Всi ми родом з дитинства. Вiд того, який свiт i якi люди оточують нас на початку життя, залежить наше духовне багатство чи бiднiсть, моральна краса чи потворнiсть. Саме про своє дитинство згадує Олександр Довженко, змальовуючи образи "Зачарованої Десни”. Звiдти прийшли i чарiвна краса пейзажiв, на тлi яких ми бачимо фiзично i морально красивих людей.

Лiрично, схвильовано, з теплим гумором розповiдає письменник про природу й людей, як про єдине цiле. "Жили ми в певнiй гармонiї з природою”, - говорить вiн. Тут мишi пiдказували Яремi Бобиревi, що навеснi буде повiнь, погодою "завiдувала ворона”, дiд найбiльше в свiтi любив сонце, мати, мов щось живе, голубила кожну билиночку, а мисливець був не здатен пiдняти руку на ту саму ворону. Зрозумiло, чому всi радощi i прикрощi малого Сашка теж пов’язанi з природою.

"I приємно обнiмати лоша. Або прокинутись удосвiта й побачити в хатi теля, що найшлося вночi…” - перелiк таких от приємностей займає цiлу сторiнку. Чи не з цiєї гармонiйної єдностi людей зображених у кiноповiстi з навколишнiм прекрасним свiтом витiкає їхня моральна краса?

Не випадково, що кiлька дiйових осiб, безпосередньо не пов’язаних iз пануючим у селi духом, постають менш привабливими. Учитель не розумiє малого Сашка, пiп, замiсть того, щоб допомагати людям пiд час повiнi, святить паски, полiцай б’є людей тощо.

Але таких персонажiв - меншiсть. Бiльшiсть усе ж таки "дiти природи”. Це й епiзодичнi герої, як Ярема, що знається на народних прикметах, i старий коваль-рибалка Захарко, i колоритнi старцi Холод i Кулик. Це й Самiйло-косар, що "орудував вiн косою, як добрий маляр пензлем”.

Але в центрi повiстi - родина Довженкiв. Про декого з родичiв письменник лише згадує, iнших змальовує дуже детально й образно. Взагалi Довженко добре передавав iндивiдуальнiсть кожної з осiб, що зображувалися.

Наприклад, дiд Семен, що "розмовляв з кiньми, з телятами, з травами, зi старою грушею i дубом - з усiм живим, що росло i рухалось навколо”, i був "схожий на Бога”: усе поряд - внутрiшнє, зовнiшнє та метафоричне.

А от - бабуся Марусина, що мала "очi такi видющi й гострi, що сховатися вiд неї не могло нiщо в свiтi”, яка полюбляла прокльони (саме як рiзновид творчостi, а не справжнє бажання комусь зла), так що без них "не могла прожити й дня”.

Не менш живим постає батько - в убогому одязi та з великим духовним багатством i високою культурою мислення, якого Сашко i поважав i любив, але часом плакати хотiв, як бачив того у дрантi. "З нього можна було писати лицарiв, богiв, апостолiв, великих учених чи сiятелiв - вiн годився на все”. I коли говорити про духовну велич людини, то важко знайти кращий приклад.

Ось серед яких людей зростав малий Сашко, якому судилося стати великим художником - письменником та кiнорежисером.

Добре вiдчувається у повiстi й спадкоємнiсть поколiнь, адже "сучасне завжди на дорозi з минулого в майбутнє”.

Батько пояснює малому Сашковi "хто ми”, згадуючи козацтво. дiвочi колядки переплiтаються з народними думами про героїчну боротьбу українського народу з турками i татарами.

Свої моральнi принципи старi передають молодим. Дiд Семен говорить Сашковi, що за кожне пошанування старої людини якийсь грiх з душi знiмається. Батько i дiд беруть хлопця на сiнокiс, помалу привчаючи до працi.

"…Ношу дрова до куреня, - згадує Довженко, - розводжу вогонь, картоплю чищу, ожину збираю косарям до горiлки”.

Символiчно звучить розповiдь про те, як в одну нiч у Сашка померла прабаба i народилася сестричка: на змiну старому приходить нове.

Проблему зв’язку поколiнь Довженко з притаманним йому гумором розв’язує навiть у розповiдi про собак - Пiрата старого i Пiрата молодого.

