Головна сторінка » Твори з української літератури » Шевченко Т.Г.

Моi роздуми пiд час читання поеми Шевченка «Катерина»

Коли читаєш твори Шевченка, починаєш розумiти, яким згустком болю була для поета жiноча доля. Вiн, здається, зiбрав у своєму серцi воєдино всi страждання поневолених i скривджених жiнок, iх вiдчай, надii, прагнення. Зiбрав, щоб схвильовано розповiсти про них цiлому свiтовi. Одним з перших жiночих образiв у Т. Шевченка стала Катерина з однойменноi поеми, прообразом якоi була кохана поета Оксана Коваленко. У лiтературi до часу написання «Катерини» було багато творiв на тему зведення простоi дiвчини паном-спокусником.

Та Шевченко висвiтлив цю трагедiю вiдразу у декiлькох планах: моральному, соцiальному i нацiональному. I все це подав нам, наче випестував дитину, вклавши у свою розповiдь увесь бiль за власне нездiйсненне кохання. Принаймнi менi так здалося. Катерина була не першою i не останньою серед сотень таких же дiвчат, що, покохавши, замiсть щастя вже з першоi хвилини зустрiли лише сором та осуд вiд громади. Ми бачимо, що вiра у щирiсть почуттiв коханого, прагнення до щастя i переконанiсть, що любов не може бути грiхом, поступово призводять дiвчину до трагедii. I ця трагедiя полягає не в покараннi за те, що «не слухала Катерина нi батька, нi неньки», i не в тому, що, як твердять деякi сучаснi лiтературознавцi, Катерина вiддала себе «москалю», знехтувавши украiнським парубком. Гадаю, що трагедiя нашоi Катерини Ї у знiвеченнi саме душi, а не тiла: А за вiщо, Боже милий! За шо свiтом нудить? Що зробила вона людям, Чого хочуть люде? Щоб плакала! Серце моє! Тiло можна вилiкувати, а розтоптану душу вже не воскресиш… Здається, повчальний приклад подано, тему вичерпано. Та Шевченко, мабуть, не був би генiальним письменником-психологом, якби цим i обмежився. Мене особисто вразив образ Катерини-матерi, яку пiднесли iз смiття, куди ii втоптали злi язики, два крила: вiра у кохання i материнська свята любов до сина. Розумiючи, що для Iвана вона загублена назавжди, Катерина заклинає його: Покинь мене, забудь мене, Та не кидай сина. Може, слушно поставити питання: «Чому ж тодi вона покинула немовля напризволяще, а сама наклала на себе руки?» Думаю, тут сплелося все: i крах сподiвань, i зневiра у майбутньому, i вiдчай, i, може, огида до свого становища, i сором, i навiть ненависть до власного минулого. Чи могла Катерина з такою зламаною душею жити далi, ростити у щастi сина, наставляти його на краще? Мабуть, тому пiдсвiдомо дiвчина вибрала смерть, вiддавши iй перевагу перед жит-тям-пеклом.

Але я все ж таки здебiльшого погоджуюся з думкою, що в основi дiвочоi трагедii було нехтування батькiвськими застереженнями, бо батьки нiколи не бажають дитинi поганого, намагаються завжди захистити ii вiд бiди. Вони керуються досвiдом, батькiвським передчуттям. Катеринi порадитись би з ними, прислухатися, а вже потiм вирiшувати свою долю i, як потiм сталося, долю ще однiєi людини Ї сина!

Катерина… В уявi вiдразу ж постає овiяний смутком образ Катерини з однойменноi поеми Шевченка. У латанiй свитинi, з дитиною на руках, «на плечах торбина, а в руках цiпок». Цiпок, яким захищала вона себе, свого сина вiд злих собак, злих людей, злоi долi. Та хiба ж захистить вiн ii, одиноку i гнану всiма, вiд жорстокого життя? Звичайно, нi. Тому й фiнал поеми закономiрний. З останнiми словами: Прийми, Боже, мою душу, А ти Ї моє тiло! Ї Катерина втопилася. Їi Iвась, коли вирiс, став поводирем слiпого кобзаря.

Справжнiм захисником простоi жiнки Украiни феодально-крiпосницькоi доби був великий Шевченко, поетичне слово якого стало надiйним оборонцем наймички Ганни, Слiпоi, Оксани, Мар’яни-черницi, Катерини… Старшу сестру поета звали Катерина, може, тому саме сестрою, що потребує братерськоi пiдтримки, захисту, сприймається поетом жiнка. Вiн вiдтворює ii образ, глибоко спiвчуваючи жiночiй долi, захищаючи ii. Вболiваючи за долю дiвчини, автор хоче застерегти ii вiд необачного вчинку, радить «шануватися, щоб не довелося москаля шукати». Та Катерина щиро покохала, «як знало серденько…». Глибокi й природнi будь-якi негоди, iй за «милого як спiвати, любо й потужити». Далi розгортається трагiчна iсторiя молодоi матерi-покритки. Спочатку вона ще сподiвається на повернення коханого. Потiм гiрко плаче над своєю долею, а пiсля народження сина ii життя стає справдi нестерпним. Всi вiд неi вiдвертаються, зневажають ii. Поет засуджує таке жорстоке ставлення до обдуреноi дiвчини: Бодай же вас, цокотухи, Та злиднi побили, Як ту матiр, що вам на смiх Сина народила. Тяжко Катеринi прощатися з батькiвською хатою, з рiдним селом. За гiркими сльозами нiчого не бачить, «тiльки сина пригортає, цiлує та плаче». Син… Ось заради чого треба жити. I вирiшила Катерина знайти батька, дати долю дитинi. Свище полем завiрюха, Iде Катерина У личаках Ї лихо тяжке! Ї I в однiй свитинi. Iде Катря, шкандибає… Їй доводиться просити милостиню, чути постiйнi кпини та глузування, iй соромно i тяжко, та любов до дитини, бажання якось влаштувати долю Iвася змушують ii перебороти сором. I ось нарештi зустрiч з офiцером, батьком ii сина. Катерина прагне викликати в нього почуття жалю, якщо не до себе, то хоч до сина. Вона ладна на приниження, готова бути йому за наймичку, забути, що вони кохалися колись, що вона стала покриткою. Та страшне вiдкриття:

Утiк!.. Нема!.. Сина, сина Батько одцурався! Ї стає останнiм випробуванням, якого Катерина не витримує i закiнчує життя самогубством. Можна засуджувати Катерину за ii необачливiсть («полюбила москалика, як знало серденько») чи малодушнiсть (утопившись, покинула сина напризволяще, не подумала про його долю). Однак завжди проймаєшся великим спiвчуттям до долi Катерини, бо в ii образi втiленi одвiчнi жiночi страждання. Це образ Украiни, високоi i пречистоi, i все ж нещасливоi, ось уже багато столiть гнаноi недолею по тяжких життєвих манiвцях. Поема «Гайдамаки» Т. Г. Шевченка Ї незвичайне й важливе явище в украiнськiй лiтературi. У нiй знайшло своє вiдображення багатовiкове прагнення украiнського народу до незалежностi. Та разом з тим вона зовсiм не схожа на iншi поеми героiчного жанру. Поряд зi сторiнками, що вiдтворюють боротьбу украiнського народу з польською шляхтою, оживають лiричнi свiтлi картини прекрасного кохання Яреми i Оксани. Ця поема викликає iнтерес у читачiв усiх часiв. Незабутнi ii сторiнки яскравими картинами виникають в уявi.


Схожі твори: