У повісті «Картина з життя Буковини» (1885) О. Кобилянська виразно демократизує свою героїню, але позбавляє її вищих духовних інтересів, що були притаманні Гортензі та Ядвізі. Життя сироти Агнеси, прийомної дочки нотаріуса, проходить безрадісно. Воно сповнене важкої праці й зневаги з боку обмежених і самовдоволених названих батьків, а потім - матеріальної нужди, невдач у родинному житті, викликаних аморальною поведінкою її легковажного чоловіка, прикажчика Павла. Тут уникнуто щасливої кінцівки, автобіографічних моментів, так характерних для «Гортензи» і «Долі чи волі».

Ім’я Ольги Кобилянської не вилучалось із програм навчальних курсів, не обминалося авторами праць з історії української літератури, її творчість була предметом ґрунтовних монографічних досліджень, наукових і публіцистичних статей О. Бабишкіна, Л. Матусяк (,,Роман,,Апостол черні” в контексті творчої спадщини О. Кобилянської” [30]), І. Демченко (,,Особливості поетики Ольги Кобилянської” [14]), Н. Томашука (,,Роман,,Апостол черні” [40]) та інших. Певна частина відгуків про письменницю вітчизняних і зарубіжних критиків – листи, статті, спогади, які могли бути опубліковані в умовах ідеологічного тиску, – вийшла збірником,, Ольга Кобилянська в критиці та спогадах”. Твори Кобилянської витримали чимало перевидань, найповніше з них – п’ятитомне, що містить ще й значну частину її епістолярію, упорядкованого Ф. Погребенником. Побачили світ також і щоденники Ольги Кобилянської, що тривалий час були недоступні широкому дослідницькому загалу. Однак чимало проблем залишаються ще не вивченими, не з’ясованими. До них належить виховання у творчості письменниці, зокрема у романі,,Апостол черні”.

У домі радника прогресивно настроєний студент Лієвич І роз’яснює і відстоює ідеї жіночої емансипації, гостро критикує буковинських жінок за їх відсталість, косність, за летаргічну сплячку. Головні причини принизливого становища жінки він правильно вбачає в буржуазному ладі: «Доки сучасний устрій суспільності існуватиме,- каже він,- доти остануться вони малолітніми…» (І, 72). Лієвич І твердо вірить у суспільний прогрес, переконаний, що сучасний «лад не вічний», що він доживає свого кінця.

Образ гуцула, що протиставляється панночці, оповивається поетичним серпанком. Це помітно при показі його життя, побуту і змалюванні портрета. Гуцул - людина праці, сповнена життєвої енергії і відваги. Він наївно безпосередній і бурхливо чутливий. Завжди в турботах про господарство, він цілеспрямований, не знає хворобливих рефлексій, як панночка. Виріс він на свободі, змалку звик до «пишного виду гір» і з природою зжився нерозлучно. Тут він почуває себе повним паном. Становище «заможного ґазди» робить його людиною дещо самовпевненою. Зіткнення з людьми цивілізованого світу, які хотіли скривдити його - «одинака, найбагатшого в селі гуцула» - тільки за те, що він зрубав одну смереку, викликає в нього «обурення й погорду» до «жебраків» «отих, що служать». їхні порядки, їхня мораль для нього не зрозумілі, чужі. Та це обурення так скоро зникло в гуцула, як і народилося, тільки-но він вийшов на волю.

В повісті «Земля» письменниця використовує ряд нових для неї художніх прийомів. У «Землі» єдиний центральний герой відсутній, відходить письменниця і від жанру повісті-біографії, якими по суті були «Людина» і «Царівна», звертається до повісті подій, які концентруються навколо головної проблеми твору, показує повсякденне, зовні спокійне, але глибоко драматичне, «з неоднаковими внутрішніми струями» життя простих людей і, розкриваючи їхні душевні конфлікти, міцно захоплює читача. Драматизм - один з найсильніших мистецьких засобів у повісті «Земля». Не випадково цей твір народний артист Д. Василько обрав для інсценізації і створив прекрасну драму, яка користується великою популярністю глядача.

Ольга Кобилянська народилася 27 листопада 1863 року в містечку Гурі-Гуморі, Кимпулунзького повіту на Південній Буковині, в родишдрібного урядовця. Батько письменниці Юліан Кобилянський походив з Таличини. Він рано лишився сиротдю, а в чотирнадцять років покинув мачуху і пішов у життя заробляти на хліб.: Опинившись у містечку Сереті на Буковині, Ю. Кобилянський складає «правничі іспити», дістає посаду мандатора, а згодом - судового радника, на якій працював до виходу на пенсію. Трудове життя виховало й загартувало в ньому любов до праці, повагу до простих людей, для яких він був добрим порадником і допомагав їм .

