Головна сторінка » Твори з української літератури » Шевченко Т.Г.

Коли перегорнена остання сторiнка поеми Тараса Шевченка «Наймичка»

Лiто 1840 року було вирiшальним у життi Тараса Шевченка. Вийшла його перша книжка поезiй Ї «Кобзар». Критичнi вiдгуки були рiзними, iх було багато, та всi вони зiйшлись на визнаннi великого поетичного хисту Шевченка. I справдi, навiть першi його романтичнi поеми «Тополя», «Причинна», «Тарасова нiч» Ї це чудовi, художньо довершенi твори. Причинна i Тополя. Двi трагiчнi дiвочi долi. Дiвчину-сироту розлучили чужi люди з коханим, i вона стала причинною. У страшну буряну нiч блукає вона бiля гаю, виглядаючи козаченька молодого. Буря душевна, що позбавляє дiвчину розуму, зiставляється з бурею над нiчним Днiпром. Особливiстю раннiх романтичних творiв Шевченка є те, що образи Їхнi сягають своiм корiнням у глибини народноi творчостi. Навiть фантастичнi образи русалок вiдтворенi так, як уявляв iх народ: це покритки та дiти покриток, якi були на землi скривдженi людьми. А тема вiрного, єдиного на все життя великого кохання Ї основна в украiнському фольклорi.

Не може жити без милого дiвчина, та й козак, впiзнавши в мертвiй, залоскотанiй русалками дiвчинi свою кохану, у вiдчаi розбиває собi голову об дуб. Одинока тополя, що росте в широкому полi… Це одинока жiноча доля, яку гне вiтер до самого долу. Дiвчина знає, що не навчиться бiльше ii серце любити, належить воно козаченьку, що загинув у чужих степах. I перетворюється вона на тополю, щоб не виходити замiж за нелюба. Не вернулася додому, Не дiждала пари Ї Стоiть, тонка та висока, До самоi хмари. Реальнi картини козацькоi вольницi, повстань украiнського народу проти польських поневолювачiв знайшли романтичне оспiвування в поемах «Тарасова нiч», «Гамалiя», «Гайдамаки». Шевченко створює романтичнi, яскравi образи легендарних ватажкiв народних повстань: Тараса Трясила, Наливайка, Залiзняка, @онти. Як i в романтичних поемах про жiночу долю, авторська оцiнка подiй повнiстю збiгається з народною. Матерiали його поем Ї це спогади старих людей, зокрема дiда Iвана, ще живих гайдамакiв, пiснi кобзарiв. Раннiй романтичнiй творчостi Шевченка, нарiвнi з фантастичною таємничiстю, притаманна i висока народнiсть, правдивiсть, iнтерес до iсторii рiдного краю.

Ось i перегорнена остання сторiнка поеми Т. Г. Шевченка «Наймичка». Чому ж тодi звучать i звучать в серцi слова: Прости мене, мiй синочку, Нехрещений сину. Не я тебе хреститиму, На лиху годину Чужi люди хреститимуть… На мою думку, ця поема з усiх, присвячених трагiчнiй долi украiнськоi жiнки, найпрекраснiша i найсвiтлiша. На вiдмiну вiд «Катерини», де мати покидає напризволяще свого сина, гине, не зумiвши пережити своє горе, наймичка Ганна своє життя вiддає синовi. Любов матерi до своiх дiтей завжди жертовна. Молодiсть, силу

Ї все вiддає жiнка своiм дiтям. Усе життя пробувши наймичкою в сiм’i, де виховувався Марко, караючись i оплакуючи долю, Ганна зробила все, щоб бути бiля сина. Великим спiвчуттям i повагою до наймички сповненi рядки: Наймичка… Свою долю проклинає, Тяжко, важко плаче, I нiхто того не чує, Не знає й не бачить, Опрiч Марка маленького. Та Марко, омитий сльозами матерi, не знає, чого вона так його цiлує, сама не з’iсть, не вип’є, його нагодує. «Вона чує з тii хати, як дитина дише». Тiльки Марком живе i снить Ганна. Ця тема зворушує своєю високою i трагiчною красою. А кiнець поеми по-справжньому вражає. Ганна занедужала. Тяжко помирати в чужiй хатi зi страшною таємницею в душi.

Пильно-пильно, назавжди прощаючись, подивилася на сина мати, сльози покотилися iз засмучених очей: Прости мене. Я каралась Весь вiк в чужiй хатi… Прости мене, мiй синочку! Я… я твоя мати. Земля задрижала в цю хвилину. Навiть вона не в змозi була витримати страшнi страждання, якi випали на долю цiєi жiнки. «Наймичка» Ї моя найулюбленiша поема. Дивний, трагiчний i прекрасний свiт Шевченковоi поеми не залишає байдужим нiкого. Раз прозвучавши, залишається вона в серцi тихим смутком, щемною тремтячою нотою. Невелика за розмiром ця поема, та безкiнечна глибиною людських переживань. Занадто пiзно дiзнався Марко, хто його мати, непоправно пiзно Ганна вiдкрила свою душу синовi. Так i зостається ця пауза болем у серцi. Болем, який очищає i возвеличує людську душу.

Схожі твори: