Своєю мрійливою вдачею, складом розуму і тонким відчуттям краси вона нагадує багатьох героїнь О. Кобилянської з її попередніх творів і, мабуть, найближче стоїть до Наталки («Царівна»). Після батьківського дому Зоня в пору своєї юності переходить жити до дядька, теж священика, але без релігійного фанатизму. Зонин дядько не мав значних громадських ідеалів (хоч і полюбляв, подібно до Олекси, ліберально-патріотичні розмови про народ); жив він, як і багато священиків, «для себе». Будучи людиною освіченою, дядько добре розумів потребу культурного виховання молоді і відповідним чином прагнув виховати свою племінницю: «Учися й читай і це, й те, а при тім і господарства не занедбуй,- упоминав іноді вуйко, коли ми,- каже Зоня,- в бесіді сходили припадком на тему виховання жінок, їх становище в суспільстві, родині та щодо селянського люду. Щоб, мовляв, як станеш колись жінкою священика, і, як господь дасть, матір’ю, знала ти свої діти інакше виховувати, як наші чесні бабки й прабабки, та мала інші поняття про відносини між народом і інтелігенцією, ніж їх має велика частина інтелігенції, що або вже надт’о «рег о!і$-Іапзе» (на відстані.) держиться від люду, або як не те, то вже до такої степені інтимна, що хіба за шию обнімайся та цілуйся. Перше - не приносить йому користі, а друге- розуму й хліба не дає» (II, 323).

Дядько не на в’язував своїх поглядів Зоні, як це робила мати, а прагнув збудити в допитливої племінниці власні думки. З частих розмов зі своїм наставником Зоні найбільше запала в душу ідея культурного самовиховання, самоосвіти, ідея різьблення людської особистості до такої міри, щоби все стало викінченим, досконалим, тонким, і гармонійним, бо жінка «без тонших почувань - то як арфа без струн». У прямуванні до такого духовного ідеалу і розвиваються морально-етичні шукання, прагнення Зоні. В образі Зоні письменниця, безсумнівно, втілила чимало своїх думок про етичний ідеал людини, але ототожнювати ідейну суть цього полемічного образу з поглядами письменниці на «нову людину», ясна річ, не можна. У публіцистичній новелі «Балаканка про руську жінку» О. Кобилянська так висловилася про характер виховання «нової людини»: «Мусимо оглядатися при вихованні наших доньок і поза границі нашої «пито-мості» й рідного краю. Потонути в історію розвою людськості не на те, щоб вивчитися її напам’ять і блюстіти в товариствах як знанням яких там воєнних подій і геройств, але шукати гарних моделів жіночих, шукати характерів, особистостей, що впливали б на ситуацію й окру-ження своє не полом своїм, але прекрасними, великими примірними характерами» (II, 542). Саме від таких особистостей, що своїм «великим примірним характером» стають прикладом для народу, О. Кобилянська сподівалася плідних наслідків у справі виведення свого народу на широкі дороги світової історії і культури. І хоч цей шлях буде затяжний, зате, як здавалося письменниці, надійний і певний. Такою «моделлю жіночою», «духовно вирізьбленою», естетично вдосконаленою - «гармонійною людиною» прагне стати Зоня. Розкриваючи в образі Зоні чимало своїх думок про «нову людину», О. Кобилянська, як досвідчений художник, добре розуміла, що творити такий образ, який був би тільки рупором авторських ідей,- неможливо. Поразка, якої через це зазнала письменниця в другій частині «Царівни», не пройшла марно. В образі Зоні вона відображає й ті риси, що були характерні для значної частини буржуазної інтелігенції свого часу, прагне створити повнокровний образ людини і розкрити її в складних суперечностях духу, борінні почуттів і думок.

Прямуючи до духовного ідеалу, Зоня спочатку поринає у світ «фантастичних мрій» і мимоволі починає відгороджуватися від навколишньої дійсності, від оточення. Спочатку цей відрив не бентежить героїні, навпаки, замкнута в собі дівчина знаходить втіху у своїх вимріяних ідеалах, усвідомлюючи, що самоосвітня праця, самовиховання не були для неї чимось штучним, удавано-показним, а потребою романтичної, мрійливої душі. Так тривало до тих пір, поки Зоня не зіткнулася з деякими аспектами реальної, правда, чужоземної дійсності. Побувавши серед народу з старовинною багатою культурою і високою освітою, Зоня мимоволі згадала свій культурно занедбаний народ з його «невимовним убожеством, утиском» і «нуждою, що змушувала його сотнями покидати свій шматок землі, століттями поливаної його кров’ю, та йти задля ліпших днів в чужину за море» (II, 333). І Зоня пристрасно апелює до всіх «великих і потужних, освічених і насичених», щоб подали «помічну руку оцим нуждарям… видобутися з багна, в котрім мучаться сотками літ», бо й вони носять у своїй душі глибокі й гарні культурні скарби. Бажаючи всім серцем добра своєму народові, Зоня задумується не стільки над соціальними причинами народного життя, хоч і не обминає їх, скільки над тим, щоб видобути в народі його «душевні скарби», його багаті в зародку ознаки культури і розвинути їх. Лише коли ми розвинемо народну культуру до високого рівня, думає Зоня, зможемо мати ту основу, ту «руку артиста», яка доведе наших «гарних чоловіків» і «гарних жінок» до «остаточного викінчення», до особистостей. А від таких людей, які «різьблять себе розумово», збагачують «свого духа науками, мистецтвом і досвідами великих умів», залежить прогрес народу. Своїми поглядами, ідеалами Зоня вся в майбутньому. А тим часом до реальної дійсності Зоня стоїть спиною і поки що не хоче включатися в корисну роботу для тих, що «мучаться сотками літ у багні», бо не має такої ідеї, яка б «становила зміст її душі».