У «Долі чи волі» помічається значний ріст О. Кобилянської-пейзажиста. Пейзажі змальовані реалістично, подані вони вже не просто тлом (як це було в «Гортензі»), а підпорядковуються тим подіям, що розгортаються в тій чи іншій сцені, викликають певну настроєвість. Явища природи змальовуються персоніфіковано, за допомогою метафоризації, що будується на поверхових асоціаціях. Питання людської свободи, мимохіть порушені в «Гортензі» й «Долі чи волі», осмислюються в алегорично-символічній новелі «Привид» (1883)., Двоє людей - чоловік і жінка - ще зі світанку свого життя несуть на собі залізні кайдани, які наклала на них «груба ненависна сила», щоб втягнути їх у світ духовного рабства. Але люди з цим не миряться.

Докія зростила й виховала гарну доньку, якій пора виходити заміж. І раніше мати ніколи не мала спокою, бо боялася за свої грунти, які «пияк і марнотратник» Василь міг «пустити в пляшку». Од вічної туги її «гарне колись обличчя постарілося передчасно», «між гостро зарисованими, високо піднятими чорними бровами зарились хмарні зморшки, що не вигладжувались ніколи», а біля «уст зарисувалася глибока лінія болю» (II, 9). Журба, що гнула До-кію додолу, поступово обривала струни її душі. Коли зросла Парасинка, турботи матері збільшуються тривогою і за поля, і за майбутню долю дочки, стають «страховищем, що сіпало ненастанно тими струнами, гонило сон у чорних ночах, а в днину проганяло мову й усміх з ЇЇ живих уст» (II, 10).

Еволюція цього характеру психологічно недостатньо вмотивована, ненатуральність надто швидкого переродження дівчини очевидна. На створенні цього образу в певній мірі відбилися ті буржуазні філософські і психологічні теорії, за якими поведінка людини визначається нібито неусві-домленими, біологічними інстинктами. Образ енергійної Олени, як і безвольних Василя й Андрюші, які при першій життєвій невдачі зневірюються у своїх силах (Андрюша став невиправним п’яницею), важливі з того погляду, що через них письменниця показує неспроможність попівської сім’ї закласти в душі своїх дітей високі морально-етичні принципи, які б стали для них провідними на все життя; виховати у дітей силу волі для переборення незгод, не кажучи вже про виховання вищого почуття - патріотичного обов’язку перед народом.

Імперіалістична війна 1914 року допомогла виявити вповні політичну орієнтацію українських письменників і культурних діячів, що жили на західноукраїнських землях. О. Кобилянська не стала в ряди тих, хто орієнтувався па царську Росію. Не по дорозі їй було і з тими літераторами, які з перших днів війни підтримували загарбницькі цілі «благодатної» Австрії, хоч деякі симптоми проавстрійських настроїв і проявилися в оповіданнях письменниці перших років війни («Щира любов», «Лісова мати»). В критичній літературі пояснюється це впливом австрофільської пропаганди, що її вели українські буржуазно-націоналістичні партії Галичини й Буковини. Насправді ж це явище набагато складніше, ніж може здатися на перший погляд, і ці проавстрійські настрої зумовлені рядом серйозних причин.

У лірико-філософській новелі «Думи старика» (1903) у формі заповіту викладаються настанови батька своїм дітям. Вони зводилися до того, щоб сини й дочки, само-вдосконалюючись, ушляхетнювали свої душі, були носіями гуманістичних ідей добра й любові між людьми, не забували про свій «нещасний народ, що все долі править і доправитися не годен», розвивали і підносили на вищий щабель його культуру і не зрікалися своєї нації. Під таким кутом зору О. Кобилянська оцінює і діяльність кожного з персонажів «Ніоби» (1904), де життя дітей священика Яхновича є ніби відповіддю на заповіти батька, висловлені в «Думах старика». Тут же О. Кобилянська розкриває ті причини, що призвели до розладу між дітьми й батьками.

Братовбивство, що сталося в 1894 році в сім’ї селянина Жижияна з с. Димка, викликало в письменниці багато роздумів і не одразу було нею осмислене. На 1895 дік, коли О. Кобилянська повідомляла Фр. Ржегоржа, що розпочала «довшу повість з нашого народного життя писати», чіткого уявлення про цей твір у неї ще не було. Не було його і в 1898 році, коли після трирічної перерви вона знову взялася до роботи над цією темою, створивши нарис «На полях». Тут, як відомо, про злочин молодшого сина Сави не згадується, а говориться про те, як батьки, що невтомною працею «доробилися землі», достатку, тужать, що старшого працьовитого сина забирають до війська і не буде кому обробляти землю, яка вимагає міцних молодих рук. «Похмура й невмолима» праця «від сірого ранку до пізньої ночі» забрала вже у батьків «силу, здоров я, молодість, навіть і ту одробину охоти до життя» (І, 540). На поміч молодшого сина вони не сподівалися, бо він був байдужим до землі і «оминав працю». У нарисі «На полях» центр ваги переноситься на те, як селянина, що прагне зарадити лихові своєї родини, обдурює корчмар. Звідси випливає й основний ідейний мотив нарису - світло, світло треба нести в селянське середовище, щоб розвіяти «похмуру мряку», яка звисає над ним!