Отже, всiєю своєю повiстю, сповненою поетичностi, Довженко нiби кличе нас бути таким само щирим, красивим, духовно багатим i гордим, як нашi предки: як мужнi герої, так i прекраснi у своїй працелюбностi трударi-хлiбороби. Хоч якоїсь "педагогiчної” мети письменник свiдомо не ставив, прекрасне завжди виховує тих, хто з ним зустрiчається. Зачаровує, як Десна…

Майстри слова надавали важливого значення народній моралі, показові її впливу на формування характеру і світогляду людей. Шевченківська жага поставити слово на сторожі поневоленого народу була провідною зорею в житті і творчості кращих українських письменників.

З цього погляду заслуговує пильного аналізу кіноповість О. Довженка «Зачарована Десна», яку без перебільшення можна назвати найкращим автобіографічним твором в українській літературі повоєнних років. Її автор, відмовившись від традиційного переказу вражень дитячих літ, ніби підняв завісу над найважливішим, найпотаємнішим і показав, як у трудовому середовищі формувався світогляд майбутнього митця, які об’єктивні чинники впливали на становлення його уявлень про прекрасне і потворне, про правду і кривду. Призмою, крізь яку проходили враження і роздуми зрілого художника (а він завжди присутній у творі), стали перші уроки народної моралі й етики, глибоко засвоєні малим Сашком у селянській сім’ї. Про що б не вів мову Олександр Довженко у «Зачарованій Десні» - про гру і пустощі свого маленького героя, нелегку працю його матері чи батька, невдале полювання Тихона Бобиря чи косарський талант дядька Самійла - кожна подія оцінюється єдиною міркою: естетичні критерії художника визначаються народною мораллю й етикою.

Основу народної моралі, зокрема селянської, визначало ставлення до праці. Знаючи ціну мозолям, важкій роботі, селяни з повагою ставляться до працьовитих. Праця є категорією етичною й естетичною. Хлібороб завжди вимальовувався натурою гармонійною: працьовитість, врода і фізична досконалість поєднувалися з високою моральністю й розумом. Врода цінувалася, коли доповнювала працелюбність людини.

Живучи в нестатках, б’ючись за копицю сіна, як то бувало в родині малого Сашка, хлібороби, проте, високо цінували людську гідність, чесність, роботящі руки, поетизували працю, яка виступала головним критерієм моралі селянина.

О. П. Довженко, вихований у повазі до праці, усе життя звеличував її, бачив щастя, людей і їхню красу саме в труді.

Середовище навчило майбутнього митця поважати простого селянина, воно відкрило очі і на талант дядька Самійла, який «вважавсь поганим хліборобом», але був неперевершеним косарем. Він «обкосив би всю землю, аби була тільки добра трава та хліб і каша», і люди цінували його, прозивали косарем, часом забуваючи справжнє прізвище.

З особливою любов’ю згадує О. Довженко батька-хлібороба, його мудру житейську мораль. Саме нелегка чесна праця, готовність прийти на допомогу людям підносили його, давали права письменникові бачити батька прекрасним і гідним поваги.

З любов’ю говорить Довженко і про свою матір, яка любила «саджати що-небудь у землю, щоб проізростало». Образ матері постає перед нами як взірець працьовитості й доброти.

«Зачарована Десна» засвідчує, що весь уклад селянського побуту сприяє вихованню дитини в доброті. Хата, що ніби сама виросла серед розкішної природи, настроювала на це: «У ній ніщо не замикалось. Заходьте, будь ласка, не питаючись - можна? Милості просимо!» Письменник не ідеалізує це людське .житло, тісне, по вікна вгрузле в землю; його вабить інше - звичаї, що вироблялись віками, висока мораль її мешканців.

Сприяло вихованню певних моральних якостей малого героя і ставлення селян до тварин і рослин, до природи. Добрий господар, перш ніж сісти їсти, догляне худобу, домашню птицю. Така чуйність була нормою народної моралі і поведінки. Дід, наприклад, умів розмовляти з кіньми, волами, мати пестила кожну посаджену рослину. І малий Сашко пройнявся щирим співчуттям до коней, яких часом дуже бив батько; навчився хлопець бачити глибоку тугу в їхніх очах. Захоплювався розвагами Рябка, мріяв про те, щоб весь навколишній світ кипів звірами і птахами. Ця любов до природи, чуйне ставлення до неї породять пізніше чудову мрію - засадити усю землю садами, виховувати людей-гуманістів.

Як бачимо, у «Зачарованій Десні» О. Довженко, збагачений життєвим досвідом, звертається до тієї пори свого дитинства, коли «світ одкривається перед ясними очима перших літ пізнання, всі враження буття зливаються в невмирущу гармонію, людяну, дорогоцінну». Разом з тим він критично розглядає умови, в яких зростав, відверто, з сумом розповідає про забобонність рідних, розкриває соціальні причини цього. Але скрізь наголос робиться на всьому доброму, що запало в дитячу душу, сприяло формуванню його світогляду і нової моралі нашого сучасника.

