Розмова Руфіна з Парвусом, у якій Прісцілла лише вряди-годи вставляє своє слово,- це зіткнення двох поглядів на християнство. Прихід Прісціллиного батька Аеція Панси на короткий час знову повертає дію до того драматичного конфлікту між чоловіком і дружиною, яким розпочалася п’єса. Далі розмова знову точиться навколо питань християнства і служби Римові.

Для Аеція Панси, провінціального рабовласника, християнство - секта,

що млявість прищепляє та байдужість, недбайність про державу і громаду.

Прихід Кая Летіція, префекта й шляхетного пагриція, на мить перериває розмову, яка потім продовжується з новою силою. Пущене Аецієм Пансою слово про чутку, що ходить про Руфіна як нібито християнина, і породжене цим перше відчуття неспокою збільшується при згадці про Кріспіна Секста - не тільки патриція, а й донощика та брудну людину. Порушується нова проблема - етична. Летіцій не засуджує доносів, оскільки такі, як Кріспін вірно «і цезарю й республіці служать». Для Аеція Панси зараз «усе дрібніше стало в світі». Руфін з болем говорить, що дрібнішою стала й мірка,

якою міряють і честь, і цноту, і гідність громадянську.

Чому ж Руфін, як справжній громадянин, особистим прикладом, своєю службою не покаже зразка чесноти, «якій позаздрить міг би й сам Катон!» 2. І Аецій Панса, і Кай Летіцій радять Руфінові піти на державну службу. І тоді тут, в колі патриціїв, Руфін відверто говорить про свої погляди на державу, про своє неприйняття тиоанії і самовладства. Цезар і республіка для нього не можуть існувати разом, хоч Кай Летіцій вважає, що «тепера цезарі в нас не тирани». У розумінні Руфі-на тогочасний цезар - самовладець, навколо якого створено культ генія. Та Кай Летіцій дуже добре знає межу «революційності» Руфіна, тому хоч і порівнює його з Брутом, однак розуміє, що

• …в життя думки ті не перейдуть,
• на те занадто наш Руфін філософ,
• і цезар наш спокійно може спати.

Руфін не може заперечити справедливості оцінки його позиції, у якій він обмежується самою критикою, але не підноситься до боротьби за спої погляди, і переводить розмову в річище, знайоме нам ще з «Трьох хвилин» і «Заміток з приводу статті «Політика і етика». Його слова ніби взято з діалога між Мон-таиьяром і Жірондистом:

…забагато вже було тих Брутів, щоб вірити в їх силу… Кожен Брут новому цезарю дорогу простав, та ще й не ліпшому.

А втім, Руфін - не виняток. Адже Кай Летіцій говорить:

Се в їх тепер, панотче, наче пошесть, у сих філософів високородних: позамикались дома, наче в урни замазались, іще й не спопелівши, обличчя в них повитягались навіть, пожовкли й попісніли…

Кай Летіцій порівнює цих філософів з християнами, які відзначаються витривалістю, відданістю своїй вірі, що межує з одержимістю.

Аецій Панса, при всій своїй простакуватості, збагнув, що покора, якої вчить християнство, йому, як рабовласнику, тільки па користь. Тому він вважає християнство корисною релігією ДЛЯ рабів; Панса

…в свойому господарстві се добре перевірив: кожен раб, як тільки християнство те перейме, стає покірним, чесним, роботящим, хоч кия забувай…

З приходом Сервілії, у якої зник хлопчик, на християн насунулася ще більша небезпека. Розійшлися гості, і знову залишилися удвох Руфін і Прісцілла. Прісцілла переконується, що Руфін ніколи й ні за яких обставин не відступить від неї, бо його розуміння шлюбу вище за християнське. Вона знає, що християнський шлюб може розлучити тільки зрада; ЇЇ думку продовжує Руфін:

А справжній - тільки смерть. Авжеж, Прісцілло, хоч зрадила мене ти для Христа, та я тебе не зраджу ні для кого і ні для чого…

У цих словах - ключ до розуміння поведінки Руфіна, його етичного принципу життя. Поведінка Прісцілли, характеру якої притаманна більша твердість, сталість, цілісність, визначається її етичним принципом - вона не може бути дружиною Руфінові.

