У ці роки Богдан Опанасович жив на Північному Кавказі, спочатку в Майкопі, до по диплому дружини Є. І. Корнільвої (Марковим) мав приватну школу, в якій вони обоє викладали, потім - у Ростові-на-Дону. Тут він остаточно пориває з Лізою, і вона з чотирма дітьми їде до батьків у Калузьку губернію. Після цього він знову з головою порипає у підпільну роботу - цього разу в ростовській групі «Народної волі». Порівняно невелика відстань дозволяє йому двічі на рік бувати у матері. Ці відвідини, як правило, поєднувалися з виконанням конспіративних доручень.

У середині грудня Побач отримує повістку із Ставропольського губернського жандармського управління з викликом до начальника. Там їй пред’являють для упізнання фотографію «державного злочинця» - Б. О. Маркевича, ув’язненого у Ростовський тюремний замок, допитують, коли він останній раз відвідував її у Ставрополі, з ким зустрічався, хто бував у нього тощо. На запитання, що чекає її сина, жандармський полковник відповів: «Каторга, а може, й гірше».

Знову квапливі збори. Ще не одужавши після хвороби, Марія Олександрівна кіньми виїжджає ДО станції Певип-номиської, а звідти поїздом до Ростова, щоб спробувати допомогти Богданові.

У Ростові їй вдалося з ясувати, як стоїть справа. (І очні деталі відомі з архівних джерел). У жовтні 1883 року поліція натрапила на слід Богдана Маркевича в Нахіче вані, де вій разом з однодумцями відкрив завод по вито товлеппю крохмалю, прибуток з якого йшов до каси «Па-родної волі». За Богданом встановили таємний нагляд. 15 листопада на його ростовській квартирі зупинився НІ ночівлю народоволець І. Л. Маиучаров, що втік з харкіп ської тюрми. Рано-вранці наскочила поліція: Манучарои, вихопивши револьвер, пробився крізь оточення городових, та скоро його було затримано і засуджено до двадцяті років ув’язнення у Шліссельбурзькій фортеці. Л Богдана ув’язнили в Ростові, звинувативши у збройному опорі, переховуванні державного злочинця та належності до ревОЧ люційного товариства.

Марія Олександрівна добивається побачення з сипом, прихиливши до себе тюремного наглядача. «Розмовляючи з ним,- писала вона чоловікові,- яв душі сміялася, згадуючи слова Тургенєва, що в мене є хист робити з людьми, що я забажаю,- чи не збереглася ще й тепер часточка того хисту?» Приголомшена відмовою ростовського прокурора передати арештованого їй на поруки, вона їде у Харків до окружного прокурора Закревського. Хвилюється, як він прийме її: адже Закревський був серед тих, хто в 1872 році підписав протокол В приводу перекладу казок Айдерсена. Понад тиждень чекала вона прийому, та, на щастя, її побоювання не підтвердилися. Закревський, який щойно повернувся з Петербурга, прийняв її дуже люб’язно, сказав, що звинувачення у збройному опорі відпало і тепер її синові не загрожує нічого серйозного, але віддати його на поруки все-таки не зважився.

Тривожно тяглися дні чекання - у роздумах, у марних спробах щось робити: «Весь час ходила по номеру, обдумувала оповідання й, здається, напишу його. …Сьогодні погано спала і відчуваю, що мене охоплює нудьга. …Прошу тебе, не сердься на мене. Ти останнім часом був дуже суворий до всіх моїх провий. Мов горо в тому, що я хвора і хоч часто пересилюю себе, та не завжди це мені вдає ться. …Сьогодні бачила уві сні, що ти мене за щось дуже сварив, і, коли прокинулась, зраділа, що це сон» (із листі з до чоловіка. Січень 1885 року).

Михайло Дем’янович непомітно для себе погрубішай і очерствів. Життя у роз’їздах, ночівлі в степу в бура п і завірюху, цілі дні під дощем або під полючим сонцем вибили з нього колишню ніжність і чуйність. «Що Я "ДІЮ, коли мені випала така чудова служба собача, в якій немає ні відпочинку, ні спокою. Треба терпіти: гірше не може бути, а краще? Хто його внав»,- похмуро відповідав він ца докори.

Та нарешті трапляється можливість хоч трохи полегшити становище. Начальник Михайла Дем’яновича В. В. Коновалов, якого було призначено управляючим Київського уділі.пою конторою, дотримав СВОГО слона і допоміг йому перевестися на службу до Київської губернії. Про радісну новину вони дівналися що у січні, але переїхати на нове місце - до Києва, а звідти до Богуслава, де Михайло Дем’янович мав прийняти справи 3-ї Богуслав-сі.кої округи,- змогли лише в липні 1885 року. Здійснилася заповітна мрія письменниці - знову пожити на Україні!

Незадовго до переїзду в Київ вона мала побачення з сипом у Ростовському тюремному замку, але зустріч ця не розрадила її. Вона не може йому нічим допомогти, крім моральної та матеріальної підтримки. Щоправда, Богдан тримається дуже добре, студіює в камері медичні книги і навіть пише вірші, Дна вірші «Із ІПоллі», підписані псевдонімом: Ростовський (рукопис було зашифровано у вигляді математичних формул), Марія Олександрівна публікує у ставропольській газеті «Севернмй Кавказ».

