Головна сторінка » Твори з української літератури » Марко Вовчок

У категорії творів: 25
Показано творів: 1-25
Сторінка 1


Повість Марка Вовчка «Інститутка» була першим великим твором, у якому показано антагонізм між кріпаками і кріпосниками, стихійний протест проти жорстокості та сваволі панства, засуджувалося кріпацтво як велике соціальне зло. Розпочала письменниця роботу над повістю в Немирові на основі спостережень життя у панських маєтках. Змалювала вона повновладну поміщицю і повністю залежних від її волі кріпаків. Марко Вовчок правдиво показала їхнє життя, їхнє підневільне, безправне становище. «Сидимо було день при дні у дівочій та робимо», - розповідає Устина. «Спасибі хоч за те, що не б’ють десять раз на день, як от по інших, чуємо». Описано в повісті знущання й наруги, яких зазнали кріпаки від панночки. Малюючи цей образ, Марко Вовчок зуміла показати своє ставлення до таких панночок. Щоб викликати презирство й ненависть читачів, автор показує непристойні вчинки панночки, добираючи відповідні мовні І засоби. Так, до слова «кричить» вона добирає синоніми «репече», «дзвякотить».
Спад революційної хвилі, розгул шовінізму, смертні вироки військово-польових судів, гоніння на вільну думку пригнічують її, породжують невіру в торжество справедливості. «Все добре, чисто тоне В цьому киплячому вирі підлості»,- похмуро пише вона и листі Богданові, докоряючи своєму «хлопчикові» (хлопчику йшов 54-й рік) за «збочення» з вірного шляху. Вее липія йому заважала «невгамовність, або, якщо точніше, вразливість хвилиною». Добре, що він покинув цю огидну «Биржевку». Значить, він ще не остаточно перейшов «у ту віру, за яку сало дають». Її турбує також доля Бориса.
Марко Вовчок увійшла в українську літературу зі збіркою під назвою «Народні оповідання». Уже сама назва говорить про себе: народне життя само підказало їй тему, створило образи, характери. Найчастіше її перо торкалося болючої проблеми селян - їхньої неволі, кріпосної залежності від поміщиків. Шляхетна натура письменниці, яка була вихована в повазі до людської особистості, не мирилася з тим, що одна людина - зі своїми почуттями, думками, мріями, зі своїм бажанням жити і бути щасливою - може належати іншій. Свої болісні роздуми про цю несправедливість, що ламала людські долі, письменниця втілила у повісті «Інститутка».
У роки кріпосницького лихоліття почала свою літературну діяльність Марія Олександрівна Вілінська, яка ввійшла в літературу під псевдонімом Марко Вовчок. Це видатна письменниця другої половини XIX століття, яку І. Я. Франко назвав борцем за волю і людські права трудового народу. Марко Вовчок глибоко вивчила життя покріпаченого люду, його усну народну Творчість. Шевченків «Кобзар», «Записки мисливця» Тургенєви, «Мертві душі» Гоголя були основними джерелами творчості молодої письменниці. Вони виробили у неї переконання, Що неволя - це рабство, з яким треба боротися. Тяжко живеться кріпакам і на Україні, і в Росії. Ось чому Марко Вовчок і розпочала свою творчість антикріпосницькими оповіданнями і повістями.
Пеpегоpнута остання стоpінка повісті “Інститутка” Маpка Вовчка. Кpитики ствеpджують, і ми не можемо з ними не погодиться, що це найкpащий твіp pаннього пеpіоду твоpчості письменниці. Це була пеpша в укpаїнській літеpатуpі соціально-психологічна повість, у якій огидні кpіпосницькі відносини показано в усій їхній чоpній непpивабливості. Сила твоpу, на мою думку, полягає в тому, що до життя своїх геpоїв-кpіпаків вона пpидивляється не з ганку двоpянського маєтку, адже була за походження поміщицею, а автоpка входить в наpод, зливається з ним, вона ніби пpоникає в селянську душу і, “пpосвітивши її силою могутнього таланту”, пеpеносить у свої твоpи найпотаємніші, найзаповітніші думки та болі кpіпака.