…Душа забороняє мені сей шлюб, поки твоя душа не може злитись без останку.

У монолозі Прісцілли розкривається вольовий характер жінки, яка дбає не лише про себе, а й про нащадків. Віра для неї - питання непорушне. Ніщо не може переконати ЇЇ в жорстокості християнства, навіть болючі слова Руфіна про трагедію їх подружнього життя:

Яка страшна, сувора сяя віра, що розлучає жінку з чоловіком. Молох кривавий в хижих карфагенців і той таких жертов не вимагав!

Прісцілла, як і фанатик Парвус, «ловець душ». Та вона надто поважає свого дружину, щоб спокушати його якимись благами християнства. Вона прагне обернути його в нову віру своєю переконливістю в справедливості християнства. Вона ніколи не погодиться, щоб Руфін оголосив себе християнином, доки ця віра не стане його переконанням. Сама ж Прісцілла настільки перейнялася ідеєю потойбічного миру, що на неї не діють переконливі докази хибності й облудності християнства. Різновір’я прирікає подружжя на розлуку, на бездітність. Через це напруження, яким розпочинається перша дія, потім слабшає, уповільнюється розвиток подій. І хоч неспокій, тривога перед небезпекою, що нависла над життям героїв, зростає від розмови до розмови, відсутність значних подій протягом більшої частини дії робить її не сценічною. Та, як і ряд попередніх драм Лесі Українки, «Руфін і Прісцілла» насамперед драма думки. І з цього погляду слід відзначити логічне наростання заперечень християнства Руфіном, органічне поєднання драматичного конфлікту в особистому житті героїв з драматичним конфліктом їх переконань. Разом з тим не можна поминути й певну перевантаженість першої дії словесними характеристиками головних персонажів там, де риси їх вдачі, їх чесноти і принциповість з більшим успіхом могли бути показані в дії. Відчувається, що поетеса прагнула саме в першій дії повністю охарактеризувати своїх героїв, а в наступних діях залишити їм уже ділом ствердити свої позиції.

Широка ремарка па початку другої дії вводить нас у садок перед домом Руфіиа. Фрески про Адоніса та Венеру й «спижева постать Катона Молодшого», навколо статуї якого кущі попідрізувані так, щоб вона виділялася, мовби символізують основні питання, навколо яких обертатиметься розмова героїв.

У другій дії, значно зосередженішій, ніж перша, чорні хмари нависли над Руфіном і Прісціллою. Та перш ніж вони потраплять в руки римської сторожі, Леся Українка робить ще одну спробу наблизити Руфіна до християнства. Що не щастило Прісціллі, може пощастити Кнею Люцію, патрицію і другу Руфіна. їх розмова виділяється з усієї, сповненої драматизму, дії. Та тут вона - необхідна умова, що остаточно виявить ідеали Руфіна і його вагання.

Спроба Прісцілли довести терміновість зборів християн необхідністю вирішити питання про святкування пасхи та про жіноче пророкування не може переконати Руфіна ні в потребі таких термінових зборів, ні в потребі розв’язування подібних питань. Люцій виявляється кращим «ловцем душ», він підійшов до християнства не з загальногуманних позицій, як Прісцілла, а з своїх класових. З його переконувань («Хто може чернь утишити, крім бога?») Руфін починає вірити в потребу християнства для патриціанського занепадаючого Риму.

Кней Люцій розуміє, що тільки нова віра, яка офіційно ширить вчення про «згоду й братерство межи людьми», яка всі земні суперечності обіцяє розв’язати в потойбічному світі, а на землі - загодити і високородних, і плебеїв,- тільки ця віра зможе врятувати Рим. Більше того, він не бачить дуже істотної різниці між римськими релігійними обрядами і християнськими, як і значної відмінності в філософській суті обох релігій:

Христос погодиться і з Діонісом, бо Слово вже з Ідеєю з’єдналось. В Христі воскресне Діоніс удруге!

