Головна сторінка » Твори з української літератури » Гончар О.Т.
Собор - символ невимрущої слави та душі українського народу. Твір за романам «Собор»
Найвищими точками на землі були колись стародавні храми. З золотими маківками, з дірявими покрівлями, в погнилих риштованнях. Ті, що охороняються законом, а не людьми. І ті, що незримо жевріють у глибинах народної свідомості. Тому і зробив Олесь Гончар, здається, першу в радянській літературі спробу осмислення їхньої вічної німої музики і народної символіки. Але те, що нам нині треба відкривати, для наших далеких предків було азбукою. Там, де поселялись запорожці, - одразу виростала церква як голос їхнього духу:
Як покидали запорожці
Великий Луг і матір Січ,
Взяли з собою Матір Божу,
А більш нічого не взяли.

Так напише Т. Г. Шевченко у своєму творі «Іржавець». Що це - сентиментальна віра пустельників, які тільки й знають молитись? Чи це прапор, яким козаки виражали своє людське й національне покликання? Ці одчайдушні герої не боялись смерті і вважали за честь загинути в бою. Це була релігія вільних людей, які пішу, бували свій собор - як символ незламності, як заповіт нащадкам. А вони не мають права зректися своєї вітчизни, забути власну історію. Створений ще за козацьких часів, цей архітектурний шедевр пам’ятає професора Яворницького й отамана Махна, часи фашистської неволі й печальні шеренги невільників. Тому ставлення до собору - це мірило людяності, духовної краси (чиності) героїв твору. Таким нащадком і є студент Микола Баглай - не виписаний герой з позитивними рисами. Для роману «Собор» був потрібен образ, який виражає пробудження сучасної молоді до духовного життя, її прагнення самостійно мислити й цінувати людські цінності. Баглай зовсім не в полоні етнографічного патріотизму й шаблонних фраз, він шукає спадщину, усвідомівши: «Коли не ми, то хто?» І як кожен шукач - марить, любить, ненавидить, спотикається в кучугурах «безхозної» спадщини віків. Тому і він вистраждав для себе відкриття й собору, й останнього запорозького характерника Яворницького, який «видобував з небуття самий дух козацької республіки».

У глибині душі молодий студент здогадується, що люди загубили самих себе у гонитві за дешевими замінниками.

Нині брак великої мудрості, великої поваги й любові до людини, великої відповідальності за спадщину предків і долю нащадків відчувається як найбільша рана людства. Типовий представник цієї нації - напівосвічений інтелігент Володька Лобода. Таємниця цього образу криється в тому, що письменник подивився на нього з народних позицій. Олесь Гончар відразу відкрив за службовим мундиром приховану фальш натури й подивився глибше. А чи ця людина добра, надійна? Чи здатна вона поступитись власними інтересами заради інших? Він цілком щиро дивується, навіщо Баглаю та історія, той собор? І взагалі: їсти має що, одягтися - має, чого ж йому ще треба? Релігія Володьки - «правильно відреагувати на вказівку зверху» - не потребує святинь. Вся енергія «батькопродавця» йде від метушливості пристосування, від догідливості, а не від тієї внутрішньої духовної сили. Письменник відкрив людину-функцію на грані робота, вільного від людських цілей, позбавленого стійких критеріїв. Ця людина має страшну властивість знищувати цінності - одним дотиком, одним словом. У Лободи все розпадається, розкладається й гасне.

Володька - це творіння тоталітарно-бюрократичної системи, коли чиновництво тільки голосувало про єдність із трудовим народом. А насправді закрива українські школи, «виганяло» українську мову з театрів, кіно. Ішов шалений н стримний наступ бездуховності, браконьєрства, руйнування культурної спади ни. Але автор прагне нас переконати, що здорова сила молодості потребує істини так само, як чистого повітря й джерельної води. І вона неминуче відшукає заростях лободи старий добрий слід, який веде до людини, до добрих засад, оновлення й відродження.

Схожі твори: