Годинник вічності поволі відраховує останні миттєвості дру гого тисячоліття, а нажахане людство - епохи. Що там, за порогом тисячоліть? Суцільні проблеми - голоду і перенаселення, ядерної катастрофи і екологічної кризи. Та чи не найважливішою серед них є проблема втрати духовності. На мій погляд, найжахливіша проблема - це духовна пустота, моральна деградація людей, перетворення їх на ситі і тупі машини, пристосовані для задоволення матеріальних потреб. Проблема відродження втраченої духовності гостро постала сьогодні перед нами. Наш народ духовно обкрадений, байдужий до рідної мови, культури, історії. Винищення духовних святинь - соборів, вишитих рушників, сорочок, мови, обрядів почалося ще у 30-х роках. Це сталося через Сталіна, який знищив не просто мільйони людей, а й людські душі. Народжувалися покоління рабів, духовних мерців, бо знищувалися церкви. Але через декілька десятків років, несподівано, як набат, пролунав на всю Україну голос Олеся Гончара. У романі «Собор» письменник порушує болючі проблеми збереження природи, історичних святинь, культурної спадщини народу.

Є такі твори, які зачіпають найчутливіші струни душі людської, довго не залишають людину в спокої, тривожать її. Очевидно, в них підняті тіпроблеми, які підсвідомо хвилюють людину, в який би час вона не жила. Літературний доробок О. Гончара багатий такими творами. Мені надзвичайно сподобалися його романи і повісті: «Тронка», «Бригантина», «Щоб світився вогник». І далеко не останнє місце в цьому переліку займає роман «Собор». Як живе сучасна людина, який її духовний світ, як ставиться вона до духовних набутків свого народу, до скарбів народної культури, з якими духовними надбаннями йде в завтрашній день, - всі ці питання звернені до нас зі сторінок роману. Спрямований він проти духовного браконьєрства і безпам’ятства, кар’єризму і пристосовництва.

Що зараз хвилює наших людей, чому вони радіють, від чого на їхніх обличчях з’являється смуток? Який духовний світ у сучасної людини, як вона ставиться до своєї культури, історії свого народу? Важко відповісти на питання, чи залишився в душі людській той єдиний «храм», який єднає покоління, який є показником гуманності та чистоти, той «храм», шо надає снаги жити і не втратити почуття відповідальності за все, що зараз відбувається на шй планеті. Адже йде знищення усього найсвятішого. найдорожчого. Невже прийде той час, коли людство знищить само себе?.. Щ питання дуже хвилювали талановитого українського письменника О. Гончара. І як відклик на біль його душі з’явився роман «Собор».

«Собор» Олеся Гончара - це твір високої художньої наснаги, великого інтелектуального наповнення. Як писав Є. Сверстюк, «своїм романом «Собор» Олесь Гончар увійшов у саму гущу пекучих питань сучасності і розворушив, розтривожив їх рій». Коли у другій половині XVIII ст. за наказом Катерини II російське військо підступно зруйнувало Запорозьку Січ, легендарне козацтво задумало лишити по собі світлу пам’ятку. І нею став прекрасний собор у Новомосковську. Образ собору у творі став яскравим метафоричним символом, свідком історії народу, зразком мистецької вправності зодчих-будівників.

Роман «Собор» - це твір інтелектуального наповнення, гостропроблемний і дискусійний. З’явившись в українській літературі у кінці 60-х років, він був тим сплеском, який зіткнув больові точки суспільства. У романі гостро поставлені питання збереження навколишнього середовища, збереження пам’яток минулого, збереження цільності людської душі. Олесь Гончар один із перших вказав на небезпеку кар’єризму не тільки в морально-етичній, а й у суспільно-політичній площині. Всі проблеми, які порушує автор у романі, постали на весь зріст у наш час і показали, що суспільство хворе, що хворобу треба було лікувати в самому зародку, а зараз це зробити складніше. Я хочу торкнутися однієї з проблем роману - збереження цільності людської душі. З цієї проблеми витікають всі інші: збереження духовної спадщини, культури, мови, історичних святинь українського народу. Людина красивої душі не може зганьбити краси матеріальної. Це ми бачимо на прикладі життя героїв твору. Мешканці Зачіплянки, які живуть чесною працею, не сприймають нічого потворного, такого, що може порушити їхню совість. Перед нами проходять красиві своїми помислами трудівники: сім’я металургів Баглаїв, їхні друзі, заслужений металург Ізот Іванович Лобода, дівчина-сирота Єлька. Кращі представники молодого покоління тягнуться до знань, до збереження матеріальних і духовних цінностей народу.