У християнстві Люцій бачить відродження слави Риму, бо на відміну від неймовірного і водночас простакуватого Парвуса він шукає «нового Єрусалима» не десь ва морем, а бажає «побачить Рим столицею всесвіта». В цьому Люцій вбачає й запоруку того, що з переходом влади до церкви по залишиться місця цезарям-тиранам, що церква «республіку міцну заложить в Римі».

Під таким освітленням і статуя Катона Молодшого виступила в драмі як символ політичних домагань Руфіна. Катон Молодший, як відомо, обстоював збереження панування сенаторської аристократії, був учасником придушення повстання рабів, очоленого Спартаком. Таке й політичне кредо Руфіна. Можна в статуї Катона побачити ще й суто драматичне, службове значення. Драма від перших реплік у першій дії весь час розгортається на посиленні небезпеки, яка загрожує Руфіну і Прісціл-лі, на зростаючому очікуванні катастрофи, що нависла над ними. Доля Катона, який, дізнавшись про перемогу Цезаря під Тапсом, зрікся життя, мовби віщує долю Руфіна.

Фрески з Адонісом та Венерою ніби уособлюють мистецькі уподобання Руфіна. Кнею Люцію, переконаному в тому, що християнство є найзручнішою релігією, яка зможе засвоїти й мистецькі надбання Риму, вдалося вселити подібні думки й Ру-фінові. Перша дія драми закінчується словами про жорстоке лезо Христового меча, яке зруйнувало кохання і щастя подружжя. Уся розмова між Люцієм і Руфіном, яка ось-ось мала привести Руфіна до пересвідчення в тому, що неминучий порятунок Риму тільки в християнстві, раптом переривається новим доказом безглуздя і жорстокого варварства християнства, яке велить знищити чудові фрески.

Композиційно драма «Руфін і Прісцілла» у першій і другій діях розвивається двома лініями. Лінія особистих стосунків і особистої долі Руфіна й Прісцілли йде шляхом невпинного наростання небезпеки, що чатує на обох, повного порозуміння подружжя у спорідненості й близькості почуттів, між якими непереборною перепоною стало християнство. Лінія розвитку громадянських поглядів, ідейних вагань Руфіна так само йде висхідним шляхом. У першій дії зусилля Прісцілли обернути Руфіна в християнство руйнуються втручанням грубої сили адепта християнства - Парвуса. В другій дії на перешкоді таким же намаганням Люція стає християнська громада, яка з першої хвилини почуває себе господарем у Руфіновій хаті, неволить особисті уподобання і все рівняє під свій аскетичний і деспотичний смак.

На відміну від перших двох актів, де розвиток драми будувався на безперервному зіткненні поглядів, у третьому акті майже вся ідейна полеміка героїв щільно пов’язана з дією, справедливість або облудність тих чи інших ідей розкривається на конкретних вчинках дійових осіб і відповідно ними осмислюється. Це можна пояснити не тільки більшою майстерністю Лесі Українки як драматурга, а й тим, що погляди Руфіна цілком розкрилися в полеміках у першій і другій діях. Руфіну, який стоїть на роздоріжжі і не знає, куди прихилитись з своїми поглядами й ваганнями, діяти не випадало. Зрештою, його вчинками завжди керували людське благородство й порядність, помножені на любов до Прісцілли. На всі обвинувачення й підозри Руфін відповідає з гордістю римського патриція. Обвинувачення в зраді, методи, якими Парвус та інші чинили йому допит у в’язниці, позиція кліру остаточно впевнили Руфіна в тому, що християнство не врятує Рим. Коли після всього баченого у в’язниці Руфін запитує Люція:

Згадай, мій друже, розмову в нашому садку й подумай, чи ти б сказав ізнов усе те саме? -

«Люцій, похиливши голову, мовчки відходить в інший куток». Ці слова Руфіна й авторська ремарка особливо важливі для розуміння його позиції у питанні прийняття чи неприйняття християнства і наступної розмови з Прісціллого. Прісцілла прийшла з тортур сильна твердістю духу, але змучена, розбита фізично. Руфін чесно розповідає їй про свою розмову з Люцієм садку і про намір наблизитись до релігії. Дальшого, жаліючи дружину й бажаючи дати їй духовний спокій перед смертю, він не говорить. Прісцілла шанує його чесний намір і бачить у цьому знищення тієї прірви, що роз’єднувала їх, робила неможливою повну подружню гармонію. Вони знову знаходять одне одного, і це дає право Прісціллі, яка дуже прагнула такої згоди, знову стати дружиною Руфіна.

