Доречно нагадати про одну помилку, дуже давнє і дуже стійкому. Деякі читачі ототожнюють ліричного оповідача роману з самим Пушкіним. А чому б і ні? Адже той поет, і Пушкін поет. І багато що в їх симпатії і антипатії зв’язує їх. Обидва щиро захоплені театром, знають актрис, розрізняють таланти, насолоджуються поезією, вміють у природі побачити прекрасне, обоє потрапили в «цех затятий» - у середу професійних літераторів. І все ж є істотна відмінність між ними: Пушкін, творець роману «Євгеній Онєгін», вже переріс романтизм і усвідомлював його обмеженість в порівнянні з реалізмом. Саме тому він і дозволяє собі м’яку іронію стосовно до ліричного оповідач роману. А коли Ленський стане складати романтичну елегію напередодні дуелі, то Пушкін більш жорстко відгукнеться про його спробу: «Так він писав в’яло й темно». Хоча про смерть Ленського він відгукнувся з жалем і потім не раз згадував: «Мій бідний Ленський!»

Отже, доля розвела Онєгіна з ліричним оповідачем, але зате далі - і дуже скоро! - Звела з Ленським.

А ось як Пушкін зобразив типовий характер Онєгіна і спільність його долі з тим, що відбувалося в житті його сучасників-кращих з російських дворян, однак не зуміли долучитися до декабристів. Він не став від себе приводити оцінки політичні та соціально-психологічні. Він ніби подвоїв образ Онєгіна: поруч з ним поставив образ ліричного оповідача, який багато в чому близький герою роману.

Ось що сказано в сорок п’ятого строфі:

* Умов світла скинувши тягар, Я був озлоблений, він похмурий;
* Як він, відставши від суєти, пристрасті ми знали обоє:
* З ним подружився я в той час. Життя гнітило нас;
* Мені подобалися його риси, В серцях огонь юнацький згас;
* Мріям мимовільна відданість, Обох чекала злість
* Неподражательная дивина Сліпий Фортуни і людей
* І різкий, охолоджений розум. На самому ранку наших днів.

Треба думати, що розчарованість у Онєгіна настала дещо раніше і виражалася гостріше, ніж у ліричного оповідача. Ось його власне визнання:

* Попервах Онєгін
* Мене бентежив я звик
* До його уїдливими спору,
* І до жарту з жовчю пополам,
* І злість похмурих епіграм.

Проте ж далеко не всі зникло з душі Онєгіна, не згоріла вона до тла! Він ще упивався спогляданням природи разом з поетом. Білі петербурзькі ночі ще народжували мріяння. І ще не зникло чарівність віршів … Ось вони обидва стоять на набережній Неви: все тихо, «лише нічні перегукувалися вартові», та чути стукіт далеко дрожок, і пропливає «по дрімає річці» човен. Нарешті, у п’ятдесят першій строфі ще свідчення близькості цих двох образів: ліричний оповідач поривався з Росії кудись в невизначені краю-чи то в ідеалізований край поетів і художників,. в прекрасну Італію, чи то в жарку Африку. І Онєгін тоді готовий був теж виїхати і повний бажання «побачити чужі країни». Але подорож не відбулося: «скоро були ми долею на довгий термін розведені». Онєгін став поміщиком, а ліричний оповідач поетом. Однак відчуття близькості залишилося.

Це не дзеркальні відображення одну людину і не двійники-брати. У кожного - власна, неповторна особистість і різна натура. І згодом доля їх виявилася різною. Але при всьому тому вони близькі, тому що представляють собою два прояви одного соціально-психологічного типу. Ліричний оповідач і Онєгін - обидва є романтиками. Однак романтики були різні! Тому-то вони й «розведені долею» .. Тому що тут вже звучить іронія. А як інакше сприймати слова: «стрімголов поштою поскакав»? На кожній станції довге очікування зміни коней. Годинами, а то і цілодобово доводилося сидіти проїжджих - так свідчив ще Радищев в «Подорожі з Петербургу до Москви». Справа не поліпшився і за часів Пушкіна, якщо судити з його повісті «Станційний наглядач». Так що слово «стрімголов» - явна іронія. Як і слова: «прилетівши в село». Та й куди було летіти? Навіщо? Заради удаваних жалю? Ні, Онєгін явно не поспішав грати цю роль. А ось роль новомодного, прогресивного, гуманного поміщика, як ми побачимо далі, він зіграв без жодного вагання і облуди.

Чи не дивно: романтик раптом став поміщиком? Але ж і Ленський теж був романтиком і поміщиком. Були тоді романтиками і військові, і вчені, і адміністратори. У Росії і на Заході початок століття пройшло під знаком романтизму. Це не лише художній метод або літературний напрям. Це був тип свідомості: так відчували, мислили, робили багато чесні люди тієї епохи, що опинилися в розладі з дійсністю. Хоча і це нове знайомство порівняно скоро трагічно обірвалося. Але все це далі увійде в сюжетну дію роману. А в п’ятдесят першої та п’ятьдесят другий строфах завершилося це величезне відступ від нього. Що таке сюжет? Це система подій і вчинків. Діючи, викладаючи свої думки, герої розкривають свої погляди і характери. Пушкін почав в першій і другій строфі роман описом одного з вчинків та деяких думок Онєгіна, а потім зробив відступ у минуле. Навіщо? Щоб пояснити, як і за яких обставин формувався характер героя. Це відступ - не історія характеру Онєгіна, а тільки його попереджання. Свого роду передісторія. Розповідь про історію душі, винесений «за дужки» сюжетної дії.

Не тільки Пушкін користувався цим творчим прийомом. Історію душі за межами сюжетної дії ми виявляємо в багатьох письменників до нього і після нього. У російській літературі й у західних авторів. Це був плідний прийом. Причому зовсім не обов’язковим було поміщати таку передісторію до початку сюжетної дії. Іноді її давали в середині оповіді, - як у романі Герцена «Хто винен?» А іноді в кінці-як в одинадцятому розділі першого тому «Мертвих душ> Гоголя. Важливо було одне: показати вже сформувався характер героя. Тоді-то він починав вести себе з видимою самостійністю. Не за велінням автора, а за велінням своєї душі і у відповідності зі своїми переконаннями.

Ось так показана передісторія душі Онєгіна. Тепер-то у Онєгіна є все, щоб стати нарешті героєм роману, - стан, становище в суспільстві, сформований характер, нова обстановка і нове коло знайомств. Він вже одного разу намагався вирватися на свободу. У четвертій строфі вже було сказано: «Ось мій Онєгін на волі». Але тоді він ще був молодий, залежний, небагатий. І входячи в світ, він був змушений вести себе в повній відповідності з вимогами світла. Хіба це справжня свобода? А ось тепер старі узи скинуті, нових життя ще не встигла накласти на нього. Тепер-то, здається, і може герой повісті себе так, як йому хочеться або як він вважає за необхідне.

Але чи так? А як бути з характером? Адже характер - це і є доля людини. Який же буде доля людини з характером, відлитим за мірками світському житті?