Головна думка твору «Інститутка» - палке прагнення кріпаків вирватися з-під влади поміщиків, стати вільними. Повість «Інститутка» була першим прозовим твором в українській літературі, де показано непримиренність між кріпаками та кріпосниками, засуджувалось кріпосництво як велике соціальне зло. Соціальний конфлікт твору зображено на тлі життя та побуту кріпаків і поміщиків. Особливого значення набуває знання письменницею мови усіх прошарків суспільства. Мовностилістичні засоби творів мають багато фольклорних елементів.
Розорення Звонарьова та його смерть у 1875 році примушують письменницю вдаватися до послуг випадкових видавців-комерсантів. її переклади тепер видають підприємці типу Мордуховського, Ямпольського, князя В. В. Оболепського, які затримують скупі гонорари і часто-густо розплачуються книжками. Кількість перекладів, підписаних ім’ям Марка Вовчка, різке вменшується. Письменниця знову зазнає матеріальної скрути.
Навесні 1883 року Михайло Дем’янович отримує призначення в село Ссргієвське, в сорока верстах від Ставрополя, де знаходився один з «государевих маєтків». І знову пакування майна, перевозка меблів, посуду, піаніно, незграбної мідної ванни, яка всюди викликала подив, і домашньої бібліотеки, котру письменниця любовно збирала протягом багатьох років і зберігала в паризьких різьблених шафах. При кожному переїзді частину майна доводилося спродувати або просто роздаровувати, але зі своїм кабінетом, піаніно та ванною Марій Олександрівна ніколи і ніде не розлучається.
Видатна українська письменниця-демократка Марко Вовчок прийшла в літературу наприкінці п’ятидесятих років минулого століття. Ідейними натхненниками, справжніми володарями дум передових людей в Росії і Україні в ті роки були революційні демократи, великі просвітителі Герцен, Шевченко, Чернишевський, Добролюбов, Некрасов, Салтиков-Щедрін. Певна річ, що в перших оповіданнях Марка Вовчка немає яскравих образів протестантів, бунтарів, відвертих сміливих борців проти кріпосництва. Її герої тут - це, здебільшого, лагідні, сумовиті і навіть зовні покірні люди.
Марко Вовчок - видатна українська письменниця другої половини XIX ст., що продовжила й розвивала традиції Тараса Шевченка в українській літературі. Народилася Марія Олександрівна Вілінська 22 грудня 1833 року в селі Єкатеринівка на Орловщині в родині дрібного поміщика. Виховувалася в приватному пансіоні в Харкові. Марія Олександрівна протягом життя активно спілкувалася з багатьма відомими діячами української та світової культури, науки, освіти, суспільного руху, брала участь у демократичному жіночому русі в Росії, у конспіративній політично-пропагандистській роботі антисамодержавного характеру. У салоні її тітки К. Мордовіної в Орлі збиралися відомі письменники, діячі культури.
Роки перебування в Богуславі та Хохітві й часті поїздки до Києва знову зближують письменницю з українським народним життям і культурним середовищем. Попри всі намагання зберегти інкогніто адреса її стає все-таки відомою не лише київським літераторам, а й Франку, який жив у закордонному Львові. «Видати» її міг давній київський приятель, завзятий колекціонер і шанувальник Шевченка Ф. Дейкун, з родиною якого Марко Вовчок була у дружніх стосунках.
Перші місяці у Ставрополі вона ще за Інерцією працює, виконуючи свої зобов’язання перед «Русской газетой»,- перекладає і пересилає окремими розділами «Юного капітана» Жюля Берна і «Пригоди Гумфрі Діота» Джеймса Грінвуда. Ало у зв’язку із закриттям газети на 163-му номері публікація обох романів раптово припиняється. Лист до редактора, що зберігся від того часу (червень 1878 року), був сповиений гірких докорів а приводу обурливих перекручень, що виключають можливість передруку «Юного капітана» у такому вигляді.
