У лірико-філософській новелі «Думи старика» (1903) у формі заповіту викладаються настанови батька своїм дітям. Вони зводилися до того, щоб сини й дочки, само-вдосконалюючись, ушляхетнювали свої душі, були носіями гуманістичних ідей добра й любові між людьми, не забували про свій «нещасний народ, що все долі править і доправитися не годен», розвивали і підносили на вищий щабель його культуру і не зрікалися своєї нації. Під таким кутом зору О. Кобилянська оцінює і діяльність кожного з персонажів «Ніоби» (1904), де життя дітей священика Яхновича є ніби відповіддю на заповіти батька, висловлені в «Думах старика». Тут же О. Кобилянська розкриває ті причини, що призвели до розладу між дітьми й батьками.

Прототипи повісті були давно відомі письменниці. З приводу цього вона зазначає: «Та описана мною «Ніоба» існувала справді, і всі її діти були нещасливі і спонукали мене написати ту новелу (повість «Ніоба».). «Ніобу» знала моя мати особисто, а кількох з її дітей я також. Сьогодні вони вже всі мертві, за винятком одної дитини, в котрої я все перебуваю в Відні, коли мене туди доля заносить. У її жилах плила українсько-німецька кров… І та послідня дитина оповіла всю «Ніобу», котру, обробивши, я поставила на наш грунт» (III, 565).

Головну увагу в повісті «Ніоба» письменниця зосередила на показі морально-етичних та ідейних поглядів дрібнобуржуазної інтелігенції. Тому «Ніобу», як і «Царівну», можна назвати «повістю ідей», з тією різницею, що тут О. Кобилянська прагнула насамперед поставити важливі проблеми (переважно морально-психологічного і національно-культурного характеру), а не розв’язати їх, як це було в «Царівні», прагнула збудити в тогочасного інтелігентського читача роздуми про суть і характер діяльності на благо батьківщини. Можливо, таким задумом пояснюється й те, що в «Ніобі» немає суворо продуманого плану, немає міцного фабульного зв’язку, а є тільки сцени й картини, характери людей, які намагаються вияснити істину шляхом зіткнення протилежних думок і поглядів. В повісті багато полемічного запалу.

У новелі «Думи старика», звертаючись до дітей, батько каже: «Виховуючи вас, прокидались ми самі з вами даз у діти, раз у філософи, раз у артисти, а іноді у взірці святих і мучеників. Ваші наслідники мали стати ліпшими. Те, чого вам иедоставало, мало бути в них довершене вами й товаришками вашими життєвими, що мали мати вже відповідну ступінь культури вашої.

Ми ще «біблійні» були, і первісні.

Корились святим, лякалися гніву божого, вірили в чудеса, в судьбу, душі наші були дитинні, іноді наївні до смішності. Ми знали лиш письма святі… а ви вже більше пізнали…» (II, 565).

Такими ж «біблійними» й «первісними» виступають у повісті «Ніоба» старі Яхновичі, які «знали в житті лиш одну церков, одну дорогу, одну ціль», і з погляду церковних приписів та «святого письма» розділяли життєві явища на «так» або «не «так» і відповідно оцінювали їх.

На відміну від попередніх творів, де письменниця, викриваючи служителів монастирів і церкви, не скупилася на сатиричні барви («У св. Івана», «На полях», «Земля», «За готар»), у «Ніобі» вона показує «добропорядного пастиря», в авторській розповіді сатиричні засоби відсутні. Та це не зменшує, а, навпаки, збільшує викривальну силу повісті, бо старі Яхновичі показані з нещадною правдивістю. Хоч вони особисто й добрі люди, їм можна співчувати, особливо коли Анна розказує про своє материнське горе, про безталанну долю дітей, але в цих «добрих батьків» як громадян немає таких рис, які варто було б рятувати від забуття.

Письменниця добре усвідомлювала, що попівство як старшого, так і молодшого покоління не є справжнім духовним наставником народних мас (хоч воно, на/•її думку, таким повинно бути), а тим більше вихователем свідомих громадян. З цього погляду показовими є не тільки образи Яхновича і його дружини Анни, людей консервативних переконань, але й ліберального попа - Зониного дядька (його громадської діяльності письменниця не показує у творі) і особливо майбутнього «ідеального попа» Олекси, який, прикриваючись патріотичними фразами про потребу корисної праці для народу, думає тільки про власну вигоду.

