«Я народився і жив для добра і любові» - так про себе говорив цей унікальний феномен доби, бо жив і творив Олександр Довженко для людей. Всі його твори пройняті любов’ю до України, значить - передусім українців: працьовитих, винахідливих, терплячих, співучих, мужніх. Як йому хотілося змінити світ на краще, оповити, очистити від фальші. Митець оспівував творчу людину, яка невтомно працює, яка бореться із злом, несправедливістю, черствістю і байдужістю. Нова влада давала надію на щасливе майбутнє. Але пізніше з’явилася прірва, яку «котилося суспільство». Коли ж відчує це Довженко, то почне прозрівати від облудного сну, і це стане для нього трагедію.

Завдаватимуть нестерпних мук внутрішні суперечності. Партійні керівники нав’язували тематику творів. Довженко, як і багато інших письменників, змушений служити фальшивим ідеям. Та все ж внутрішня воля бере верх, він правдиво показує те, що його мучить.

У повісті «Земля» митець, змальовуючи колективізацію села, проводить основну думку: життя не можна вбити, воно продовжується до будь-яких обставин, воно торжествує.

Особливо вражає його «Щоденник», у якому майстер відкриває свою душу, свої болючі рани:

«Сьогодні я знову в Москві. Привіз з Києва стареньку свою матір. Сьогодні ж узнав од Большакова і тяжку новину: моя повість «Україна в огні» не сподобалась Сталіну, і він її заборонив для друку і для постановки.

Що його робити, ще не знаю. Тяжко на душі і тоскно. І не тому тяжко, що пропало марно більше року роботи, і не тому, що возрадуються вразі і дрібні чиновники перелякаються мене і стануть зневажати. Мені важко до свідомості, що «Україна в огні» - це правда. Прикрита і замкнена моя правда про народ й його лихо.

Значить, нікому, отже, вона не потрібна і ніщо, видно, не потрібно, крім панегірика. (26/ХІ 1943)»

Болісно вдарила ця звістка по Довженку. Його було вислано з України як ворога. І 27 липня 1945 року він знову занотує у своєму художньому документі:

«…Товаришу мій Сталін, коли б Ви були навіть Богом, я й тоді не повірив би Вам, що я націоналіст, якого треба плямувати й тримати в чорнім тілі.

…невже любов до свого народу є націоналізм?»

І через 2 роки ці ж думки терзатимуть йому душу. П’ятого вересня 1945 р. він запише:

«Не хочу я мучитись! Не хочу оплакувати своє вигнання з України. Не хочу хоронити себе на чужині.

… Я не Хрущову належу. Я не його прикріплений. І не Україні одній я належу. Я належу людству як художник, і йому я служу, а не кон’юнктурним намісникам України моєї і їх лизоблюдам і гайдукам п’яненьким. Мистецтво моє - мистецтво всесвітнє. Буду творити в ньому, скільки вистачить сил і таланту.»

Нікому не вдалося поставити на коліна цю велику людину, не пішов він проти совісті і свого народу, бо він незламний, а тому - безсмертний.

Як увесь час неможливо бути героєм, так i вiд постiйного перебування в зенiтi слави людина втомлюється. Саме про такий стан i свiдчать рядки з Довженкового "Щоденника”, якi обрано за епiграф. Нi, це нiякий не антипатрiотизм. Це слова, що належать герою у буденностi, втомленому герою. Саме таким я побачила на початку "України в огнi” Василя Кравчину. Взагалi, на мою думку, у творi немає iдеалiзованих збiрних образiв - кожний герой у Довженка iндивiдуальний: чи червоноармiєць або дiвчина-селянка, чи ворог або партизан. Серед усiх образiв повiстi вражають мене жiночi. Дiйсно, проблема жiнки на вiйнi є глибокою i трагiчною. У них Довженковi вдалося змалювати патрiотизм зганьбле них i непомiчених героїв, але прониклих такою сильною величчю духу.

Прикладом можуть бути два образи: Олесi Запорожець i Христi Хуторної. Їхнi дороги розiйшлися на шляхах вiйни. Олеся ще з самого початку була ковалем своєї долi. Тому-то маленькi iскорки їхньої з Василем любовi, зроненi божевiльної воєнної ночi, переросли у справжнє кохання, велике, прекрасне. Ще на початку твору автор писав, що Олеся - незвичайна дiвчина. Навiть у такий скажений час вона творила, сiяла навколо себе красу i любов. Потрапивши до Нiмеччини, вона своїми пiснями i розповiдями про Батькiвщину майже змусила дружину фон Крауза поважати Україну: "Розкажи менi про своє село…Розкажи ще раз про гору i рiчку”. Олесi не довелося нi рятувати поранених, нi вбивати нiмцiв, та хiба це дає пiдстави вважати, що донька Лаврiна Запорожця нiчого не зробила для перемоги i не варта називатися героїнею, патрiоткою свого народу? Для мене вона - Ярославна, молода, красива, але ж посивiла, моя Ярославна "на днiпровськiм лужну, на трипiльському древнiм валу” (А. Малишко). А довести свiй патрiотизм, свою вiрнiсть Вiтчизнi й народовi можна й iншим шляхом, як Олеся… або Христя. Я вважаю, що її образ найтрагiчнiшим з усiєї повiстi.

Спочатку "у тихiй рiчцi латаття плавала дiвчина рокiв семи”, а ось "з другої далекої рiки виходила невольниця Христя у мокрiй одежi”. Партизани осудили її за те, що вийшла замiж за ворога, iталiйського капiтана Пальму. Зробила це тiльки тому, що не хотiла їхати до Нiмеччини: спробувала врятувати життя, а загубила честь. Менi кортить пов’язати її образ з Настею Лiсовською, всесвiтньо вiдомою Роксоланою. Вона теж стала дружиною ворога свого народу, хоч i не через свою волю, народила йому дiтей. Своїм розумом, мудрiстю Роксолана змогла заслужити таку довiру i повагу, що стала не тiльки султаншею, а й героїнею Турцiї. А ми, її нащадки, й досi вважаємо Роксолану нашою нацiональною героїнею. То чому ж тодi на долю Христi Хуторної з "Україна в огнi” випали такi жорстокi випробування, коли її було звинувачено у зрадi? Поставлена у певнi обставини, вона стала жертвою, мученицею, а не зрадницею. Тому я її вважаю теж патрiоткою, яка неголосно, непомiтно страждала й боролася.

У кiноповiстi "Україна в огнi” є iншi жiночi образи. Усi вони об’єд-нанi трагiзмом часу, жорстоким розмахом смертельних крил вiйни. Чи спробував хто-небудь вимiряти глибину їхнiх почуттiв, повернути загиблих батькiв, синiв, чоловiкiв, осушити сльози скалiчених, зневажених доньок? Та що ж, життя продовжувалось, жiнка - берегиня домашнього вогнища мовчки звалила на свої нiжнi плечi важкi, чоловiчi обов’язки, справи…. i пiшла у шахту, на будiвництво, у тайгу. Всюди, де вiдроджувалось i продовжувалось життя рiдної держави, багатостраждальної України.