У серпні 1905 року Леся Українка закінчує розпочатий раніше діалог «Три хвилини». У листі від 3 червня 1905 року вона писала до О. Кобилянської: «Хтось не скінчив листа, раптом узявся до писання давно початої поеми драматичної з часів французької революції». Оскільки проблеми, порушені в «Трьох хвилинах», тотожні з деякими проблемами «Заміток з приводу статті «Політика і етика», початок роботи над твором слід віднести до 1903 року. У згаданому листі Леся Українка писала: «Хтось поему викінчив». Отже, первісного закінченого вигляду діалог «Три хвилини» набув на початку червня 1905 року, а в серпні поетеса його тільки відредагувала.

«Три хвилини» - філософський твір, побудований на зіткненні двох протилежних світоглядів, які з розвитком дії зазнають змін. Він становить значний інтерес для розуміння тих ідей, які бентежили думки поетеси в дні народного повстання. У творі поставлено питання про терор, як засіб політичної боротьби, про роль ідей у розвитку суспільства, про зв’язок між ідеєю і активною політичною боротьбою.

Задумом та ідеями діалог «Три хвилини» тісно зв’язаний з «Замітками з приводу статті «Політика і етика». Тут і спільна тема - ставлення до терору, і подібні погляди, і близькі або тотожні вирази (кат Самсон, «свята діва гільйотина»), і думки про те, як крамарі ставали героями, а невігласи геніями тощо.

Діалог розбито на три епізоди, дія яких відбувається напередодні якобінської диктатури, в часи диктатури і після неї. Для Лесі Українки французька революція 1789-1794 років була насамперед революцією буржуазною; їй вона протиставляє Паризьку Комуну 1871 року. Те, що Леся Українка віддала свої симпатії Паризькій Комуні і пов’язала з нею свої ідеали, є великою історичною заслугою письменниці. Однак недостатнє сприйняття нею загальнонародного характеру французької буржуазної революції 1789-1794 років у дні її найвищого піднесення зумовило слабкість ряду творів, написаних на цю тему. Це стосується й діалога «Три хвилини».

У творі діють два персонажі: Монтаньяр і Жірондист. Було б помилкою вважати їх історично вірогідними виразниками ідей своїх партій. Монтаньярами, або якобінцями, звали представників буржуазної революційно-демократичної партії депутатів Конвенту в період французької буржуазної революції кінця XVIII ст.; жирондистами - представників партії, яка виражала інтереси великої торговельної і промислової буржуазії, головним чином провінціальної. У діалозі Лесі Українки «Три хвилини» йдеться про два світогляди, ЯКІ відтворюють позиції цих партій лише в окремих, часткових їх проявах.

У першому епізоді твору Монтаньяр висловлює свою зненависть до «великопанських мрій» Жірондиста і до його непереможного прагнення слави, жадоби стати героєм історії. Жірон-дисти йдуть на зраду революції, «аби на титул Брутів заслужити». Для Монтаньяра жірондисти, вчорашнє велике панство, і є «те кодло», з якого виходять цезарі, тому Монтаньяр говорить:

Хто хоче буть республіканцем добрим, хай гострить меч на Брута перш за все.

Жірондист виявляє себе оборонцем абстрактної ідеї, за якою ховається жадоба влади й слави. Він говорить, що всі негідні вчинки цезарів викупляться, змиються кров’ю, яку пролив Брут, тобто, що мученицька смерть Цезаря створила навколо нього ореол героїзму, ореол борця.

Другий епізод розгортається в тюрмі Копсьєржері. Тепер становище антагоністів нерівне: Монтаньяр став тюремником, Жірондист - ув’язненим. Жірондист розвиває далі думку про безсмертя ідеї, яка переживе її творця. Монтаньяр вважає, що ідея помирає разом з людиною. В його поглядах - відблиск ідей вульгарного* механістичного матеріалізму: ідея не живе більше, ніж одне людське покоління. Однак Монтаньярові не можна відмовити в справедливості там, де він критикує християнство:

Не зогнив ще хрест

після розп’ятих, як уже в ідею

гнилизна кинулась і ті «церкви»,

мов плями цвілі на сирій будові

повстали на будові християнській.

