В історії російської поезії був унікальний час, коли в літературу відразу прийшло багато яскравих молодих поетів, талановитих і шукаючих нові шляхи. Захоплення поезією було масовим - приблизно як зараз ходять на концерти, рок-концерти. Поет, здобувши популярність, ставав культовою фігурою. Малося на увазі, що саме йому Богом надано зрозуміти Істину - і пояснити її іншим. Кожен з поетів відчував себе найбільш відповідально, тому що на ньому лежала величезна відповідальність - вибрати єдино вірний шлях і вказати його іншим. Великі поети поєднувалися у групи по інтересах, потім до них примикала безліч наслідувачів. Символісти, акмеїсти, футуристи, імажиністи - кожна з цих течій знаходили своїх палких прихильників і шанувальників, а також не менш лютих ворогів. Але тому що талант рідко уміщається в рамки теорії, рано або пізно найбільші представники течії поривали з нею - так було і з Блоком, Ахматовою, Маяковським.

Так відбулося і з Гумільовим, одним з найяскравіших представників російської поезії «срібного століття». Микола Гумільов - взагалі дивне явище, і як поет, і як особистість. У нього чудові не тільки пізні, більш зрілі вірші, але і юнацькі романтичні - як би не дорікали їх критики в зайвій декоративності й екзотичності, але вони й зараз заворожують - саме своєю романтикою й екзотикою. Та й вся його лірика в дощовий сірий день - як ковток свіжого морського повітря, суцільне втілення мрії… Його вірші - сплетіння таланту, чудового настрою і темпераменту. Як і у Брюсова, у нього багато гарних віршів і на історичні, ілітературні теми, але це, скоріш, ознака епохи. Цікавий він іншим - своєю жагучою любов’ю до далеких мандрівок, до небезпек і тривог. Він і поезію свою називав - Музою далеких мандрівок. Тричі він їздив в Абіссінію, де знайомився з міністрами й вождями, а також з місцевими пророками, полював на диких звірів і акул, досліджував небезпечні місця, вражаючи своїх супутників енергією й безстрашністю. Виступаючи в ролі етнографа, уявляв себе покорителем - про що марив підлітком:

• Я конквістадор у панцирі залізному,
• Я весело переслідую зірку,
• Я проходжу по прірвах і безодням
• І відпочиваю у радісному саду.

Любов до Африки він пронесе крізь все своє життя. «Є музей етнографії в місті цьому Над широкою, як Нил, багатоводною Невою, У годину, коли я утомлюся бути тільки поетом, Нічого не знайду я бажаніше його. Я ходжу туди торкати дикунські речі, Що колись я сам здалеку привіз, Чуяти запах їх дивний, рідний і лиховісний, Запах ладану, шерсті звіриної і троянд. І я бачу, як пекуче сонце палає, Леопард, зігнувшись, повзе на ворога, І як у хатині чадної мене чекає Для веселого полювання мій старий слуга». Вірші про місця, де довелося побувати, або де хотілося б, про екзотичні племена, про чудових тварин - написані у засніженій Росії… Сучасники любили порівнювати його з Кіплінгом. У них і справді багато однакого - і не тільки любов до екзотики. Обидва були людьми з яскраво вираженим чоловічим початком - першовідкривачі земель і завойовники по своїй природі.

Тому не дивно, що на початку першої світової війни Гумільов іде на фронт добровольцем. Так, ми знаємо, що це була «погана» війна - краща, освічена частина країни не приймала неї. Але такий він був людина - його, як магнітом, притягала будь-яка небезпека. Сучасники відзначали, що він був хоробрий до нерозсудливості. Про його презирство до смерті ходили легенди. Він одержав два солдатських «Георгія» - найрідша нагорода на той час. І вірші його тієї епохи, при всіх жахах війни, які він не міг не випробувати на власному досвіді, так само п’янять якоюсь відчайдушною романтикою.

• І залиті кров’ю тижня
• Сліпучі й легкі,
• Наді мною рвуться шрапнелі,
• Птахів швидше злітають клинки.

І це, мабуть, саме дивне в його житті і творчості. Легко марити про бої і небезпечні подорожі із книжкою на дивані - але продовжувати залишатися романтиком після всього бруду, болю, смертей, усього… От такий він був, поет-воїн, поет-мандрівник. Для нього немислимо інше відношення до жінки, крім лицарського поклоніння. І просто - такі ніжні, такі відчуті рядки:

• Сьогодні, я бачу, особливо смутний твій погляд,
• І руки особливо тонкі, коліна обійнявши.
• Послухай: далеко, далеко, на озері Чад
• Вишуканий бродить жираф…

Микола Гумільов був розстріляний у 1921 році за «недонесення» на свого друга, з яким учився і разом був на фронті. От такі «забобони дворянської офіцерської честі»…