Далі О. Кобилянська, часто вдаючись до змалювання природи, показує її в різні пори року в зв’язках з людиною, її настроями. Ось зимовий пейзаж: «Було зимою і саме в м’ясниці. Поля й толока лежали покриті грубою верствою снігу, і день у день обсіювало сонце своїм золо-тисто’червоним світлом поверхню, викликувало луду, кришталеве мерехтіння на ній і змушувало око шукати за темною точкою, на якій воно спочило би…» (II, 17). Безперечно, це один із кращих пейзажних етюдів «Земля зимою». У ньому уміло схоплено ціле колористичне враження, але відповідно до людського сприймання наголошується на одній провідній барві.

Перший вірш написала вона в 1875 році польською мовою Це було даниною культурно-мовній традиції, зв’язаній з матір’ю, яка походила з польсько-німецької родини. Згодом під впливом оточення, літератури Ольга стала писати по-німецьки. Захоплювалася дівчина малюванням і музикою. Та до малювання не була підготовлена, а на професійну освіту не могла й розраховувати. З тих же мотивів довелося облишити думку про удосконалення в музиці, хоча любов до музики, як і до живопису, пронесла вона впродовж усього життя І і це поклало відбиток на її твори.

Але в «Землі» зустрічаємося і з описом чисто містичних явищ. Якщо Домніка вірила пророцтвам ворожки, то тут письменниця відбила життєву правду, бо в темному народному середовищі забобони трималися міцно. Це бачила О. Кобилянська і в одному з листів казала, що «поважну і глибоку роль грає містицизм, сни, ворожки і т. д. в нашого мужика» ‘. Але й сама вона іноді впадає в містицизм, коли показує, що долю людини можуть провістити ворожки. Так, на початку повісті, коли ще в сім’ї Івоніки не назріли конфлікти, а тільки було відомо, що Михайло конче повинен ставати до бранки, Марія пішла до циганки в сусіднє село довідатися, чи візьмуть восени сина до війська.

Як видно з повісті «Ніоба», О. Кобилянська дотримувалася думки, що попівське середовище на Буковині не може бути джерелом справді народної національної інтелігенції, бо в попівських родинах, як правило, панує моральний та інтелектуальний застій. Печать традиційної старо-світчини лежить на всьому укладі життя священика Яхно-вича. Виховання дітей у його домі було просякнуте, за словами сина Осипа, «релігійним фанатизмом», «вузькими почуваннями» і «батьківським егоїзмом». Цілком зрозуміло, що такий дух традиційної заскорузлості у вихованні дітей перешкоджав тому, щоб із них виростали люди високого громадського обов’язку, такі особистості, на яких письменниця покладала великі надії в справі визволення народу, виведення його на широкі шляхи культурного розвитку.

Чи замислювався хто над тим, чому серед українських діячів культури так багато жінок? Мабуть, це риси національного характеру - гордість, висока самосвідомість, прагнення до освіти і служіння громаді - привели їх до суспільно-корисної діяльності. А також традиція, яка тягнеться від давніх іще часів - княгині Ольги, Анни Ярославни, Галшки Гулеви-чівни, Насті Лісовської, Марії Заньковецької, Соломії Крушельницької, Лесі Українки та інших наших славних землячок. У цьому ряду стоїть і видатна українська письменниця Ольга Юліанівна Кобилянська. Хто, як не жінка, краще може зрозуміти жіночі проблеми? То ж перший твір українською мовою - повість «Людина» - О. Кобилянська присвятила саме жінці, її прагненням та устремлінням.

Мотив землі, питання залежності селянина від землі, вперше порушені в новелі «Банк рустикальнии», ширше висвітлення знайдуть у нарисі «На полях», а глибоке і всебічне - у повісті «Земля». Важливо відмітити, що саме в 1895 році О. Кобилянська почала писати «Землю», про що говорить у листі до Ф. Ржегоржа. «В році 1895 розпочала довшу повість з нашого народного життя писати, але відтак не писала-м і, здаєся, аж сего року зможу ся знов до неї взяти і викінчити єї» . Очевидно, новела «Банк рустикальнии» і була уже частковою розробкою окремих питань задумуваної повісті «з народного життя».