Ф. Енгельс у своїй праці «Свято народів у Лондоні» відтворює погляд найпередовіших англійських робітників на монтанья-рів і жірондистів: «Маса Гори складалася з розбійників, які думали тільки про те, щоб захопити в спої руки здобич революції, і нітрохи не турбувались про народ, який своїми трудами, стражданнями і мужністю довів цю революцію до кінця. Ці шкурники, які деякий час говорили ОДНІЄЮ мовою з друзями рівності і боролися проти конституціоналістів і ?Кіронди, показали своє справжнє обличчя запеклих ворогів рівності, які тільки прийшли до влади» . Що стосується жірондистів, то вони «хитались між королівською пладою і демократією; вони марно намагалися, вдаючись до компромісу, обманути вічну справедливість. Вони впали, і їх падіння було заслужене. Люди залізної енергії роздавили їх, народ змів їх з свого шляху»

Для Лесі Українки і Монтаньяр, і Жірондист є представниками сил буржуазної революції, їх суперечка визначає дві внутрішні лінії боротьби панівних верств за владу. Монтаньяр для неї - буржуа, вчорашній купець, крамар, що рветься, як і весь його клас, до політичної влади. Його успіхи не дають спокою Жірондистові, який зрікається титулів і привілеїв теж заради слави і влади.

Засуджуючи окремі сторони французької буржуазної революції кінця XVIII ст. (терор, який знищив, за висловом Лесі Українки, «більше невинних і світлих розумів», ніж ворогів революції), поетеса виводить обидва образи речниками двох філософських систем, неприйнятних для неї.

Питання про те, що фізична страта противника зрештою звеличує його в очах сучасників і нащадків, займає в творі багато місця. Воно щільно пов’язане з запереченням терору в умовах перемоги однієї партії над другою. В «Замітках з приводу статті «Політика і етика», обстоюючи свій погляд на терор, Леся Українка писала про якобінську революцію 1793 року та жірон-дистську 1794 року: «…обидві революції (акція і реакція) були схиблені, бо обидві дегенерували в терор.., термін Іеггеиг перейшов у всі європейські мови для означення дегенеративної форми революції, і всі його вживають в такому значенні» 3. Невірно було б думати, що Леся Українка, засуджуючи терор, відкидає потребу в збройній боротьбі взагалі. Ні, вона обстоює боротьбу, а не розправу з беззбройним, знешкодженим. У зв’язку з цим поетеса виступила проти гільйотинування: «Гільйотиною боротись фізично неможливо, бо що зветься принаймні в практичному житті боротьбою? Конфлікт дпох активних сил. Одна може бути слабшою, менше активною, друга міцнішою, більше активною, але з того моменту, як одна стає зовсім пасивною, боротьба кінчається і дає місце єдиній, нічим не стриманій акції одної переможної сили» і далі: «…гільйотиною не можна боротись так, як словом на трибуні (де й противник може мати слово), шаблею чи багнетом на побойовищі, де й противник має зброю, а можна тільки так, як шибеницею екзекуту-вати вже не противника, а подоланого. Гільйотинувати його в партійній боротьбі - се все одно, що убити (повісити чи розстріляти) військового бранця на війні» .

Леся Українка заперечує нечесні способи боротьби, але не заперечує потреби в покаранні ворогів народу за їх злочин.

Характерно, що Моитапьяр доходить до усвідомлення марності терору. Його думка про потребу гострити меч на Брута дістає несподіваний поворот. Брут своїм самогубством після поразки в битві при Філіппах зрівнявся з Цезарем, бо

…й з Брута все болото обмила кров, пролита при Філіппах.

Провин у Брута було не менше, ніж у Цезаря й інших, у вбивстві яких звеличувалися потім подібні до Брута «герої». Надуживання терором, гільйотиною може обернутися проти самих якобінців, бо, страчуючи одного за одним жірондистів, якобінці створюють їм незаслужений ореол мучеників.