Цитатна характеристика Григорія Многогрішного твір - Нотатки школяра

Пошук творів


 

Головна сторінка » Твори з української літератури » Інші укр. автори

Цитатна характеристика Григорія Многогрішного

Григорій Многогрішний – головний герой роману І. Багряного «Тигролови». Він «нікому не відомий, гордий нащадок першого каторжанина Сибіру, правнук гетьмана Дем'яна Многогрішного», «гордий сокіл, безумний сміливець», як говорить про нього автор. «Юнак - 25 літ, русявий, атлет, авіатор тчк... Суджений на 25 років тчк... На ймення - Григорій Многогрішний» - такі прикмети подаються про нього після втечі.

Григорій «мав голіафську силу, навіть підпливлий кров'ю, навіть в рядні ношений. Перше вони могли повалити його лише вчотирьох». Григорій виявився людиною «зборканої, але не зламаної і не упокореної волі, що проривався зі стиснених щелеп».

Його попутчики в «ешелоні смерті» будуть пам’ятати про нього, як «про того "диявола", про того юнака, на двадцять п'ять літ каторги приреченого, що переступив "трибунал" і вистрибнув у смерть зі скаженого поїзда», «того, хто не здався, хто лишився таки там. Образ, як символ непокірної і гордої молодості, символ тієї волелюбної і сплюндрованої за те Вітчизни...»

Пам’ятав Григорія слідчий Медвин, що вів його діло: «…епопею веденого ним слідства над одним бортмеханіком та авіаконструктором, приятелем літуна Чухновського, - над тим зоологічним націоналістом, над тим дияволом в образі людини.

Він йому виламував ребра в скаженій люті. Він йому повивертав суглоби... Він уже домагався не зізнань, ні, він добивався, щоб той чорт хоч заскавчав і почав ридати та благати його, як то роблять всі... Авжеж! Дивиться виряченими очима - і тільки. Як каменюка. Спершу зухвало і скажено відбивався, вибухав прокльонами й сарказмом, плював в обличчя йому - слідчому, а потім лише хекав крізь зуби і мовчав, розчавлений, але завзятий. Мовчав презирливо... Його вже носили на рядні, бо негоден був ходити... Він уже конав - але ні пари з уст. А ті очі, очі!.. З краплинами крові на віях, вони горять на смертельно-блідому обличчі хворобливим вогнем невимовленої, безмежної, тваринячої зненависті і дивляться просто в саму душу, пломеніють не кліпаючи... Розп'яли б! Роздерлії б!»

Через те Григорія «берегли» в ешелоні з надзвичайною пильністю, перевіряли його наявність на кожній зупинці. Попутчики Многогрішного гірко жартують: «Оттак!.. Ти, браток, як генерал! Великої честі доскочив. Сам великий начальник не їсть і не спить - все прибігає з поклоном...»

Та все ж недопильнували. Григорію вдалося прорізати залізний вагон та вискочити з потягу, що рухався на шаленій швидкості: «Тільки арештант, тільки той, хто має надлюдське терпіння і надзвичайну волю, може проробити таку роботу».

Його позиція «Ліпше вмирати біжучи, ніж жити гниючи. Жить! Відплатить!!. ...Або вмерти.»

Опис Григорія після того, як він вистрибнув з потягу та опинився у тайзі:

«Видряпавшись нарешті на гору, похитуючись і важко дихаючи, стежкою йшла двонога істота. Обірвана. Худа, як кістяк. Волосаті груди їй ходили ходором над сухими ребрами, що вилазили з лахміття. Дійшовши до поваленої кедрини, гість важко опустився на неї, обперся спиною об корінь, закинув голову і заплющив очі. Помалу обтер рукою піт. Він зовсім молодий і зовсім-зовсім збезсилілий.

Почорніле обличчя з міцно стиснутими щелепами заросло щетиною. На крутому лобі дві глибокі зморшки сторч між крилами брів, а в зморшках сіль від поту. Одна брова тремтить, і від того таке враження, ніби брови ті пориваються полетіти.

Він знав, що від того залежатиме його бути чи не бути, - від того, як далеко він встигне загнатися зразу. І коли не ставало сили, досить було йому зупинитися і озирнутись, як в очах ставав страшний привид пережитого і ще страшніший привид приреченого майбутнього. Тоді сила вибухала раптовим вогнем, і він зривався вихором знову. Далі, далі! Скільки вистачить сил!

Проте відчай не брався його. Дуже-бо багато він перетерпів, щоб ще впадати в відчай. Він уже мав нагоду безліч разів умерти, і це велике щастя, що він іде цим зеленим, безмежним океаном. Коли б трішки, хоч трішки поїсти, і він був би щасливий!

Його гнала вперед надзвичайна впертість, сто разів випробувана і загартована мужність. Вперед, наперекір всьому! А спокійний його розум констатував, що все ж таки він гине, йде тонюсінькою гривкою, як лезом меча, межи життям і небуттям. Один подув - і він звалиться в чорну безодню. Ні!!! Щось у ньому люто поривалося з самої глибини і підкочувалось до горла клубком.