Своєю мрійливою вдачею, складом розуму і тонким відчуттям краси вона нагадує багатьох героїнь О. Кобилянської з її попередніх творів і, мабуть, найближче стоїть до Наталки («Царівна»). Після батьківського дому Зоня в пору своєї юності переходить жити до дядька, теж священика, але без релігійного фанатизму. Зонин дядько не мав значних громадських ідеалів (хоч і полюбляв, подібно до Олекси, ліберально-патріотичні розмови про народ); жив він, як і багато священиків, «для себе». Будучи людиною освіченою, дядько добре розумів потребу культурного виховання молоді і відповідним чином прагнув виховати свою племінницю: «Учися й читай і це, й те, а при тім і господарства не занедбуй,- упоминав іноді вуйко, коли ми,- каже Зоня,- в бесіді сходили припадком на тему виховання жінок, їх становище в суспільстві, родині та щодо селянського люду.

На початку 90-х років О. Кобилянська підійшла до розуміння економічної основи класової нерівності в буржуазному суспільстві. Так, один іа персонажів «Царівни» каже, що буржуазне суспільство - це такий спосіб присвоювання, котрий дозволяє бідному лише тому жити, щоб працювати на других, і то лише до того часу, доки це владолюбній верстві потрібне» (І, 156). Письменниця висловлювала також правильні думки про те, що історія суспільства становить собою закономірний процес, який здійснюється з внутрішньою необхідністю, залежно від продуктивних сил - економіки.

У новелі «Банк рустикальний» О. Кобилянська порушує дуже важливе питання - руйнування селянського господарства банками. Така тема в різних аспектах уже висвітлювалася західноукраїнськими письменниками (ряд оповідань І. Франка, «П’ятка» С. Ковалева). Оповідання О. Кобилянської і С. Ковалева споріднені між собою не тільки темою, але й ставленням до неї обох авторів, хоч способи зображення селян у них різні. С. Ковалів у «П’ятці» послідовно викладає історію того, як Василь Хом’як, що боїться «влосцянського банку», попадає в павучі сіті лихварів, як обплутаний ними селянин марно шукає справедливості, а потім втрачає землю і сам у відчаї гине. Авторку новели «Банк рустикальний» значно менше цікавлять питання: як, чому попав селянин у борги. Звідси й про першопричину, що привела до ліцитації господарства Петра, говориться невиразно: «На тім його малім господарстві тяжів уже віддавна в рустикальнім банку довг його (Петра.) родичів» (І, 443).

Невідома жінка закликає свою співбесідницю покладатися на власні, а не на «вищі» сили й офірувати їх соціально знедоленим так само, як вона, мати божа, віддала навіть свого єдиного сина на смерть заради «правди і любові» до народу. Новела «Мати божа» постановкою деяких питань (митець і суспільство, особисте і громадське, свобода творчості), характером розгортання психологічного конфлікту має чимало спільного з «Інтермеццо» М. Коцюбинського. Та, однак, коли в «Інтермеццо» проблема митця й суспільства розв’язується на основі революційно-демократичного розуміння його завдань, а звідси робляться й глибокі ідейно-художні узагальнення, то в новелі О. Кобилянської вона розв’язана із загальнодемократичних, гуманістичних позицій.

У 1887 році (очевидно після певної обробки) О. Кобилянська надсилає оповідання до віденського журналу, що був розрахований на мало-містечкового читача і вміщав на своїх сторінках «прохідні» твори, але неодмінно на злободенні теми з гостропікантними сюжетними колізіями і легким стилем викладу. Молодій письменниці здавалося, що її оповідання з яскраво вираженою феміністичною тенденцією імпонуватиме читачкам журналу. Та оповідання було відхилено, хоча за спосіб викладу матеріалу редактор журналу Мамрот похвалив молоду письменницю .

Цілком іншим вимальовується Григорій Чункач. Через пиятику Григорій деморалізувався, крав і навіть мав на своєму сумлінні смерть одного чоловіка. Усе село зненавиділо його. Розкриваючи історію життя Григорія, що становить контрастну паралель до життя Івоніки, письменниця прагне вмотивувати, чому був такий Григорій, показати руйнівний вплив батьків на дітей. Своє коріння потворна мораль, легковажність і злодійкуватість Григорія бере від циган, потомком яких він був. Цим же пояснюється і його деспотична поведінка в сім’ї.

Серед персонажів, що в силу різних причин (а деякі з власного бажання) відірвалися від землі і стали сільськими напівпролетарями, бачимо Петра, Анну, Домніку (коли служила в місті), Онуфрія Лопату, Григорія Чункача та інших. Заробітчанина Петра письменниця наділяє позитивними рисами: він розумний, кмітливий, розважний, інтелігентний, у нього добре і ніжне серце. Замолоду Петро не спромігся звити своє сімейне гніздо, згодом уже про нього не дуже думав, бо «своєї хати не мав, а в винаймле-ній не хотів сидіти. Гонор не позволяв» (II, 10). Тому він відступив свій клаптик поля сестрі Докії з умовою, що проживе біля неї. У «роботі був мов вогонь, коли хотів», та все те, що заробляв, легко пускав на горілку, жив безжурно. Хоч довге наймитування не спотворило благородної душі Петра, однак наклало свій відбиток на його вчинки. Людина чуйного серця, він не один раз захищає Анну від знущань матері. А коли після трагічної загибелі Михайла Петро одружився з Анною, він немов відродився, помолодів.

