Роман Ч.Айтматова«Плаха» заснований на ідеї суперечливості людської природи. З одного боку, людина підкоряє собі і використовує природу, споживаючи плоди своєї діяльності, а з іншого боку - руйнує своїми перетвореннями. Таким чином, світ природи перетворюється в світ людський. Між ними повинні бути встановлені відносини споріднення, гармонії, але насправді - все навпаки. Про це і говорить Чингиз Айтматов. Дисгармонія приводить до трагедії, приводить рід людський на «плаху»! Роман композиційно складний. У ньому переплітаються дві основні сюжетні лінії - життя вовчого сімейства і доля Авдія Каллістратова.

Головний герой роману- Авдій Каллістратов, що був семінарист, виїжджає за завданням редакції газети в Моюнкумську савану за матеріалом про «гінців», що збирають коноплю. Їм рухає не тільки борг журналіста, але і прагнення врятувати людей, розбудити в них душу. Його духовності та ідеї твердження добра тільки добром протистоїть «ідея» Гришана, ватажка «гінців», переконаного в тім, що і він допомагає людям на їхній дорозі на щастя. «Я, - говорить він Авдію, - допомагаю людям відчути щастя, пізнати Бога в кайфі. Я даю їм те, що ви не можете дати їм ні своїми проповідями, ні молитвами… У мене до Бога є свій шлях, я входжу до нього інакше, із чорного ходу. Не так твій Бог розбірливий і недоступний, як тобі думається…» Гришан не може зрозуміти того, що не в кайфі людина одержує насолоду, втрачаючи контроль над собою і теперішньою волею. Як бачимо, протистояння героїв засноване на розходженні понять про добро і зло, про щастя і волю людини. Кожний визнає існування зла, однак вихід бачить по-своєму, і кожний іде на свою плаху: компанія Гришана - на лаву підсудних, а Авдій, не переконавши нікого, гине. Наївний, він сприймає світ тільки через «світло добра» і, сам того не зауважуючи, іноді стає знаряддям у руках зла. Не зрозумівши призначеної йому ролі, починає боротися із цим злом і знову йде на плаху.

Так випадково він стає учасником «моюнкумської війни» - варварського знищення тварин в ім’я виконання плану м’ясозаготівлі. З величезною силою Ч. Айтматов зображує апокаліптичну картину побоїща. «Врізаючись машинами в гущавину загнаних, вже неспроможних сагайдаків, стрілки валили тварин праворуч і ліворуч, ще більше нагнітаючи паніку. Страх досяг таких апокаліптичних розмірів, що вовчиці Акбарі, якій від пострілів здавалося, що увесь світ оглухнув і онімів, що всюди панує хаос і саме сонце, що беззвучно палає над головою, так само женуть із ними в цій облаві». Скороминущий учасник цього побоїща Авдій не може перемогти реальне зло і знову, не знімаючи хреста, що наклав на себе добровільно, несе його до приготовленої йому голгофи. Цей роман як розпачливий заклик, звернений до кожного з нас. Одуматися, усвідомити свою відповідальність за все, що так - на межі - загострилося і згустилося у світі. Синьоока вовчиця пощадила Авдія, а люди - розіпнули. «Врятуй мене, вовчиця», - вимовив помираючий Авдій.

• «Почуй мене, прекрасна мати-вовчиця», - думає він перед самою смертю. «Ти прийшла…» - і голова його безвольно впала вниз. Осмислюючи людське життя, Ч. Айтматов писав: «Закони людських відносин не піддаються математичним розрахункам, і в цьому змісті Земля обертається, як карусель кривавих драм…».