«Прапороносцям» Олеся Гончара судилася щаслива, а ще вірніше сказати, - справедлива доля. Через «Альпи» і «Голубий Дунай» шлях проліг до і «Златої Праги», ним пішли у славу й безсмертя прапороносці правди нового світу. Щаслива доля справедливих армій своїм теплом огорнула й Гончарів роман. Дія починається влітку 1944 року. Радянське військо ступило на західний кордон Вітчизни і в могутньому пориві пішло далі, корчуючи зло, несучи на своїх прапорах волю і справедливість. Радянські бійці, визволивши Батьківщину, в кровопролитних боях здобували свободу народам Румунії, Угорщини, Чехословаччини. Олесь Гончар розповідав про солдата-творця, який мав турботу за весь світ, а вже потім за власне життя. Його герої знали, за що боролися і вмирали. Позаду лишилися важкі роки відступу й військових поразок. Вступали на спустошену землю, проходили сплюндрованими селами й містами, бачили руїни заводів і шкіл. Не чули дівочого сміху, ні старечих мудрих балачок, ні милої жіночі розмови. Не було ні вишневих садків, ні привітних хат. Лише згарища з почорнілими коминами.

Олесь Гончар - один із найвидатніших українських письменників. У своїх творах він порушує пекучі проблеми життя, а найбільше - проблему духовності. Адже тільки тоді людина є людиною, коли вона любить свій край, почуває відповідальність за збереження природи, історичної та національної пам’яті, коли вона працьовита, добра і щедра, чутлива до краси. Все це віднайшло своє повне вираження в образах героїв роману «Собор». Цей твір звернений як до сучасників, там і до прийдешніх поколінь із закликом зберегти «собори душ ваших!» Зачіплянський собор - центральний об’єкт роману. Собор - суддя, і навітм не в метафоричному значенні. Дивлячись на людей, так чи інакше пов’язаних із цією історичною пам’яткою, читач може аналізувати їхні характери, мрії, прагнення, вчинки тощо. Найбільш яскравим образом роману, на мою думку, є Єлька Чечіль. її доля дуже складна: сирітство, колгоспна каторга, приниження, жахливе тавро «збитої роси», але тим сильнішою й духовно прекраснішою є героїня.

Олесь Гончар - це письменник переважно сучасної теми, визначний майстер слова. Його улюблені герої - трудівники і воїни, мислителі й творці, люди з розвинутим почуттям прекрасного, люди високих духовних поривів і активного діяння. Саме такими і є герої роману «Собор». їх кількість невелика, але через них ми поринаємо у ті часи, уявляємо собі Зачіплянку і собор. На мій погляд, свої роздуми автор передає Миколі Баглаю - студентові-металургу, в якого дуже сильно розвинуте почуття краси й правди. Дуже дивно, що така прекрасна душа може бути у сина простого робітника заводу. Адже не довелося йому побачити світ в окопі, під свист снарядів і вибуху бомб, а потім пізнати голод, скруту. Мабуть, оті сонячні степи, що «змалку входили в свідомість дітей», та край козацької слави, сиві могили та отой собор виплекали в нього почуття прекрасного. В моїй уяві він постає гарним юнаком з чистими думками і непорочними діями. Микола захоплюється усім, що існує довкола нього. Як живі, так і неживі істоти займають якусь частку в його серці. Я вважаю, що в нього дуже сентиментальна натура. Микола просто закоханий у своє заводське селище, в його працьовитих жителів, але собор - то його найсвітліша, найпевніша любов:

Олесь (Олександр) Терентійович Гончар народився 3 квітня 1918 року в селі Суха, тепер Кобеляцького району Полтавської області. Після закінчення школи вступив до Харківського технікуму журналістики. З 1937 року О. Гончар почав друкуватися в українській пресі. 1938 року він вступив на філологічний факультет Харківського університету. У перші дні війни пішов добровольцем на фронт у складі студентського батальйону. Брав участь у багатьох боях. Був двічі поранений. Улітку 1942 року в районі Бєлгорода, будучи контуженим, потрапив у полон - Харківський, потім Полтавський табір військовополонених. Звідти з партією військовополонених був незабаром направлений німцями на сільгоспроботи до радгоспу «Передовик» Кишеньківського району Полтавської області.