Образ Олекси розкривається у взаєминах з дочкою священика Зонею, яка намагається вирватися з кайданів попівських традицій. Зоня не приховує того, що Олекса подобається їй багатьма рисами вдачі. Він не такий, як навколишня «добре вихована» прилизана міщанська молодь з її вузькоглядністю і заздрістю до всього того, чого не бачить у себе; поведінка Олекси, як здається спочатку Зоні, позбавлена фальші. «Він мудрий і чесний, і те, що ми звикли називати в житті «порядний», і з вищою освітою, як ні один з його товаришів з нашого ліпшого товариства або і його ровесників. Він працює над собою так, що просто змушує другого шанувати його» (II, 326). Водночас Зоня відзначає і негативні риси в його характері. Взагалі у щоденнику Зоні, яка уміє розбиратися в людях, помічати «в малому багато», Олекса окреслений досить різнобічно і як характер, і як людина певних переконань.

Спочатку в Олексі ми бачимо всі ті кращі якості, що необхідні для суспільно корисної праці. Він, виходець з-під сільської стріхи, розуміє прагнення селян, уміє їх прихилити до себе. «Коли часом лучається, що він править богослужіння замість вуйка,- зауважує Зоня,- а відтак по службі зачепить цього або того господаря на розмову, зараз юрбою сходяться до нього люди, немовби тут котрий з апостолів з’явився і мав для кождого пораду й науку,- для кождого неначе зокрема до його потреб і життя мав осібні слова» (II, 328).

Задумавши стати священиком, Олекса не обмежується скромним бажанням - мати парафію і спокійне життя; він ставить перед собою ширші завдання. І цьому Олекса підпорядковує кожний крок своєї діяльності. На відміну від старого Яхновича і його сина Василя, Олекса розуміє, що в сучасних йому умовах не можна ізолюватися від громадсько-політичних питань. Він з ентузіазмом говорить Зоні про потребу нести в темний народ «світло й культуру» (такі гасла були дуже поширені серед буржуазно-ліберальної інтелігенції), що освічені люди повинні жити не тільки для себе, а так, щоб з їхньої освіти і «другі користували». Але подібні розмови Олекси, як виявилось пізніше, були пустими балачками «ліберала-патріота», призначеними для нетямущих в суспільних питаннях людей. Прикриваючись схопленою на льоту суспільною ідеєю «працювати для народу», Олекса насправді думає тільки про себе. Після кожної зустрічі з селянами він питає свою наречену: «Як видається тобі те все? Чи було добре?» Такі питання в устах самозакоханого Олекси насторожують. Складається враження, що він робить усе тільки для того, щоб привернути до себе Зоню. Так воно, по суті, й було, бо коли-Зоня, яка не любила крикливого патріотичного шумовиння, в розмові з Олексою зачепила глибші питання характеру і мети діяльності для народу, такої праці, що стала б органічною потребою на все життя,- Олекса прямо каже нареченій:

«- Я волю тебе, коли здаєш тітці твої господарські справоздання, ніж…

- Ніж коли тобі свою душу відкриваю, Олексо?..

– Про мене, нехай буде й на твоїм…» (II, 336). За зовнішньою благопристойністю Олекси приховується його «кінське копито прози» - крайній практицизм, самозакоханість і деспотизм, зневага до всього того, що не відповідало його кар’єристським цілям. Такі люди, як Олекса, не можуть, на думку письменниці, розв’язувати важливі питання народного життя - у них надто багато любові до себе і мало до інших. І хоч письменниця не показала подальшого шляху його, все ж немає підстав сумніватися у справедливих зауваженнях одного із персонажів, що перед Олексою простелиться він (шлях) аж до державної ради, що з нього вийде типовий політикан-«патріот», яких багато було свого часу у Галичині й на Буковині. Для цього Олекса має здібності так само, як їх мав Орядин («Царівна»), що став охоронцем існуючих державних порядків і «забув» про народні інтереси, палким захисником яких на словах він був спочатку.