Ольга Кобилянська, видатна українська письменниця, спостерігаючи за становищем жінки у тогочасному суспільстві, мріяла про рівноправність її з чоловіками в одержанні освіти, у вихованні, у виборі свого власного життєвого шляху. Цій проблемі вона присвятила більшість своїх творів, і найперший із них - «Людина». У цій повісті ми знайомимося з Оленою Ляуфер - дочкою царсько-королівського лісового радника. Вона читає серйозні книги, розмовляє з молодими людьми про «соціалізм, натуралізм, дарвінізм, питання жіноче, питання робітницьке…», відстоює «рівноправність між мужчиною і жінкою». Це страшенно лякало батьків, викликало осуд у їхніх знайомих і товаришів, адже дівчина йшла проти всіх усталених поглядів та традицій, що існували у цьому провінційному містечку.

Зарозумілою і духовно обмеженою виступає в повісті й дружина радника. Цей образ має багато спільного з образом попаді Шумінської в оповіданні Н. Кобринської «Дух часу». Обидві патріархально настроєні матері вважають, що кожна дівчина «з доброго дому» повинна стати покірною дружиною, служницею своєму чоловікові. У такому ж дусі вони хочуть виховати і своїх дочок, яким готові заборонити навіть читати книжки, бо вони «баламутять» дочкам голови, бо від них віє чимось чужим, пливуть невідомі «струї», котрі підмулюють береги «тихої пристані».

Образи Марти й Ганнусі розкриваються в психологічному плані за принципом контрастного паралелізму. Розповідь ведеться від Марти - людини об’єктивнішої в оцінці явищ життя, людей. Але ця розповідь не витримується впродовж усього оповідання, бо Марта є одним із персонажів твору. її розповідь служить зв’язуючою ланкою між тими діалогічними сценами, в яких розкриваються характери дівчат. Такий спосіб викладу подій зберігається на протязі твору і надає йому більшої об’єктивності, змушує самого читача зробити певні висновки про вдачу дівчат.

Вимога сповнювати твір романтичним настроєм зумовлювалася в письменниці її поглядами на визволення людини, яке відбуватиметься через виховання, самовдосконалення, облагородження кожної індивідуальності. Тому-то письменниця й приділяла таку велику увагу змалюванню образу цільної, духовно розвиненої людини — особистості, що впливала б на оточення «своїм великим примірним характером». А такої особистості не можна творити без романтичного елементу, благородного романтичного пафосу. Вимога поєднання романтики з реалізмом у цей час стояла на черзі дня перед багатьма письменниками як у російській, так і в українській літературах (О. Горький, А. Чехов, В. Короленко, М. Коцюбинський та Леся Українка). її ставило перед літературою саме життя.

У новелі «Юда» розповідається про літнього селянина, життя якого знівечила війна, його сина, що утримував сім’ю, мобілізували австрійці, дома лишилися хнора жінка й невістка з малим онуком. І він, старий та немічний, мусить з ранку до вечора сповняти найтяжчі роботи, доглядаючи сім’ю і маржину. Створюючи типовий характер буковинського селянина, письменниця розкриває Його образ через думки і настрої, зумовлені тими ситуаціями, в які він потрапляє. Спочатку думками селянин -далекий від війни. Він має так багато клопоту по господарству! Та війна безжально вривається в його життя, несучи невимовні страждання й загибель.

У повісті «Через кладку» О. Кобилянська вступила в суперечність зі своїми попередніми поглядами на буржуазне суспільство. Це виявилося не тільки в змалюванні образу Мані (показу під кінець повісті її куцої мрії - стати дружиною заможного урядовця і вести спокійне життя на старосвітський лад), але й при змалюванні образу Богдана та інших.

Ольга Кобилянська - це письменниця глибоких душевних переживань, напруженої думки, ліричних настроїв. Вона виступила як прозаїк-новатор. За спостереженням Д. Павличка, читач і сьогодні приходить до її творів «по естетичну насолоду і по знання жіночого характеру, адже ж вона створила цілу енциклопедію жіночої душі». Глибину страждань мислячої дівчини Олени письменниця передала у повісті «Людина». У повісті «Царівна» вперше в українській прозі інтимна тема розкривалася «не на інтригах та любовних пригодах, а на психічній аналізі буденного життя» (І. Франко). Заглиблення у психіку героїв спостерігаємо у таких творах письменниці, як «Природа», «Некультурна», «Меланхолійний вальс». Численні оповідання, етюди, новели Ольги Кобилянської - це, за її висловом, «краплі» її крові. Письменниця «плакала поезіями в прозі».

