Твір за однойменним романом Л. Костенко. Роман у віршах Ліни Костенко «Маруся Чурай» - це справжній гімн щедрості й моральній красі людської душі, її таланту. Пісні Марусі звучать ще й досі, розповідаючи нам і про козацькі походи, і про українську природу, і про кохання. Ці пісні кликали у бій, лунали біля ставу, чарували на вечорницях. Ті пісні розповідали про незвичайну дівчину, незвичайний талант. Маруся Чурай - дитя любові, адже кохання її батьків подібне до казки:

• Звела їх доля, наче в нагороду
• За те, що мали незглибимі душі.

Не дивно, шо у таких батьків, вродливих, чуйних душею, народилася дівчина, яка своєю вродою та співами, що йшли від самого серця, надихала на подвиги та на кохання. І хоч загинув батько Гордій Чурай у боях, ні мати, ні Маруся не зламалися. До самої смерті закарбувалися в Марусиному серці слова:

• - Як не буде,
• не скигли, доню, то великий брид.
• Здушили сльози - не виходь на люди.

Волить душа - не виявляй на вид. Минали роки, прийшло до Марусі кохання. Покохала вона Гриця так, що її «любов чолом сягала неба». Була вірною і терплячою, щирою і безкорисливою. І складала в цей час пісні, які були схожі на її душу - ніжну та трепетну, тверду та незламну. З піснями цими йшли козаки битися з загарбниками:

• Звитяги наші, муки і руїни
• безсмертні будуть у її словах.
• Вона ж була як голос України,
• що клекотів у наших корогвах!

Доля ж не усміхалася їй: коханий зрадив. Та зрадив, здається, не тільки Марусю, а самого себе, бо так і не зміг забути щирості цієї дівчини, її незвичайної гідності та чудового співу. Гриць повернувся, повернувся, щоб випити отруєного зілля і вмерти. Але Марусю за це судять і прирікають до страти. В очах же людей, які знають її батьків, які знають її саму, вона не стає злочинницею: Злочинниця, - а так би й зняв би шапку. На смерть іде, - а так би й поклонивсь. Винесла Маруся зі своїх страждань чисту душу, незаплямлену ніяким брудом, залишилась і її пісня, яка’летіла попереду свого автора, пробуджувала у людей почуття гордості за свою Вітчизну, радувала серце. Недарма не дають її стратити, адже Маруся - справжній голос України, щирий та дзвінкий. Приносить Іван Іскра наказ від самого гетьмана Богдана Хмельницького, який скасовує звинувачення, мотивуючи тим, що таланти не можна вбивати:

• …її пісні - як перло многоцінне,
• Як дивен скарб серед земних марнот…
• Таку співачку покарать на горло,
• Та це ж не що, а пісню задушить!
• А пісню задушити не можна, та й не треба, бо вона душа народу,
• вона - голос народу, вона - талант
• народу, вона - моральна краса народу.

І звучить грізний голос, віщуючи: За ті пісні, що їх вона складала, За те страждання, що вона страждала. За батька, що розп’ятий у Варшаві, а не схилив пред ворогом чола - не вистачало б городу Полтаві, щоб і вона ще страчена була! Маруся залишилася жива, проте вмерло її серце. Тільки тоді, коли історія рідної України, яка знаходилася у жахливому стані, ставала перед очима, - у час подорожі з дяком до Києва - співала ця дівчина. Своїм співом вона зачаровує дяка, який не може стримати подиву:

• Дишканти чув я, тенори, баси.
• А ти співаєш. - душу всю проймає.
• Бувають, може, й кращі голоси.
• Але такого другого немає

Спів та пісні Марусі Чурай багато століть супроводжують життя українців. Ця дівчина увійшла у безсмертя, завдяки своїй талановитості, своїй непідкупній совісті, своїй моральній красі. її невмирущий дух і зараз живе серед нас, адже пісня, як і талант, не вмирає ніколи!