Мотив землі, питання залежності селянина від землі, вперше порушені в новелі «Банк рустикальнии», ширше висвітлення знайдуть у нарисі «На полях», а глибоке і всебічне - у повісті «Земля». Важливо відмітити, що саме в 1895 році О. Кобилянська почала писати «Землю», про що говорить у листі до Ф. Ржегоржа. «В році 1895 розпочала-м довшу повість з нашого народного життя писати, але відтак не писала-м і, здаєся, аж сего року зможу ся знов до неї взяти і викінчити єї» . Очевидно, новела «Банк рустикальнии» і була уже частковою розробкою окремих питань задумуваної повісті «з народного життя».

Інша тема - засудження цісарської вояччини, яка теж знайде своє глибоке і всебічне висвітлення в «Землі», вперше порушується в новелі «Мужик», написаній, як і «Банк рустикальнии», у 1895 році.

Правда, в новелі «Мужик» вона не є провідною. Зображена картина маршу змучених солдатів підпорядковується викриттю панського лицемірства. Дві панночки-шляхтянки, розмовляючи про красу й гуманність, нараз чують військову музику, а далі спостерігають таку картину: з «побічної широкої вулиці виписалася під тактовними звуками музики темна, тіравильно й рівно однаково ступаюча довга маса людей - військо» (І, 436). Різне враження і асоціації викликає в персонажів ця картина. Панночки захоплюються зовнішньою красою військового маршу. Одна з них - більш цинічна - помічає, що «цілий образ споганює в посліднім ряді хромаючий хам» (І, 447). По-іншому дивиться на військовий стрій герой новели, вчорашній селянин, що теж зазнав у свій час усіх прикростей підневільного військового життя. «Ступання сеї маси - одностайне, важке, механічне, яке не характеристичне і як тяжко його забути!.. Се був якийсь математично докупи зложений механізм, котрого душу становив сухий такт музики і котрий порушав і двигав усе вперед; се - ціле діло штуки і насильства» (ї, 447).

У нарисі «На полях» (1898) О. Кобилянська далі розробляє питання, що порушувала в новелах «Банк русти-кальний» і «Мужик», а саме: ставлення селянина до землі, до рекрутчини, обман затурканих селян шахраями-пропіна-торами. Тут письменниця в найбільш загальних контурах накреслює сюжет майбутньої повісті «Земля».

Новели «Банк рустикальний», «Мужик» та нарис «На полях» - це твори про соціальне лихо народу, про страждання селянина через його безправність, несправедливість буржуазного ладу і його інституцій, а відтак і про духовне обличчя буковинського селянина свого часу. Створюючи картини з народного життя, письменниця, як і в новелах про інтелігенцію, розкриває психологічні особливості своїх персонажів і робить значні художні узагальнення. Цьому сприяє ота лірична атмосфера, що, як і в Чехова, відзначається не тільки експресивністю, але й смисловою наповненістю і допомагає піднятися над деталями конкретної обстановки, включити читача в сферу досить широких суджень про життя простої людини в умовах буржуазного ладу, про соціальну атмосферу, в якій перебувало українське селянство Буковини в кінці XIX століття. Ці особливості змалювання народного життя знайдуть свій вияв і в повісті «Земля».

О. Кобилянська, як видно з листів, автобіографічних матеріалів та критичних статей, негативно ставилася до етнографічного побутописання, натуралізму в усіх його модифікаціях. «На мене не вплине ні Золя, ні інші модні нісенітниці»,- писала вона в листі до О.’ Маковея ‘. Дуже різко висловлюється О. Кобилянська про «хворобливу штуку» натуралістичного імпресіоніста Гюїсманса,. декадента-«візіо-нера» С. Пшибишевського, займаючи щодо них таку ж позицію, як і Леся Українка. У новелі «Що я любив» письменниця викриває декадентську писанину австрійського імпресіоніста Петера Альтенберга, творця так званого стилю «телеграми душі», а також «співців чистої» краси.

Дещо суперечливим було ставлення письменниці до символізму. Прочитавши драму Г. Гауптмана «Затоплений дзвін», Кобилянська не сприйняла її, бо тут, писала вона, «символіки аж нездорово,- так много, і чоловік надармо шукає одної сильнішої провідної ідеї і чогось, що в’язало би все вкупу» 2. В оцінці символістичних драм Г. Гауптмана вона цілком згоджувалася з ї. Франком. «Згоджуюся цілком з критикою Франка у Вашім «Віснику»,- писала вона у цьому ж листі до О. Маковея, маючи на увазі статтю І. Франка «Із чужих літератур», де він нещадно викривав модні літературні напрями. Про драму Гауптмана Франко писав так: «Читаючи сей зміст, можна б дукати, що там якась одноцільність, якась органічна єдність. На лихо, її нема… Остаточно виходить, що вся драма - якась алегорія, якась символіка, значить, не те, що змальовано, а щось інше. Для німецьких критиків такий твір - справдішній бенкет, як для жаб глибока баюра: є куди порядно бовтнутися з головою. Та для нас, невтаємничених у німецькій Сеггші, уся ота символіка зовсім чужа, віє на нас холодом» 3. Відкидаючи символізм як естетичну концепцію, художній напрям, О:. Кобилянська ніколи не відмовлялася від образної символіки як мистецького прийому, семантичного багатства слова, а відтак і психологічного підтексту, в чому письменники-символісти домоглися значних успіхів. Саме цим насамперед зумовлюється інтерес О. Кобилян-ської до драматургії М. Метерлінка і в кінці 90-х років, і пізніше ‘.

Інакше було ставлення О. Кобилянської до кращих надбань реалістичної літератури. Оцінки, які дає письменниця творам Панаса Мирного, В. Стефаника, І. Франка, Марка Вовчка, Нечуя-Левицького, свідчать про те, що саме реалістична література була найбільш близькою письменниці. Про Стефаникові новели вона писала: «…Читала я його три новели у «Віснику», і вони мені дуже і дуже подобалися. Се я перший раз його письма читала. Бачу в нім правдивий талант… Пише з життя, а помимо того яка сила поезії пробивається з тих дрібоньких праць! Оскільки я на таких речах розуміюся, він правдивий талант» 2. В іншому місці: «В посліднім «Віснику» вийшла одна студія Стефаника «Кам’яний хрест». Се прегарна річ, краще, як його всі дотеперішні новелки, з винятком «Листу». Се скажу Вам, він є галицький Федькович, лише з тою різницею, що чудово наш нарід знає» 3. Про твори Панаса Мирного вона зауважувала: «Він так чудово пише. Я читала вже раз давно його коротенькі новелки, Колесса дав, і знаю, страшне мені подобалося»4. Подібних висловлювань письменниці про твори реалістів можна навести багато.

Кращі зразки художньої реалістичної української прози О. Кобилянська прагнула популяризувати в Західній Європі. У другій половині 90-х років вона переклала по-ні-мецьки оповідання Марка Вовчка, О. Маковея, В. Стефаника, Леся Мартовича, Лесі Українки