Оповідання «Назустріч долі» за способом зображення подій дещо відмінне від розглянутих раніше. В ньому охоплене ширше коло подій, розвинутий сюжет і розкриті долі значної кількості персонажів, тривожні настрої усього села, що потерпає від навислої воєнної бурі. Самі ж страхіття пійни з її кров’ю і руїнами змальовуються через сприймання дівчинки Настки. В останньому оповіданні О. Кобилян-ської є багато спільного з новелою В. Стефаника «Діточа пригода». Навіть маленькі герої подібні своєю наївною серйозністю. Правда, ця риса в Настки більше помітна тоді, коли вона жила у світі своїх дитячих мрій і не була втягнута у вир воєнних подій. Згодом же, коли Настка втратила свого друга-спасителя, який вкладав у її чисту душу нові образи, нові думки, коли Настка пережила смерть матері, а потім пропав безвісті і батько,- вона стає справді не по-дитячому серйозною і розсудливою. Спаситель Настки, Федір Михайлович, залишивши Буковину, через лихоліття пійни пішов своєю дорогою, а сирота Настка своєю дорогою - кожне назустріч своїй долі.

При написанні оповідання «Старі батьки» (1910) письменниця відштовхувалася від реального прототипу. Герой її, Костин, міцно тримається землі, любить її більше, ніж інші селяни, а тому й знає багато її «секретів». Така характеристика селянина не нова в творчості О. Кобйлянської: вона бере свій початок від повісті «Земля».

З давніх-давен жила в людині велика любов і пошана до землі, яка була то лагідною матінкою, то злою володаркою людських душ. Вона і дарувала, вона ж і забирала. Але все ж таки селянин, який не мав землі, не відчував себе людиною. Тому й горбився на ній, віддавав усі сили, всю снагу, все життя. Для нього земля була всім: годувальницею, домівкою, навіть богинею, якій він час від часу приносив жертви. І жертвою іноді мусила бути власна доля. Особливо важко було вибрати життєвий шлях селянину, котрий нічого не бачив, крім свого села та свого клаптика землі. Чи міг він вирішити, як жити, до чого прагнути? Усі його діди та прадіди працювали на землі, віддали їй усе, що тільки може дати людина, й полягли в неї, наказавши правнукам продовжувати свою справу. Так сталося б і з Івонікою Федорчуком, який намагався передати дітям свою вікову любов до землі. Але доля зле насміялася з нього, перекресливши все, що було близьке й дороге, забравши віру й надію, залишивши тяжке почуття своєї непотрібності. Івоніка все життя працював. Добре знаючи, що «чоловік без праці нічого не варт», він зі своєю дружиною Марійкою тяжко заробляв гроші, щоб потім купити собі землю.

Осмислюючи свій етичний ідеал, проблему свободи особистості, О. Кобилянська в повісті «Людина» йде вже насамперед від спостереженої дійсності. Тепер вона заперечує і свої попередні літературні авторитети з їх індивідуалізмом, зокрема Фр. Шпільгагена, на концепції якого міцно спиралася, коли творила позитивні образи в «Долі чи волі», «Привиді». В повісті «Людина», взявши за епіграф (до її другої частини) цитату з роману Шпільгагена «Завжди вперед», де підкреслюється прагнення тільки до особистої свободи, письменниця всім ходом розвитку образу Олени, його гуманістичним спрямуванням спростовує думку німецького письменника. Особиста свобода, за Кобилянською, не самоціль, а необхідна умова для того, хто має на оці «гарну ціль», хто прагне добра, волі для народу, і виростає вона на грунті любові до людей.

В основі сюжету повісті «За ситуаціями» лежить конфлікт талановитого митця з буржуазним суспільством, яке прирікає талант на загибель. В повісті в основному діють три персонажі. Вони утворюють своєрідний трикутник, в основу якого покладена не тільки любовна інтрига. Три персонажі виступають носіями поглядів, моралі трьох різних суспільних верств. Дія в повісті розвивається по одній головній лінії, зміст якої складає розвиток взаємин Аглаї-Феліцітас Федоренко з Чорнаєм і котра тісно переплітається з історією конфлікту між Чорнаєм і йоганнесом Шварцом. Поруч з основною в повісті є й слабо виражена другорядна сюжетна лінія Аглая - Андрій, важлива для розкриття становлення характеру героїні.

Особливе значення у розкритті образу Аглаї мають її стосунки з професором Чорнаєм, увагу якого «екзотична постать» дівчини привернула з першого знайомства. Спочатку Чорнай постав перед Аглаєю у трьох «вимірах»: як професор, як «великий пан» і як українець. «Професора вона обов’язана слухати, «великого пана» - ні, бо такі бавляться з дівчатами, пускають їх в труби, як чула не раз… а українця вона ігнорує» (III, 301). Згодом Аглая змінює свою думку про Чорная. Пам’ять про Андрія вступає в суперечність з небажаним, але зростаючим почуттям до Чорная. Та з’єднати з ним свою долю вона не бажає, бо усвідомлює, що, ставши дружиною цього професора, вона була б для нього тільки «додатком» і ніколи не змогла б досягнути жаданої мети - стати піаністкою. Своїх ідеалів Аглая не може проміняти на спокійне життя господині заможного дому.