Етцель, дізнавшись про її горе, надсилає Богданові у в’язницю підбадьорливі листи і розповідає про нього російським політичним емігрантам, а вони пишуть послання невідомим друзям, ув’язненим у Ростовському тюремному замку: «Дорогі товариші па далекій батьківщинії

…І хоч ми ніколи одне одного не бачили, нехай ці рядки ще більше зміцнять наше товаришування. …Працюймо ж і падалі разом для спільної справи, знаючи, що па берегах Дону і на берегах Сени наші серця, молоді й старі, б’ються любов’ю до того самого російського народу, б’ються ненавистю до тих самих ворогів, б’ються однаковою рішимістю невтомно йти до нашої спільної мети…»

Нарешті, у вересні 1885 року, було прийнято рішення у справі Богдана Маркевича: «Встановити за ним гласний нагляд поліції па дна роки в одному з найвіддаленіших від залізниці повітів Катеринославської губернії». Клопотання Марії Олександрівни про дозвіл її сипу відбувати заслання в Богуслапі не мали успіху. За розпорядженням губернатора Б. МарКОВИЧ Иі жовтня виїхав з подорожнім листом з Ростова до Новомосковська і був призначений на прошивання у селі Вільне, за 20 верст від повітового міста. Тим часом у Петербурзі стають відомі нові факти його революційної діяльності. 5 листопада за вказівкою департаменту поліції Богдана знову заарештовують і ув’язнюють у Иовомосковському тюремному замку, помістивши його у камеру до карних злочинців.

Цього нового удару Марія Олександрівна уже не в силі витримати. Переборюючи приступи ядухи і нестерпні подагричні болі, приречена до смерті київськими ескулапами, які, мабуть, виявили в неї злоякісну пухлину, Марія Олександрівна у січні 1886 року вирушає в Катеринослав до губернатора Батюшкова, котрий позбавляв її будь-якої надії, а звідти - до Новомосковська, з думкою назавжди попрощатися з улюбленим сином.

Діставши дозвіл па побачення з ним, вона застає його в жахливому стані і в страшних умовах. Убита горем, втомлена і безпорадна, Марія Олександрівна ледве добирається до Києва і понад місяць перебуває у ліжку, знайшовши притулок у дружній родині одного з чоловікових товаришів по службі. Лікарі підтверджують зловісний діагноз, та вона категорично відмовляється від операції.

Найважчу пору її яшття відображепо у спогадах Михайла Дем’яповича, викладених Богданом: «У Марії Олександрівни був пригнічений, важкий настрій, який міг пе-рейти м невиліковну іпохондрію. Вона намагалася ні з ким не розмовляти, нікого не бачити: вона тижнями, місяцями не виходила з дому, а у взаєминах з людьми нею опановував збуджено-нервовий настрій».

Вона не припиняє марних клопотань - пише у всі столичні інстанції, звертається за підтримкою до давнього знайомого А. Ф. Коні. Байдуже ставлячись до всього, що її оточує, вона гостро реагує лише па офіційні відписки в Богдаповій справі. З тупої байдужості її виводить на короткий час траурна звістка з Парижа про смерть 18 березня 1886 року Пьєра Жюля Етцеля, звістка, що обірвала в її багатостраждальному житті останні нитки, які зв’язували її з минулим. Новий поштовх - серйозна хвороба меншого сипа, якого вона енергійно лікує, забуваючи про власну недугу. І, нарешті, заперечення досвідченими хірургами наявності у неї злоякісної пухлини повертає її до життя, незважаючи на нестерпні болі та астматичні приступи, що, як і досі, мучать її.

Живучи на околиці Богуслава, а згодом (з липня 1886 року) у прилеглому селі Хохітві, в будинку з фруктовим садом на березі річки Рось, вона проймається чарівністю цих місць, оспіваних Нечуем-Левицьким. І як часто потім вона згадуватиме звивисту Рось, що біжить по камінню, її тихі заводі, зелений острівець навпроти дому, круті, порослі чебрецем береги…

І знову, як у минулі роки, вона зустрічається і багато розмовляє з селянами, відвідує весілля і хрестини, часто в ролі куми; і знову, як колись, зшиті власними руками зошити заповнюються українськими прислів’ями, народними висловами, колоритними іменами, прізвиськами, назвами хуторів і сіл, почутими діалогами, начерками нових сюжетів.

У немолодій уже, змученій жінці мимо її волі пробуджується колишня Марко Вовчок.

«Зав’язуються нові знайомства у самій околиці Богуслава,- пише Б. Маркевич зі сліп чоловіка письменниці.- Були поляки (середні і досить крупні удільні орендарі), з якими вона любила розмовляти їхньої мовою і обмінювалась польськими книгами; були і євреї з бідняків - у Богуславі основне єврейсько населення жило в страшних злиднях,- та найтісніші зв’язки встановилися з селя-нами-малоросами, з багатьма з них Марія Олександрівна листувалась все життя. Серед них було чимало штундистів, які дуже зацікавили письменницю. Вона, як могла, їх підтримувала, писала для них прощення і скарги на утиски з боку поліції та місіонерів. …Для своїх друзів селян вона дізнавалася про умови переселення та сприяла йому».