Україна…Як багато почуттів вкладено в це слово! Яка вона іолична, неповторна у своїй мальовничій красі! Та краса і велич нашої землі переплетені із смутком трагічних сторінок її історії. Така доля цієї землі, що весь час її шматували на частини і не ииала вона спокою від лютих ворогів. Наш народ пройшов через жорстокі битви з татаро-менголами, криваві бої з шляхетською Польщею, зазнав свавілля російського царя. Україна гідно винесла всі випробування. А рутійною силою мужності й стійкості її синів була любов до рідної землі.
Безпосередні зустрічі і розмови з кріпаками, вивчення їхнього життя глибоко вражали Марка Вовчка і викликали в неї жагуче бажання розповісти правду, особливо про безправне становище жінок-селянок. В оповіданні «Горпина» письменниця створила типовий образ пана-ліберала і довела, що майже всі пани - люті вороги народу. Горпина - головна героїня оповідання - була «білолицею, гарною і веселою, а прудкою, як зайчик: і в хаті, й надворі в’ється, порядкує, господарює, і співає, і сміється, аж геть чутно її голосок дзвенячий». Коли в неї народилась донечка, молода мати не могла натішитися дівчинкою: і хрестить, і цілує, і колише, й співає над нею.
«Інститутка» - це перша в українській літературі соціальна повість, глибоко реалістичний твір про взаємовідносини між кріпаками та панами. Письменниця показала нестерпне становище селян, що є наслідком жорстокості і бездушності кріпосників, зобразила наростання народного гніву, мораль панів і трудового народу, стан тодішньої освіти. У повісті Марко Вовчок протиставила образи дівчини-кріпач-ки Устини і молодої пані. Назва твору наштовхує нас на думку, що головний герой - освічена поміщиця. «І що ж то за хороша з лиця була! Здається, і не змалювати такої краси!» - це враження від зовнішності панночки. Але яке її внутрішнє обличчя? Це егоїстична людина, що відчувається, наприклад, у сцені відбору інституткою наймички.
«Народні оповідання» української письменниці Марка Вовчка стали визначним явищем літератури XIX століття. Недарма їх так високо оцінив великий український поет Тарас Григорович Шевченко, який навіть називав молоду письменницю своєю донею. А повість «Інститутка», включена до цього циклу, мабуть, є найкращим твором Марка Вовчка. Можна сказати, що «Інститутка» - це перша в українській літературі соціальна повість, реалістичний твір про взаємини панства й кріпаків.
До Олександровського, і до Саратова, Михайлом Дем’яновичем потяглися дрібні службовці і Гинуславської удільної контори. Приїхав працювати і Степан Ращенко, якого письменниця пам’ятала в Хохітві ще хлопчиком, тоді вона подарувала йому цілий пакунок книг. При першій зустрічі Ращенкові впало в око, як сильно змінилася письменниця за останні десять - дванадцять років, перетворившись із моложавої жінки в малорухливу, неповоротку старуху.
Марія Олександрівна Вілінська (у першому шлюбі - Маркович, у другому - Лобач-Жученко; літературний псевдонім - Марко Вовчок) народилася 10 грудня 1833 р. в маєтку Єкатерининське Орловської губернії у дворянській сім’ї. Навчалась у приватному пансіоні в Харкові, жила в Орлі у своєї тітки як вихователька її дітей. Узявши шлюб з українським фольклористом та етнографом О. Марковичем, жила в Чернігові, Києві, Немирові. Незабаром виїхала до Франції, оселилась у Парижі. Повернувшись до Росії, жила в Петербурзі, співробітничала в журналі «Отечественные записки». Пізніше разом з другим чоловіком М. Лобачем-Жученком мешкала в різних регіонах Російської імперії. Померла письменниця 28 липня 1907 р. в Нальчику.
«Народні оповідання» української письменниці Марка Вовчка стали визначним явищем літератури XIX століття. Недарма їх так високо оцінив великий український поет Тарас Григорович Шевченко, який навіть називав молоду письменницю своєю донею. А повість «Інститутка», включена до цього циклу, мабуть, є найкращим твором Марка Вовчка. Можна сказати, що «Інститутка» - це перша в українській літературі соціальна повість, реалістичний твір про взаємини панства й кріпаків.