Людина - це творіння не лише природи, а й суспільства, в якому вона живе. Отже, навколишнє середовище має великий вплив на формування характеру, поведінки та вчинків людей. Ольга Кобилянська у своїй повісті «Людина» майстерно показала інтелігенцію середнього достатку глухого провінційного містечка. Ще на початку своєї розповіді вона ніби запитує: чому талановита жінка не може реалізувати себе у праці, чому єдина можлива вдала кар’єра - вийти заміж за багатого? О. Кобилянська розглядає ці питання, показуючи читачеві родину головної героїні Олени Ляуфер. її батько - «мав велике поважання, великий вплив і великі доходи», а ще мав слабкість: «любив одушевлятись гарячими напитками».

Повість «За ситуаціями», як слушно відзначили деякі критики (О. Бабишкін), має струнку і компактну композицію. Дія розгортається в логічно-часовій послідовності, повість не переобтяжена позасюжетними елементами. Перед читачем у прискореному, ніби кінематографічному ритмі проходять один за одним епізоди, що весь час сприяють наростанню почуттів Аглаї аж до найвищого піднесення. Написані вони справді по-кінематографічному гостро і ощадно в засобах.

Зображення буржуазного середовища в «Царівні» порівняно з «Людиною» значно виразніше, персонажі змальовані різнобічніше, їхні вчинки краще вмотивовані. Хоча письменниця змальовує буржуазну інтелігенцію в суспільно-моральному та сімейно-побутовому аспектах, вона ніде не зловживає живописанням побуту. Лише тоді письменниця вдається до опису обстановки, речей, коли через ставлення персонажів до них прагне розкрити типову рису того чи іншого характеру. Суспільне середовище привертає увагу письменниці насамперед з ідейного і морально-етичного боку: вона намагається розкрити переконання персонажів, регулюючі принципи їхньої поведінки, їхні характери, психологію Звідси й головна увага у повісті приділяється питанням морального становлення особистості. Тож зв’язки, суперечності, симпатії, антипатії і взагалі взаємовідносини молоді, «історії зростання й організації» характерів становлять сюжет повісті.

Від первісного задуму повісті (1888) до остаточного її завершення (1895) пройшло сім років, сповнених ідейних і творчих шукань. О. Кобилянська активно включається в культурно-громадське життя краю, зміцнюються її стосунки з М. Павликом, його сестрою, відомою громадською діячкою Анною Павлик, Є. Ярошинською, О. Ма-ковеєм та іншими прогресивними діячами української культури. У 1893 році налагоджуються зв’язки письменниці з чеським етнографом-демократом Франтішком Ржегоржем, листування з ним. Завдяки Ф. Ржегоржу вона знайомиться з чеською періодикою, літературою.

Інакше людина, навіть найбагатша душею, приречена на безбарвне існування. Проблема громадянського обов’язку людини перед народом розкривається і в новелі «Хрест» (1905). Своїм змістом цей твір О. Кобилянської дещо подібний до оповідання Гі де Мопассана «У своїй сім’ї» та до сатиричної п єси М. Метерлінка «Чудо святого Антонія». Але українська письменниця будує твір по-своєму, а його ідейна настанова цілком оригінальна.

Відрадним явищем у житті О. Кобилянської перших повоєнних років було вшанування мистецькою громадськістю Чернівців 35-ліття її літературної діяльності (1922). Відзначали цей ювілей і в Галичині. Чернівецькі видання «Промінь» і «Каменярі» присвятили ювілярці спеціальні випуски, накладом журналу «Промінь» вийшла збірка її творів «Сниться», до якої увійшли антивоєнні новели і нариси. У відповіді-подяці О. Кобилянська писала: «Простими і немногими словами дякую Вам, дорогі земляки, за всей Ваш труд, який не щадили Ви, щоб звеличати мені той, можу щиро сказати, найкращий день мого життя. Не як свято буде сей день сіяти на дальше в моїм серцю, а як огонь любові, запалений національною і культурною свідомістю мого народу - до великої поломіні, що не згасне в мені до самого краю мого життя і не допустить, щоб руки мої опустилися безчинно в подолок, доки не захоче се сама природа…»

Чи знаєте ви, що колись земля була володаркою селян? Так, саме володаркою. Адже раніше заради клаптика землі селянин годен був перенести всі злигодні, здичавіти, стати на горло всім людським почуттям. Навіть вбити рідного брата. Про це нам розповідає повість О. Кобилянської «Земля». Цікаво, що в основу її сюжету покладено дійсний факт братовбивства, що трапився в селі Димка Глибаць-кого повіту на Буковині восени 1894 року. В родині Костянтина Жижіана молодший брат для того щоб дістати у спадщину батьківську землю, забив старшого брата. Проте не треба вважати, що це явище було типовим і чи не в кожній родині траплялися такі вбивства.