Ростуть зараз у нашій країні собори та церкви. Кожного року тільки й чутно: то з’явилася каплиця, то збудували храм, то народжується молитвений будинок. Що це: данина моді, чи люди й справді зрозуміли, що своєю бездуховністю вони зробили гірше тільки собі, що тому і народжуються нездари та гультяії, бо мають лише пустку у серці або, як ще говорять, «купу цегли»? Про це попереджав Олесь Гончар багато років тому. Але не прислухалися до його голосу, бо дуже багато було байдужих…

В історії кожної літератури є книги, які позначають віхи сходження культури того чи іншого народу до духовних висот людства. В українській літературі XX століття такою книгою, безперечно, є «Собор» Олеся Гончара, що завдав тоталітарній тиранії таких обвальних прорушин, за якими почався її розпад, крах. Цей визначний, етапний роман став у боротьбі з деспотією тією разючою, невідпорною зброєю, яка не просто привела до поразки гнилого режиму, а й вивела український народ на дорогу національного відродження. «Собор» відіграв роль не стільки інструменту розвалу, скільки єднання соборності сил українства для творення нового, демократичного устрою життя. А така книга важить більше, ніж просто видатне літературне явище.

Роман Олеся Гончара «Людина й зброя» - добуток, в якому розповідається про Велику Вітчизняну війну, але спрямовано воно проти війн, проти безглуздої загибелі кращого, що є на світі, - людини. Ця ідея виражена в останніх рядках роману: «Навіть гинучи, будемо твердо вірити, що після нас стане інакше й все це більше не повториться, і щаслива людина, розряджаючи в сонячний день перемоги останню бомбу, скаже: це був останній кошмар на землі!» Як всім учасникам війни - цієї й всіх попередніх, - хотілося вірити, що вона остання, що над головами їхнього нащадків буде завжди чисте блакитне небо! Яка страшна трагедія була для всього людства, коли матері думають про те, що їхнім дітям краще не народитися! Вони хочуть народити своїх дітей для радості, для щастя - от для чого приходить людина в життя, от для чого тільки й варто родити! Що ж зробила з людьми війна? Вона в корені змінила їхній світогляд, їхнє відношення до свого народу, землі, Батьківщині. Вони стали дорожити цим усім у сто разів більше. Але як же страшно, що все це людина усвідомлює під час нещасть і війн!

Найвищими точками на землі були колись стародавні храми. З золотими маківками, з дірявими покрівлями, в погнилих риштованнях. Ті, що охороняються законом, а не людьми. І ті, що незримо жевріють у глибинах народної свідомості. Тому і зробив Олесь Гончар, здається, першу в радянській літературі спробу осмислення їхньої вічної німої музики і народної символіки. Але те, що нам нині треба відкривати, для наших далеких предків було азбукою. Там, де поселялись запорожці, - одразу виростала церква як голос їхнього духу:

Кожен визначний твір знаходить своє місце в літературі залежно від того, як він збагачує наше розуміння краси і призначення людини, які актуальні питання порушує. «Собор» - шостий роман Олеся Гончара, письменника, увінчаного всіма можливими нагородами. Твір завдав великого удару тоталітарному режимові. Він виконав роль не стільки інструменту розвалу, скільки єднання, соборності сил українства для творення нового демократичного устрою життя. Така книга важить більше, ніж просто видатне літературне явище. Що таке, власне кажучи, собор у «Соборі»? Цілком конкретний християнський храм, збудований козаками після розгрому Січі. Але собор водночас і втілення високого духу народного. Він як рентген просвічує уми, душі, позиції, велич і благородство, підлоту і звироднілість. Цей собор став епіцентром конфлікту в романі між людьми, між духовністю і бездуховністю. Собор постає перед нами як диво довершеності народної архітектури, народного бачення й розуміння краси, як пам’ятка історичного минулого народу, коли запорожці після розгрому царицею Січі змінили зброю на книги і розбрелися ченцями по світу. Як уособлення свого-героїчного минулого, «козацької республіки» спорудили цей собор на згадку нащадкам про волелюбних предків, захисників Вітчизни, як втілення сумління й нескореності духу народу.