Образ людини-трудівника в повісті "Зачарована Десна” Олександра Довженка

Кіноповість "Зачарована Десна” - це гімн землі й людям праці, що разом зростили і виховали самого письменника. Твір є автобіографічним. Він побудований на спогадах (окремі можна вважати новелами) про веселі та сумні, приємні та неприємні сторінки дитинства. Усі вони осяяні світлом домашнього вогнища, враженнями від спілкування з природою та односельцями - чесними трудівниками землі. Розкішна природа над красунею Десною, яку сприймав О. Довженко "зачарованими” дитячими очима, творила його як митця, а батько-мати, хлібороби-односельці своїм прикладом виховували справжнього сина України.

Невтомною трудівницею на землі була мати письменника, яка найбільше любила "саджати що-небудь у землю, щоб проізростало”. Від того город настільки переповнювався різними рослинами, що "десь серед літа вони вже не вміщалися в ньому. Вони лізли одна на одну, переплітались, душились, дерлися на хлів, на стріху, повзли на тин, а гарбузи звисали з тину прямо на вулицю”. Опис багатого городу, на якому росло все, - то праця рук матері. Цілими днями Одарка Єрмолаївна клопоталася по господарству, на городі. У любові до праці вихову-вала своїх дітей. Вона добре знала також дію зілля, вміла за народними звичаями лікувати. Була богомільною, люблячою й поступливою. Та нелегка доля судилася їй, мусила пережити смерть своїх дітей, що й підкошувало сили, забира-ло красу. Власне образ матері майже не виходить на перший план твору. Вона завжди у праці, у метушні, у клопотах. Про неї автор більше розказує, ніж показує у дії.

Батько письменника - яскраво виписаний образ трудівника богатирської сили і краси. Письменник з гордістю і любов’ю згадував: "Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий, руки широкі, щедрі. Як гарно ложку ніс до рота, підтримуючи знизу скоринкою хліба, щоб не покрапать рядно над Десною на траві. Жарт мовив, точене, влучне слово. Такт розумів і шанобливість”.

Внутрішній красі батька письменника відповідає зовнішність: "Багато бачив я гарних людей, але такого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика і великі розумні сірі очі, тільки в очах чомусь завжди було повно смутку і тяжкі наслідки неписьменності і несвободи”. У праці батько - талановита людина. Він й інших оцінює мірками працьовитості та чесності.

Петро Довженко - високоморальна людина, що самовіддано допомагає селянам Загребелля під час повені. Невтомно рятував він людей і їхнє майно на Пасху. У цьому випробуванні батько уявляється письменникові справжнім героєм праці, відважною людиною: "Батько сидів з веслом на кормі - веселий ідужий. Він почував себе спаситслсм потопаючих, героєм мореплавателем…”.

Краса і духовна велич батька розкривається у праці (як він вправно працював, скільки землі виорав, скільки хліба накосив, як рятував потопаючих).Тому батька, неосвіченого темного селянина, автор підносить на п’єдестал героя. Серед людей, що трудилися з ранку до ночі, виростав письменник. Власне вони формували його ставлення до праці. Тому й обурюється О. Довженко тими, хто місцем відпочинку обирає річку чи озеро, на берегах яких кипить робота.

У "Зачарованій Десні” Довженко подав народне розуміння прекрасного. Для його земляків найвищим критерієм краси є чесна праця. Ось чому так лірично, з повагою і любов’ю змальовує О. Довженко образ діда Семена, свого першого вчителя й порадника. Дід "прожив під сонцем коло ста літ, ніколи не ховаючись у холодок”, умів розмовляти з кіньми, телятами: з усім живим і "пахнув дід теплою землею і трохи млином”, що й виказує його селянське коріння, хліборобську працю. А в молоді роки дід чумакував, він письменний "по-церковному”, залюблений у гарне слово і людей. І всі люди для діда добрі.

Люди праці - величні і прекрасні у своєму трудовому таланті, і навіть колоритна постать Самійла при виконаній улюбленої роботи - косовиці - бачиться письменникові у незвичайному, романтичному ореолі.

Тому найприємнішим, найчарівнішим спогадом дитинства залишилась для посивілого письменника музика клепання коси. Вона означала радість і втіху праці. Для митця вона - символ і джерело натхнення. З цього приводу він писав: "Часом і досі ще здається мені, що й зараз поклепай хто-небудь косу, я зразу помолодшав би, подобрішав і кинувся до роботи”.