"Караюсь, мучусь, але не каюсь” - пiд цими словами може пiдписатися кожна мужня людина альтруїстичних переконань, яка здатна на боротьбу i муки в iм’я щастя для всiх.

I така стiйкiсть, мужнiсть, принциповiсть не дається людинi з народженням. Все це виховується i гартується протягом життя. Яскравим прикладом формування такого життєвого кредо є доля i життя Т. Г. Шевченка.

Жорстоко знущалася над ним мачуха, але малий Тарас не став покiрною овечкою. Садизм дяка-вчителя не вiдбив у нього охоти до навчання:

У того ж таки дяка

Гарненько вкраду п’ятака…

…Куплю паперу аркуш, i зроблю

Маленьку книжечку; листками

Та вiзерунками з квiтками

Кругом листочки обведу

I списую Сковороду.

Iнший дяк, хiромант, глянувши на лiву долоню хлопця, заявив, що художника з нього нiколи не буде. Гiрко було Тарасовi це чути, але не вiдступився - шукав iншого вчителя. Тяжко карався (i стусанiв за-знав, i рiзок) козачок пана Енгельгардта за те, що змальовував картини, якi висiли у панських покоях. Але знову ж таки не каявся. Потiм потрапив Тарас у науку до Ширяєва. I тут - виснажлива робота, брутальнiсть господаря. Не кається молодий художник - бiлими ночами змальовує статуї у Лiтньому саду.

I в особистому життi не щастило юнаковi: загинула, занапащена паном-офiцером, його подруга дитячих рокiв, його перша любов Оксаночка, вiдiбрали у нього iншу дiвчину, до якої вiдчув тепло в душi, покоївку гликеру. Але i тут не каявся.

Отож протягом всього життя гартувалася у ньому оця здатнiсть каратись, мучитись, але не каятися, не вiдступати, не йти на компромiси. Таким вiн був як людина, таким став i як письменник, художник, революцiонер-демократ.

1844 року у поемi "Сон” Шевченко дошкульно висмiяв царiв i царизм.

Цариця у цьому творi "мов опеньок засушений, тонка, довгонога”, цар - опухлий вiд похмiлля, "аж посинiв”, якведмiдь, що виповзає з барлогу i починає мордобiй тощо. До речi, на мордобої тримається, на його думку, увесь царизм. Через рiк Шевченко пише другу велику сатиричну поему - "Кавказ”, де Росiя постає "тюрмою народiв”, а Прометей - фiлософським образом, що закликав народ до активної дiї i до вiри у перемогу над самодержавством.

Все сильнiше i вiдвертiше звучить у його творах протест проти iснуючого ладу. Але одна лише творчiсть не задовiльняє Шевченкову потребу у боротьбi проти ненависного устрою, вiн все активнiше долучається до полiтичної революцiйної дiяльностi. 1846 року Шевченко вступає до таємного Кирило-Мефодiєвського товариства.

За це поет був засланий в Оренбурзькi степи, у каторжну солдатчи ну, але i тут вiн мрiє "потримати в руках святопомазану чуприну” i проголошує:

Бодай кати їх постинали

Отих царiв - катiв людських!”

(Поема "Царi”)

Саме у засланнi Шевченко обирає за гасло цi слова - "караюсь, мучусь, але не каюсь”.

Ще 1845 року в "Заповiтi” Шевченко закликав кайдани порвати i "вражою злою кров’ю волю окропити”, а 1859 року одразу пiсля повернення iз заслання вiн пише:

…громадою обух сталить,

Та добре вигострить сокиру,

Та й заходиться вже будить

Хиренну волю.

(”Я не нездужаю…”)

Тодi ж вiн пише "Iсаiя. Глава 35″, сповнену оптимiзму поезiю, де докладно змальовуються мрiї поета про те, якою має стати Україна, за яку саме її долю треба боротися - за країну, в якiй не буде нi поневолення, нi нацiонального гноблення, нi знущання над людьми.

Хiба така мрiя була не вартою жертв?

Отже, щойно звiльнений, хворий i зовсiм старий у свої 43 роки поет i борець Шевченко не каявся, не корився, не зламався, бо карався i мучився, щоб здобути лiпшу долю для iнших - не лише для себе - i не розкаявся в цьому до останнього подиху. Тому i безсмертний вiн. таких людей не забувають.