Пам’ятниками та соборами здавна славилась наша земля. Здіймалися вони над полями та над містами, зростали серед селищ та майданів. Були, та й є, своєрідними символами духовної краси людини. Ними пишалися наші предки, про них співали кобзарі; вони прийшли у наше століття, мов міст через віки страждань та незгод, веселощів та радощів, мов живий зв’язок між поколіннями. Зруйнувати собори - це значить зруйнувати свою культуру, свою історію - самих себе. Про це кричить у своєму романі О. Гончар, попереджаючи нас про непередбачені наслідки самознищення. Яким ж він постає перед нами, той відомий і невідомий собор, що стоїть посеред Зачіплянки? Ні, він не прикрашений квітами та дерев’яним чи металевим мереживом, не визначається красою та розкішною оздобою. Він стоїть без догляду, в запустінні, захаращений складами і брудом, без дзвонів і духовної святості. Але крізь це поверхове страхіття можна роздивитися його «душу» - живу, невмирущу. Хоча це зробити важко, важко для «сліпих», байдужих, бездуховних - таких, як Володька Лобода. Він зневажає тих людей, які цінують собор - духовне надбання предків і століть: «…Стояли б і вік на нього молились…». Володька забуває, що це справжня святиня, скарбниця історії та культури.

От ми з вами і знову зустрілися, але не на полі бою, не у поході, а в … соборі. Давайте припинимо розмови і прислухаємося до тиші соборної. Хіба не чуєте ви, як до вас говорить історія? Адже все, що відбувалося на Україні, пам’ятають ці стіни. І не думайте, що вони німі - треба вміти почути їхні голоси. Ці голоси промовляють до нас зі сторінок роману О. Гончара «Собор». Роман «Собор» було опубліковано в 1968 році в журналі «Вітчизна» у видавничій серії «Романи і повісті». Однак до читача він повністю не дійшов, тому що у тексті радянською цензурою були зроблені значні купюри. Лише в 1988 році роман було надруковано, реабілітовано і повернено народові. Події в романі відбуваються в основному в міському селищі Зачіплянці на півдні України, де живують і працюють прості робітники-металурги; де, з одного боку, блищить сага, а з другого - облуплений, занедбаний старовинний собор, який збудували ще запорожці. У Зачіплянці живуть головні герої твору: Баглай-молодший - студент металургійного інституту, якого звуть Микола; його старший брат Іван, на прізвисько Рудий або Вірунчин Іван.

1968 року вийшов а друку роман Олеся Гончара «Собор», який з повним правом можна вважати вершиною творчості видатного українського письменника. Тяжкі то були часи для культури, природи і душі нашої країни: панування бюрократії, гігантоманії, окозамилювання придушували здоровий глузд людей, знищували красу нашої землі, руйнували пам’ятки давньої народної слави й величі. Саме тому виявився актуальним твір, що відкривав читачам очі на здичавілість нових звичаїв. Роман викриває нікчемність потуг «потьомкінських» новаторів, навчає людяності, а найголовніше - вчить не піддавати забуттю історичну та духовну пам’ять власного народу. Найвідомішою пам’яткою козацької слави була Запорізька Січ. Матінкою необмеженої степової волі звали її дніпровські лицарі. Та 1775 року за наказом Катерини II був знищений символ української волелюбності. Але не можна знищити самий дух волі, не можна загасити козацького полум’я, що палає в грудях синів Хортиці. «Та ти ж наші шанці підступно забрала, і гармати, і прапори, і печатку військову, а ми ж… натомість собор святий вибудуєм, дух свій у небо пошлем, і він у віках сіятиме над степамиї..» - ніби вибух протесту проти царської сваволі, мов утвердження невмирущості людського потягу вгору, до небесної нескінченності, так вознеслося творіння січових зодчих. В радянські часи над пам’ятками національного мистецтва, які колись вважалися безсмертними і незабутніми, знову нависла небезпека сплюндрування і забуття.

«Собор» (1968) вирізняється в доробку письменника пекучістю поставлених проблем ї своєрідним їх мистецьким втіленням. У центрі твору Олесь Гончар поставив долю конкретної, тобто української, нації та долю духовного начала у житті суспільства. Як колись Шевченко прагнув пробудити сумління земляків спалахами поетичної мислі, так Олесь Гончар постукав у серця своїх сучасників, нагадуючи їм про родовід, про прадавню історію, про духовний зв’язок між поколіннями, про існування української нації. На перших сторінках роману письменник змальовує старовинний цвинтар на Зачіплянні, забур’янені горбики землі, «над якими колись темними ночами нібито вставали фосфоричні силуети предків. Зараз не встають, а колись нібито вставали, лякали людей. Хто вони були ті вставші? Запорожці з списами? Перші металурги? І чого вставати їм - тісно лежати в землі? Чи підводило їх бажання подивитись на реальну свою прийдешність?