У повісті зустрічається багато локалізованих епітетів, порівнянь. Вони допомагають відобразити гірський колорит, передати специфіку образного мислення верховинців. Тетяна «струнка, мов смерічка» (II, 498), «мов та сполохана серна метнулася» (II, 432) від Гриця, який прагне «свободи, широкої, безмежної, як крилаті ліси по верхах, як бистрі ріки там, в долах» (II, 411). Лукач Раду «злий, як вовк», «хитрий, як лис». Коли він дізнається про зраду дружини, обурення його не знає меж, а «в душі щось гірке горіло, мов руда висохла смеречина» (II, 383). Останній поетичний образ стає ще більш зрозумілим, коли нагадати, що, за легендою, смерека - священне дерево циган.

Шкільний твір за повістю О. Кобилянської «Людина». Ольга Юліанівна Кобилянська, видатна українська письменниця і громадська діячка, не могла не замислюватися над тим, якою вона хоче бачити людину майбутнього. З жінками тут усе зрозуміло, адже багато її творів присвячено саме цьому питанню (жінка правами і становищем у суспільстві повинна дорівнятися чоловікам), а от яким повинен стати чоловік, як удосконалюватися? На це питання письменниця дає відповідь хай і епізодичним, але важливим образом Стефана Лієвича. Це студент-медик, який приїхав на канікули додому і познайомився з Оленою Ляуфер та іншими молодими людьми. Він одразу привернув до себе увагу молоді, бо «чого вже… не оповідав!», а «вони прислухувалися йому, неначе б апостол правди витав між ними…» Стефан говорив про дівчат, які здобували вищу освіту, про те, що «емансипація жіноча в Швейцарії або і в інших поступових краях - се точка давно виборена» і що йому соромно, бо «тут жінки осталися ще так позаду за другими народами.., рівноправність з мужчинами… вважають… якоюсь химерою». Ці слова були близькими головній героїні повісті Олені, в особі Лієвича дівчина знайшла не лише однодумця, а й коханого.

Тема денаціоналізації української інтелігенції входить до повісті з образом Йоганнеса Шварца. Його образ виписаний рельєфно, розкритий різнобічно. При першому знайомстві з «чужим йоганнесом» людям здавалося, що це дуже витончена, культурна й цікава людина. І коректною поведінкою, і розмовами на різні теми, і гарною зовнішністю він міг заімпонувати будь-кому. Аглаї йоганнес багато чим нагадує Чорная. «Між обома ніби схожість», що проявлялася в рухах, «якомусь спільному ритмі». «А відтак ще в очах, що… спідлоба дивилися. Великі, з темними бровами очі чужинця, того ж самого виразу чорні очі професора, повні блискучості, а в деяких хвилях прегарного якогось, вона б сказала, геніального божевілля!» (III, 353-354).

Тетяна - сільська дівчина. її розуміння щастя - вийти заміж за коханого, а ще й багатого, бо «на жодного, а на бідного вже й стільки не дивиться» (II, 450). Але Тетяна покохала, і «куди б не ходила, за що б не бралася, а в її душі грає одна і та сама пісня: «Гриць її полюбив, а вона Гриця…» (II, 449). оагатство тратить у н очах вартість. Це ріднить Тетяну з Михайлом із «Землі». Зараз для неї життя без Гриця немислиме, їй байдуже - багатий він чи бідний. Тому Тетяна каже: «Я перємовлю маму; хоч вона і строга, але вона мене любить. Чуєш, Грицю, любить - волю нашу зробить. Вона нас не розлучить…» (II, 465). У Тетяни перемагає почуття над практицизмом - у цьому вона піднялася вище Гриця.

За повістю, у циганському таборі панують жорстокі родові звичаї, тут усі цигани беззастережно підкоряються наказові отамана. У цьому О. Кобилянська теж ішла за циганським фольклором, бо на час написання повісті в таборах уже не було такої покори отаманові табору. Навіть у циганському фольклорі, коли говориться про суворі порядки й необмежену владу вайди, зазначається, що це було «колись», «давно», «про це я від батька чув» та ін. А в легенді «Циганка-герцогиня», крім такого фольклорного зачину, подається навіть більш-менш точна вказівка на час: «Сталося це ще тоді, коли валаські цигани мандрували на возах по всій країні (підкреслення моє.). Історію цю я чув від батька» 2. І далі: «…У ті часи вайда вважався великою людиною. В його руках було життя і смерть ромів (волоських циганів.) » .