Можна, звичайно, розглядати образи твору традиційно, даючи їм вичерпну характеристику та поділяючи на позитивних і негативних. Але хотілося б розглянути ці образи як проблему боротьби Добра і Зла в людському житті. Звернімо увагу на такий факт: у повісті «Інститутка» немає жодного образу, який би можна було характеризувати як такий, що дає підстави стверджувати, наскільки складна людина, що в ній самій відбувається якась боротьба між добрим і злим (а це більш характерно для людського життя). Усі герої із самого початку є носіями тієї чи іншої моральної цінності. Візьмімо інститутку: навіть із дуже великим напруженням пошуку ми не зможемо знайти бодай однієї позитивної риси в її характері.
Від’їзд Богдана з Петербурга був прискорений провалом «Товариства друзів» - нелегального робітничого гуртка, що, як зазначено в агентурній записці, ставив собі за мету «підготовку народу до революції через поширення книжок злочинного змісту та усної пропаганди, переважно серед фабричного й сільського населення». Активних учасників «Товариства друзів» Марка Натансона, братіїї О. та П. Петерсонів, бвтихія Карпова - молодого літератора, згодом відомого драматурга - було заслано «у місця віддалені», а робітник М. Лисин, якому Марко Вовчок начебто «подарувала близько 100 примірників «Сказки о невольнице» для поширення серед фабричних», потрапив до в’язниці і незабаром помер.
У ці роки Богдан Опанасович жив на Північному Кавказі, спочатку в Майкопі, до по диплому дружини Є. І. Корнільвої (Марковим) мав приватну школу, в якій вони обоє викладали, потім - у Ростові-на-Дону. Тут він остаточно пориває з Лізою, і вона з чотирма дітьми їде до батьків у Калузьку губернію. Після цього він знову з головою порипає у підпільну роботу - цього разу в ростовській групі «Народної волі». Порівняно невелика відстань дозволяє йому двічі на рік бувати у матері. Ці відвідини, як правило, поєднувалися з виконанням конспіративних доручень.
Хіба можна було після цього сумніватися у самостійності авторства Марка Вовчка, відмовляти такому багатому і великому талантові в самостійному місці в українській літературі?! Хто ще з українських прозаїків володіє такою блискучою і багатою мовою?! Кому вдалося розгадати таємницю мелодійпосїі прози Марка Вовчка?! - писав Іван Франко в статтях, написаних після публікації цієї казки.
В оповіданні «Максим Тримач» виклад ведеться від першої особи, це ніби розповідь людини, яка особисто знала персонажів. Такий прийом використовується в усіх творах «Народних оповідань». Зазвичай, ця особа - жінка, яка пригадує події, співчуває героям. Мова оповідача проста, народна, насичена порівняннями, повторами. Такий виклад надає зображуваному ліричного забарвлення, робить розповідь інтимною. Портрети героїв змальовані лаконічно, переважно у формі традиційних для народної творчості словесних образних означень, емоційних окликів і запитань. Так, наприклад, Катря - «дівчина доросла, а хороша та пишна, як королівна», а Семен - «уродливий парубок, хисткий, як очеретина, смілий, як сокіл». Старий Тримач постає як «повновидий, чорнобровий, чорно-усий; а веселий, а жартовливий!»
Наприклад, чи знаєте ви, чого вчать в інститутах? Якщо вам цікаво про це дізнатися, читайте. Марко Вовчок - це псевдонім Марії Олександрівни Вілінської. Коли вона вийшла заміж, то «отримала» прізвище Маркович. Саме від прізвища Маркевич і з’явився на світ славнозвісний псевдонім Марко Вовчок. Гадаю, тепер ви вже не скажете: «Марко Вовчок написав повість «Інститутка». Але зараз звернемося-таки до цієї повісті. Чому вчили в інститутах кріпацької Росії? Знущатися з людей, нещадно їх експлуатувати, а самим тільки пити та гуляти. Чудове життя! Поганий настрій у тебе, а кріпаки навіщо? Пішов, трохи побив їх різками, а немає різок - так руки для чого! І куди той поганий настрій дінеться. Побачиш: як рукою зніме. А, ти вже довгенько не розважався!