Поетична спадщина Володимира Сосюри багата патрiотичними мотивами. Вiд свiтанку до кiнця свого творчого шляху поет жив пiснею про Вiтчизну. Жити думами про Батькiвщину, складати про неї пiснi - найвище покликання спiвця.

Пiсня Сосюри вiльно злетiла над рiдним краєм, славлячи його мальовничi простори, мiста i села, працьовитих людей:

Твої мiста i люди,

Твої поля й сади,

Так хто ж iз нас не буде

Спiвать тобi завжди.

Так по-синiвськи радiє поет за свою батькiвщину у вiршi "Вiтчизна”, що був написаний ще 1937 року. I в iнших поезiях Сосюра так само висловлює палку любов до своєї країни:

Я нiкого ще так не любив, як тебе,

Україно, твоє щастя - моє,

Ти для мене i серце, i зiр.

"Любiть Україну” - так зветься поезiя В. Сосюри, присвячена подi-ям Великої Вiтчизняної вiйни. Олесь Гончар назвав цю поезiю "поетичною сповiддю” Сосюри. Весною 1944 року Радянська Армiя вже завершувала визволення рiдної землi вiд фашистських загарбникiв. Сосюра повернувся з фронту у напiвзруйнований Київ. Любов до рiдного краю i гордiсть за рiдну країну, а також жаль, що ворог заподiяв їй шкоди, - всi цi високi патрiотичнi почуття злилися в душi поета i зродили пiсню "Любiть Україну”. У червнi 1944 року її було вперше надруковано в газетi "Київська правда”.

Поезiю "Любiть Україну” не можна переказати звичайними словами. Вона вся зiткана з тонких почуттiв синiвської любовi до Батькiвщини, тому й сприймається вона почуттями. Повторення наказової форми "любiть Україну”, що звучить як рефрен, проходить через увесь твiр i утверджує цi високi почуття.

Любiть Україну у снi й наяву,

Вишневу свою Україну,

Красу її, вiчно живу i нову,

I мову її солов’їну.

Вiтчизна непоборна i вiчна, каже поет, вона зводиться з руїн i знову живе:

Як та купина, що горить - не згора,

Живе у стежках, у дiбровах,

У звуках гудкiв, i у хвилях Днiпра,

I вхмарах отих пурпурових.

Поет використав iз давньої легенди образ купини, яку не бере вогонь. Неопалима купина - символ безсмертя.

Натхненним закликом до спiввiтчизникiв закiнчується поезiя:

Любiть у коханнi, в трудi, у бою,

Як пiсню, що лине зорею.

Всiм серцем любiть Україну свою,

I вiчнi ми будемо з нею!

У кожної людини Батькiвщина починається по-своєму. У Сосюри вона почалась з хати-хворостянки, "де шахти на горi щодня малюють зорi”, з Донеччини… У своїх вiршах поет оспiвує батькiвський край - "зоряний Донбас”. Це видно з поезiї "Як я люблю тебе, мiй краю вугляний”:

Коли доводиться в краях твоїх бувати,

Од щастя плачу я, i плачу, i смiюсь…

Щоб сили для пiсень джерельної набрати,

Я серцем до землi донецької тулюсь…

Красу рiдної Донеччини поет бачить у клекотi домен, у "гомонi сталi”, у переклику заводських гудкiв - у музицi працею сповненого дня. I мальовничi краєвиди захоплюють поета.

Всi твори Сосюри про Донбас, важку працю його людей насиченi теплими лiричними барвами. Вони пройнятi глибокою любов’ю до "героїчних землякiв”, як казав поет, "що здобувають сонячний камiнь”. Оцiнюючи цi твори, бiлоруський поет Петрусь Бровка вiдзначав: "Багато хто твердить, що життя заводiв з їхнiм незамовкаючим гуркотом машин, брязкотом ланцюгiв тяжко оспiвати, а в Сосюри, в його поезiях це знаходить досконале i органiчне вiдображення. Читаючи вiршi Володимира Сосюри про його улюблену Донеччину, про шахтарiв, серед яких вiн рiс, про тяжку гiрку працю, радiєм, що вiршi його про заводи i шахти також лiричнi, як вiршi, в яких вiн оспiвує широкi простори рiдної України”. Тут черпав своє поетичне натхнення син шахтарсько го краю: у людей працi, у трудових буднях робiтничої Донеччини. Вiд того i виростали в поезiї крила, дзвiнким ставав її голос, повно, як добiрне зерно, наливалося образне слово.