А. Ахматова, поет величезного поетичного дару, піднесеного і трагічного, увійшла в російську літературу передусім як співак любові. Проте з плином часу - часу бур і потрясінь у долі Росії - її лірика, спочатку камерна, інтимно-сповідальна, знаходить високу громадянську звучання. Уже в роки першої світової війни в її творчість увійшли мотиви громадянськості, самопожертви, любові до Батьківщини. Ахматова відразу визначила для себе головне; бути разом з Росією на всіх її шляхах і роздоріжжях. Програмним в цьому відношенні слід вважати рядки:

Мені голос був.
Він кликав утешно,
Він говорив: «Іди сюди,
Залиш свій край, глухий і грішний,
Залиш Росію назавжди … »
Але байдуже і спокійно
Руками я замкнула слух,
Щоб цієї промовою негідною
Не занечистивсь скорботний дух.

Блок сказав про це вірші: «Ахматова права. Це недостойна мова ». «Глухий і грішний» край, Росія завжди залишається для поетеси єдиною обителлю. Зберігати вірність Батьківщині - ось головний громадянський обов’язок. В одному з віршів 1922 Ахматова пише: «Не з тими я, хто кинув землю на поталу ворогам». Доля вигнанця уявляється їй не тільки негідною, але і жалюгідною. Вона віддає перевагу, залишаючись на Батьківщині, прийняти разом з нею удари долі і відмовляється від сумнівної честі співати відступникам: Їм пісень я своїх не дам. Разом зі своєю країною вона переживає всі лиха, що випали на довго Росії. У вірші, написаному до річниці першої світової війни, Ахматова пише:

Ми на сто років постаріли, і це
Тоді сталося в годину один.
Відтепер вона бачить своє завдання в іншому:
пристрасть і пісні повинні піти з її поезії, так як -
Їй, спорожнілій, наказав Всевишній
Стати книгою грозових звісток.

Про те, наскільки близько сприймає поетеса долю своєї Батьківщини, про силу її любові та самопожертви найяскравіше говорять рядки вірша «Молитва», написаного в 1915 році:

Дай мені гіркі роки недуги,
Задихання, безсоння, жар,
Відніми і дитини, і друга,
І таємничий пісенний дар …
Щоб хмара над темною Росією
Стала хмара у славі променів.

«У роки поневірянь, за часів немислимого побуту », коли« все розкрадено, віддане, продано », Ахматова зберігає віру в світ і тепло прийдешніх днів Росії. Протягом усієї своєї творчості Ахматова висвітлює «страшний шлях» свого покоління - покоління, яка скуштувала «мало меду», але багато смутку. Сучасники її - люди, «безслізний, гордовитий і простіше» яких у світі немає. Для них рідна земля не храм, не талісман, не рай, а - «бруд на калошах» і «хрускіт на зубах», проте:

.. Лягаємо в неї і стаємо нею,
Тому й кличемо так вільно своєю.

В одній з «Північних елегій» Ахматова розмірковує про свою долю, на яку наклало свій відбиток нещадне час: Мене, як річку, Сувора епоха повернула. Її шлях відтепер іншою. Але вона не шкодує про це:

Я якби звідти подивилася
Я на свою теперішню життя,
Дізналася б я заздрість нарешті.

Так, в її житті багато що було пропущено, згадує героїня елегії, багато видовища пройшли стороною: «І завісу здіймався без мене і також падав». Але - вона розділила своєю поезією, своєю долею доля мільйонів сучасників. І їх життя виявилося відображеною в її віршах. У 30-і роки Ахматова пише свою знамениту поему «Реквієм». Реквієм, за визначенням, є твір жалобного характеру, заупокійна служба. Це видатне творіння ахматовского генія - молитва за упокій душ тисяч невинно убієнних. Їхні долі повинні уникнути забуття: вічна пам’ять жертвам терору - щоб трагедія не могла повторитися. Ахматова, розділила долю багатьох матерів - таким було її залучення до бід країни, - стояли разом з нею у тюремній стіни, створює пам’ятник великому народному горю, який

З бідних, у них же підслуханих слів.
Вона, ця, за словами Жданова, «панійка, метання між будуаром і молитовнею», пише про те, як
безвинна корчилася Русь
Під колесами чорних «марус’».

Вірші Ахматової в період другої світової війни - своєрідна формула гнівного, войовничого патріотизму, Цикл віршів про ленінградської блокади, яку поетеса пережила разом з тисячами інших жителів міста, не можна читати байдуже. Біль пронизує кожен рядок:

Принеси ж мені жменьку чистою,
Нашої невської студеної води,
І з головки твоєї золотистої
Я криваві змию сліди.
Однак за цим болем - незнищенна віра в перемогу, нескінченне мужність:
* Не страшно під кулями мертвими лягти,
Не гірко залишитися без даху над головою …
Автор не мислить себе поза страждань свого народу; діти блокадного Ленінграда - це і її діти:
Щілини в саду вириті,
Не горять вогні.
Пітерські сироти,
Дітоньки мої!

Високе завдання своєї поезії Ахматова бачить у тому, щоб оплакувати загиблих, зберігати пам’ять про них: «Щоб вас оплакувати, мені життя збережена». У 1950 році вона пише:

* Минуло п’ять років - і залікувала рани,
Жорстокої завдані війною,
Країна моя …

Автор малює картини мирного життя, що прийшла на зміну «страхіттям війни», і разом з усіма радіє силі і свободу своєї країни. Доля не була милостива до поетеси. Вона пережила чимало бід, бачила смерть найближчих людей, випробувала на собі силу терору:

Так багато каменів кинуто в мене …
Довгі роки після революції вона перебувала на становищі не те ізгоя, не те укладеного:
Одна на лаві підсудних
Я скоро півстоліття сиджу.

Але вірш Ахматової завжди був чесний і відважний. «У той час, як руйнуються світи», вона не залишилася спокійним спостерігачем. Випробування надали міць і силу її віршам, допомогли усвідомити свій громадянський обов’язок - бути зі своїм народом, бути його голосом.