити якесь добро для трудової України - і нездоланний потяг до писання, до словесної творчості.
Риси Чіпки-правдошукача упізнаємо і в гнівливому правдоносці Маркові Безсмертному з роману «Правда і кривда» М. Стельмаха, і в юнацькому максималізмові Сашка Сокола з повісті «Блакитна мрія» В. Міняйла. А погляд Чіпки-дитиии як віддзеркалився в малому Даньку з роману О. Гончара «Таврія»: «Спідлоба він у тебе дивиться, Мотре… Батьківським нерозкаяним поглядом». Ясна річ, у цих образах насамперед типологічна спорідненість, взята кожним письменником із життя, та все-таки… Все-таки ореол мирнівського героя витає над ними.