Якби тепер нас визволило чудо з темниці сеї, я була б твоя, зовсім твоя…-

говорить вона Руфінові.

Та Руфін не все сказав Прісціллі і не бачить тієї гармонії, яку вона хотіла б бачити. Саме тому він ухиляється від відповіді на запитання Прісцілли: «Щасливий ти?»

Оця недомовленість важлива для розуміння Руфіна з того погляду, що попри всю свою відданість Прісціллі й найчесніші почуття до неї вій має власні справи і власні погляди, що стверджує й сам, коли говорить старому Паисі про причини, які привели його до в’язниці разом з християнами:

Вір мені на слово,- я б не завдав тобі такої рани, якби мене не змусила до того повинність вища над родинні зв’язки.

Панса дорікає Руфіну ганебною поведінкою втікача, який у найтяжчі дні для Риму дезертирував, склав зброю. Що ж пропонує Панса? - викуп, а потім втечу, добровільне вигнання з Риму. Заперечення Руфіна збігаються з думками Жірондиста з «Трьох хвилин», коли він був у вигнанні:

Яка ж то служба: жити втікачем, ховаючись і від погоні влади, і від людських очей, немов злочинці? Таке життя від смерті гірше.

Подібність між думками Жірондиста з його «великопанськими» звичками і «високородного» Руфіна цілком закономірна. Вона свідчить, що образом Руфіна Леся Українка продовжувала розвивати думки Жірондиста, з’ясовувати ті становища, в які він потрапляв. Це ще раз говорить про те, що, працюючи над «Руфіном і Прісціллою», поетеса прагнула втілити в живих образах ідеї і погляди про чесну й відкриту боротьбу, які вона висловлювала в «Замітках з приводу статті «Політика і етика».

Леся Українка в християнському русі II ст. чітко відділяє інтереси патриціїв від інтересів рабів і вільновідпущеників. Досі ми познайомилися з тим, чого шукали в християнстві високородні патриції, перейняті ідеєю збереження величі Риму, і що бачили вигідного в християнстві власники латифундій на іранок Аеція Панси. У четвертій дії поетеса на кількох прикладах показує злидні й безвихідь, які привели до християнства багатьох бідняків. Фортунат без громади втратить допомогу й загрузне в злиднях. Аквілі треба було вибирати між гладіаторством і християнською громадою, його становище таке, що

…хоч куди подайся - вмерти Треба, як не тепер, то згодом.

Урбан так намучився в житті, що ладпіший був умерти, «аби вже мати спокій від біди».

Вдалими поворотами сюжету Леся Українка показує, що спіскопат, клір християнський уміє одержати всі блага тут-таки, па землі, обіцяючи їх простим християнам - рабам, ремісникам, плебсу - лише у світі потойбічному. Письменниця з співчуттям ставиться до трудящих, які шукають у громаді рівності, братерства і волі.

Будь-які спроби патриціїв знайти мирний шлях для поєднання інтересів високородних римських громадян з інтересами поневолених мас закономірно зазнають невдачі. Це яскраво розкривається на марних спробах Кнея Люція привернути до християнства свого колишнього раба африканця Нартала.

Уперше з Нарталом, відпущеником Люція, ми зустрічаємо-їй в бз’динку Руфіна, коли там збираються християни. Нартал не може витримати глузування патриція Крусти над християнськими святощами і різко відповідає, а далі намагається побити його. Нарталів гнів стримують християни, нагадуючи слова про покору. Коли сторожа заарештовує і в’яже християн, Нартал накликає збройно боронитися, але християни слухаються наказу епіскопа: «не супротився злому».