Нареченому Олексі, який докоряє Зоні за бездіяльність, вона каже: «Я ще не знаю, Олексо, які вимоги поставить життя до моєї особи, одначе будь переконаний… що коли б воно жадало жертв і відречення, воно одержить їх від мене; але, будь певний, що це станеться без «музики й шуму», бо тости не на часі, як і взагалі всякий «галас» противний мені до глибини душі» (II, 335).

Зоню письменниця відділяє від національно обмеженої, галасливої буржуазної інтелігенції, яка скрізь і завжди проголошувала багато патріотичних (політичних і соціальних) гасел в ім’я «меншого брата», а на ділі рвалася до «високих крісел» - державних посад (носієм подібних тенденцій виступає в повісті Олекса). Зоню письменниця наділяє великими потенціальними моральними силами й задатками. Та вся біда в тому, що Зоня, яка уміє аналізувати й оцінювати себе й своє оточення, не має де застосувати свої сили, не має кому приносити «жертви й відречення», бо простого «приниженого й покривдженого в людських правах народу» вона не любить, «жахається того, що ще є неестетичне в низшім народі» (II, 324), і тому не може «з ним брататися». А чекати до тих пір, поки життя поставить якісь виняткові ідеї, що могли б заполонити душу

Зоні і розкрили б їй великі потенціальні можливості,- марна справа. Зрештою, й сама Зоня усвідомлює це, і її охоплює болісне відчуття самотності. «Мамо! - каже вона,- чи не було б воно ліпше зробити з мене вже з дитинства яку «ремісничку» і вислати в народ, щоб я попросту моїми спрацьованими руками від хати до хати приучувала селянських жінок до якого-небудь ремесла?

Кому я можу, отака, як є, користь принести? Мамо! Я турбуюся сама собою» (II, 325).

До того ж Зоня при роздумах над життям відчуває, як нею починає оволодівати ще й почуття покори, зумовлене її релігійним вихованням вдома, те почуття, від якого дівчина так настирливо прагнула звільнитися раніше і яке весь час тяжіло над нею. Зоня не знаходить виходу із складних суперечностей, бо вона відірвалася від народу і навіть стоїть на грані зречення від своєї нації.

Устами матері Анни, яка пережила глибоку духовну кризу, письменниця висловлює глибокі й слушні думки: «Піди між люди, моє гарне, ніжне дитя, помір твої сили й розумові здатності на других - і ти віднайдеш себе. Віднайдеш і зміркуєш, якою повинна бути» (II, 325). При цьому мати звертає увагу дочки саме на простий народ: «А народ шануй! Гляди-бо! Коли йдеш у ліс, ти не застанеш тут такого ладу, як в гарно виплеканім і з розвагою заложенім саді - та зате стрінеш ти в лісі таку силу й потугу, стільки несвідомої поезії і краси з першої руки, про яку в гарно виплеканім саді іноді й не снять, а тобі іноді з подиву серце замовкне, і ти б чимраз глибше й глибше в ліс заходила… Це - той наш народ, моя доню!..

Народ шануй!!!» (II, 326).

Отже, О. Кобилянська в повісті закликає позбуватися віросповідних забобонів, національної замкненості, обмеженості, будувати свої морально-етичні ідеали на широкій основі загальнолюдської культури й гуманізму. Але письменниця засуджує молодь за те, що та, відкидаючи забобонність і національну замкненість, втрачає і благородне почуття любові до свого «погорджуваного народу», відривається від нього і губить ідейну основу й опору - ту провідну зорю, що неодмінно повинна світити інтелігенції в її патріотичній діяльності впродовж усього життя. Тільки той зможе прислужитися до «розвою своєї народності», вивести народ до «сходу сонця», хто любить його «несамолюбною», «всеобіймаючою, жертовною любов’ю».