У ці роки вона виписує спеціальну літературу з питання переселення, цікавиться життям і побутом українських переселенців у Фергані та на Далекому Сході, проблемами колонізації окраїнних земель, взаємовідносинами національних меншостей з корінним населенням, трагедією «смуги осілості». Спілкування у богуславські роки з новим суспільним середовищем позначається на її подальшій творчості - на незавершеній повісті з життя переселенців «Чужина», на сумному оповіданні «Хитрнй Хаимка», па численних фольклорних записах і сюжетних начерках.

Тим часом у січні 1887 року Олександр III затверджує рішення департаменту поліції про звільнення Б. О. Маркевича з тюрми і про заслання його до Астраханської губернії під нагляд поліції на три роки. Проте звільняють його з в’язниці лише наприкінці лютого. Марія Олександрівна мчить до нього в Новомосковськ і клопочеться про дозвіл відправити сина до Астрахані не по етапу, а з подорожнім листом - з конвоїром.

У Новомосковську хвороба Марії Олександрівни загострилась. Повернувшись додому, написала Богданові: «Погано мені, лебедику, і, мабуть, краще й не буде. Дуже схоже на початок кінця». І тут-таки повідомляє, що позичила для нього 50 карбованців у одного знайомого, який «десь років 4 тому повернувся з найвіддаленіших місць, де пробув понад 10 років». (Це був польський революціонер А. Калиновський, учасник повстання 1863 року).

10 травня Богдан прибув до Астрахані, де його під розписку здали місцевому жандармському полковникові, який, порадившись ІЗ губернатором, відправив його до пустельного Червоного Яру - селища на солончаковому острові в дельті Волги, де ще зовсім недавно знемагав від злиднів і нудьги орловський приятель Марка Вовчка Павло Якушкін. Скориставшися з нагоди пожити 2-3 дні в губернському місті, Богдан одразу я? розшукав Чернишев-ського, якого «монаршею милістю» було переведено з Ві-люйська під нагляд поліції до Астрахані. В університетські роки Богдан приятелював з його сином Олександром і добре знав дружину Чернишевського Ольгу Сократівну.

Микола Гаврилович прийняв нежданого гостя дуже радо і кілька годин говорив про Марка Вовчка, про її творчість, винятковий талант, розпитував про причини її відходу від літератури. Кілька зустрічей Богдана з Черншневським і активне листування з ним, яке тривало понад два роки, до самої його смерті у жовтні 1889 року, благотворно вплинули на Марію Олександрівну. Чернишевський, якого вона ніколи не бачила і особисто не знала, як і в минулі роки, стає для неї добрим генієм.

Наступного дня після знаменної для нього зустрічі Богдан у листі до матері докладно наводить відомі вже нам відгуки Чернишевського про творчість Марка Вовчка, передав його пророчі слова: «її ще не оцінили - хіба таке рідко буває? Хіба гучна популярність - запорука внутрішньої корисності або чудовості творів? Настане час - нас з нею, може, й не буде в живих,- коли її згадають». Богдан переказує Марії Олександрівні вимогу Чернишевського нагадати їй про її високе покликання: «Ви кажете, що вона дуже хвора? А нехай все-таки спробує, хоч і хвора».

«Голубонько, спробуй, перебори себе,- просить її Богдан,- не зважай на гурткові літературні плітки! …Хороша моя, будь ласка, берись до роботи! Твій розум но втратив своєї гостроти, твоя душа, як і колись, ясна й чутлива. Ти можеш гарно писати, я в цьому глибоко переконаний. Скільки разів я вже про це говорив! А тепер ще така підтримка, як думка Миколи Гавриловича».

Схвильована Марія Олександрівна довгий час одмовчує-ться і, нарешті, 10 вересня просить Богдана подякувати Чернипіевському за співчуття і повідомити таке: «Що ж до роботи де-небудь, то враження останніх років були такі, що пропало будь-яке бажапня мати справу з заводіями і вахотілося втекти від них і від своїх товаришів но роботі. Довелося так багато пережити і побачити стільки всякого паскудства, що сама думка про те, щоб повернутися до цього середовища, неприємна. Знову почути ці підлі голоси і уявити собі, хоч би здаля, всі підлі посмішки, гидко,- важко висловити, яіс гидко».

Проте лід зрушився. У тому ж листі вона боязко запитує, чи не захоче Микола Гаврилович рекомендувати роботу одного письменника-початківця в «Русскую мнсль». Борючись сама з собою, вона видає свої нові оповідання за спроби початкуючих авторів-«д-ра Прийми» та якогось «Дмитрієва», влаштовуючи Богданові справлені прочухани, коли він жартома пропонує присвоїти цим невідомим авторам псевдонім Марко Вовчок. І ця містифікація, що начебто пе знімала заборони з її похованого імені, тривала понад три роки!