Він їв, і обдурений голод помалу вщухав. Повертався спокій. Поверталась потроху сила. І не так від горіхів, як від тієї надії, від очевидного доказу, що ще не так кепсько.»

Після того, як він забрав горіхи з борсучої нори, Григорій так каже про себе: «… з усіх злочинів, сотворених мною за і життя, - це найбільший і за це варто приліпити мені двадцять п'ять років. А то мені приліпили лихо його знає за що... Але це, я тобі скажу, було цікаво! Вони мене везли, берегли як! А я взяв та й утік! На край світу завезли, а я взяв та й утік! Ха-ха!..

Ще й кепкував із себе: "Вперед, Робінзоне! Бог не без милості, козак не без щастя".

Пережите накладає відбиток на зовнішність героя: «З води дивилося суворе, металеве обличчя. Ще молоде, але... І ті прямовисні зморшки межи бровами, і крилаті брови, заломлені уперто... Великі очі горіли мов у божевільного».

Спогади дитинства, а згодом зустріч з Наталкою та родиною Сірків відроджує в Григорієві інші людські почуття, крім тієї люті, що дозволила йому вирватися з потягу. У його серці знов зринають тепло та любов: «Та він думав одне, милувався нею (Наталкою) з дивним почуттям, а язик вимовляв інше, дражнив, либонь, як звик дражнити дівчат, та й охота погомоніти з цим дивом».

Його переповнюють почуття й до матері Сірчихи, яка так нагадує йому його власну, згадується й Батьківщина: «Григорієві хотілось враз по-дитячому обійняти її і поцілувати, так, як це, напевно, зробила б Наталка. І він ледве утримався від цього…

Григорієві серце стискалось. Хотілось йому сказати цій матері, що немає вже того тихого краю, України тієї, ясної, сонячної. Що садки вишневі повирубувані, ріки збаламучені, степи сльозами обпоєні, і небо ясне людям потемніло... Але він мовчав. Нехай. Нехай любить її такою, якою пам'ятає»…

Він часом роздумує про свою долю, про зламане життя, дивуючись водночас з тієї щирості та довіри, з якими ставляться до нього Сірки, нічого не розпитуючи, прийнявши його таким, як є. Коли він побачив на полюванні загнану тварину, «Григорія наче хто враз шеминув ножем у серце: "Це ж ти! Це ж ти так... Зацькований... Ось так..."»

Одного разу в місті Григорій зустрічає в ресторані українських дівчат, розуміє, що сюди, в Сибір, їх закинено через радянську політику, що вони змушені вести негідне життя. Він жаліє їх та замовляє для них їжу, а в середині його переповнюють почуття: «Григорій рипнув зубами. Зціпив їх до болю. Вибух раптової, несамовитої люті струснув ним. Йому хотілося враз ревнути дико, скажено, схопитись і потрощити все! - поламати стільці, побити на цурки люстра, порозкидати фаготи й гобої, поперекидати столи... Порозганяти все геть...»

Доля подарувала йому зустріч з кривдником, з Медвиним: «Боже мій! Мить. Мить подиву. Мить буйної радості. Є, є Бог на небі! Ось він. Ось той, з ким їх і Бог не розсудить. Все відтяв за одним разом - і ворогів і друзів, і спокій - все...»

І Григорій його вбиває, проте не хоче, щоб когось карали за його вчинок: «Стривай! За мої вчинки відповідати ж ніхто не мусить. Подивився на чисту пелену снігу, а тоді написав пальцем великими літерами: "Судив і присуд виконав я - Григорій Многогрішний. А за що - цей пес сам знає»

Потім він розповідає Наталці всю свою історію:

«І все за те, що я любив свою батьківщину…

І я ще тоді поклявся іменем матері моєї, що відірву йому голову. Я втік з божевільні... Потім мене знову піймали і знову мучили такі, як він, - його помічники... А потім присудили до двадцяти п'яти років каторги. Двадцять п'ять років! А я всіх маю двадцять п'ять. І все тільки за те, що я любив свій нещасний край і народ...

Я поклявся, що буду їх вбивати, як скажених собак.

І я втік з ешелону. Вони мене везли з України на каторгу, на повільну смерть, і берегли, як пси. А я втік. Вистрибнув на ходу з скаженого поїзда, - стрибнув у ніч, у смерть, на щастя».

Григорій розуміє, що тепер знову має втікати, але « йому несила так піти геть. Він мусить піти туди, глянути, побачити. Востаннє ж. Побачити батька, побачити матір. Це, може, єдині рідні, може, на цілому світі. Попрощатись. Стати навколішки і хай благословлять у далеку путь - у темне, страшне невідоме...»

Проте, «сміливі завжди мають щастя», і Григорій та Наталка в їх числі.


 

Схожі твори: