Пошук творів


 

Головна сторінка » Твори з української мови » Твір-опис

У категорії творів: 67
Показано творів: 1-50
Сторінка 1


У багатьох народів є рослини-символи. У канадців — клен, у росіян — берізка, у нас — верба та калина. Дбайливо охороняє наш народ калину. Наруга над нею вкриває людину ганьбою. Зацвітає калина насамкінець весни, коли вже відходять заморозки. І що може порівнятися з її легкими запашними кетягами квітів? Радісно стає на серці, коли стоїш біля цього дива!
Наше шкільне навчання часто проходить у кабінеті української мови та літератури. Я хочу описати його, бо це сучасна класна кімната. Вона простора та світла, тому що в ній великі вікна. На вікнах висять білі мережані гардини та прозорі блакитні штори.
Наш будинок стоїть на проспекті. Повз нього вдень і вночі снують автомобілі, Навіть тротуари нерідко слугують для них стоянками. Саме шосе в багатьох місцях пошкоджено автомобілями. Свою справу роблять сніг і дощ, спека й морози. Щоправда, трасу час від часу ремонтують, але цей так званий клаптевий ремонт довго не витримує навантажень. За лічені місяці асфальтні клаптики, накладені на вибоїни, стають непридатними, і авто і тролейбуси знову підстрибують на ямах, різко вищать гальма, і на шосе боляче дивитися. Цим літом, схоже, справа з дорогами почала змінюватися на краще. Прийшла бригада робочих в уніформах жовтогарячого кольору, підійшла колона дорожньої техніки - і робота закипіла. Щоправда, не по суцільній трасі, адже машини мають якось їхати.
Наш будинок стоїть на проспекті. Повз нього вдень і вночі снують автомобілі, Навіть тротуари нерідко служать для них стоянками. Шосе в багатьох місцях пошкоджено автомобілями. Свою справу роблять сніг і дощ, спека і морози. Правда, трасу час від часу ремонтують, але цей так званий клаптевий ремонт довго не витримує навантажень. За лічені місяці асфальтні клаптики, накладені на вибоїни, стають непридатними, і авто і тролейбуси знову підстрибують на ямах, різко вищать гальма, і на шосе боляче дивитися.
Ніхто не хотів навчити розуму маленького горобчика: ні поважна курка, ні мудра сова, ні крук. Та от настала зима, повіяла завірюха, і треба було якимось чином рятуватися від негоди. Скрутно стало горобчикові — холодно, голодно. Почав він придивлятися, як добувають собі їжу інші горобці, як рятуються від холоду, і став робити так само.
Район, в якому я живу, достатньо молодий. У нас тут багато шкіл і дитячих садків. Щовечора як висипе дітлахів на вулицю - весело, гамірно. Багато хто з жителів району виводять на прогулянку своїх четвероногих вихованців. Подивишся, хтось веде породисту собаку у вишуканому нашийнику на шкіряному поводку, а хтось маленьку дворняжку на мотузочку, але з таким почуттям гідності, наче це представник найціннішої собачої породи. І є чим пишатися, дружбою братів наших менших і довірою, яку вони нам виявляють
Цього літа я по-новому подивився на свій двір. А все почалося з того, що рано-вранці мене розбудили сороки. Вони влаштували метушню у кронах старих тополь, які щільно підступають до нашого будинку. Не прокинутися було неможливо: таким різким та голосним був сорочиний крик. Голосів інших птахіи просто було не чути, хоча зазвичай у кімнату долітають цвірінькання горобціи, посвист ластівок, воркування голубів. Врешті-решт я заснув, а потім, коли двір наповнився голосами людей, я вийшов на балкон і пильно став роздивлятися такий знайомий і водночас незнайомий двір
Твір-роздум у публіцистичному стилі на патріотичну тему. Був передсвятковий день. Ближче до вечора хтось подзвонив нам у двері. Хто б це міг бути? Ми ні на кого не чекали. На порозі стояла незнайома літня жінка. «Мабуть, помилилася квартирою», - подумав я. Жінка привітно привіталася, вибачилася за те, що потурбувала, а мати запропонувала їй увійти у передпокій. Тут при світлові я роздивився гостю: на вигляд вона була старшою від моєї бабусі.
Державна наукова бібліотека імені В. Г. Короленка була заснована в 1886 році і вважається однією з найбагатших книжкових скарбниць держави. Тут зберігається близько семи мільйонів томів, зібрана література з усіх галузей знань. Будинок бібліотеки створено в стилі ренесансу в 1901 році за проектом архітектора О. М. Бекетова. Над головним входом з провулка Короленка на другому поверсі розташовано просторий читальний зал, який освітлюють величезні аркові вікна з чудовим оздобленням. Розташовані вони серед пілястр. Інтер’єри парадних приміщень оздоблені різьбленням, ліпленням з використанням класичних деталей.
Я дуже люблю літню пору. Це час канікул, і у мене багато вільного часу. Але я люблю літо не тільки за свободу. Літо - це чудовий час теплої погоди. Влітку не потрібно тепло одягатися перед тим, як виходити на вулицю. Можна гуляти на свіжому повітрі цілий день і не боятися замерзнути. Можна лазити по деревах, грати в м'яч, кататися на роликах, на скейтборді, на велосипеді.
Чи є на світі найбільш чарівна та дивовижна пора року, ніж зима? Вкриває вона білою ковдрою землю, яка терпляче чекала такої м’якої шуби. А як чарівно виглядають дерева у своїх пухнастих хустинах, що їх ласкаво подарувала їм чепурниця-зима. Цілу осінь довелося чекати деревам, у тому числі і моїй берізці, в той час, коли дмухав злий вітер, зриваючи з них, змерзлих, зляканих, останнє листя, в той час, коли йшов холодний дощ, а може, й справжня злива
Уже відспівав свою мелодію на вербовій сопілці березень і поплив з гір у доли швидкими потоками. Зазеленів молодим зелом на лугах юний квітень, розсипав навколо райдужні, разнобарвні квіти. А найперші з них — то яскраво-жовті, ніби даровані сонцем, золоті ключики, квіти первоцвіту весняного. Ішов лугами, полями і лісами юнак. Залюблено задивилося на нього сонце і кинуло йому під ноги пригорщу сонячних зайчиків. А вони торкнулися землі і перетворилися на золоті ключики. Взяв юнак-кві-тень ті ключики та й відімкнув двері землі, в які хвилею радісною і живодайною тепла, з пташиною піснею і веселим сміхом полинула нестримно юність природи— весна.
Айстри – це квіти осені. Вони цвітуть увесь вересень. Назва їх перекладається з давньогрецької як зірка. І справді, айстра нагадує зірку з багатьма променями світла, що розходяться в усі боки, як її малюють на картинках або як вона постає, коли вночі дивишся на зоряне небо, примжуривши очі.
Кімната, у якій я вчу уроки, велика, простора і світла. Біля вікна стоїть стіл. Він накритий білою скатертиною. На столі — ваза з польовими квітами. За дверима стоїть дерев’яна шафа, а біля стіни — моє ліжко. Над ліжком висить моя улюблена картина. Я дуже люблю свою кімнату. У ній тихо й затишно.
Відома істина: людина може значно довше прожити без їжі, ніж без води. Ковток прозорої джерелиці, із-цілює мандрівників, поновлює сили хліборобам у спе-котливі жнив’яні днини, дарує радість пастухам. Здавна в народі кажуть: яка криниця - такий і господар, який поріг - така й господиня. У цій приповідці, немов у дзеркалі, відбилася не лише людська працьовитість, але й охайність, адже споконвіків люди намагалися оздобити своє обійстя мистецькими витворами, надати йому вигадливих форм, прикрасити багатою фантазією. І особливо це стосується криниць - цих найевятіших місць. Як тут не згадати прекрасний народний звичай.
Ми у світі не самотні, навколо нас безліч «братів наших менших»: звірів, птахів, домашніх тварин. Ми, звичайно, інколи помічаємо їхню красу, спритність, граційність, можливо, незвичайність. Але чи часто дивимося їм в очі, чи бачимо, що їм, цим тваринам, буває страшно й незатишно поряд з людьми? Скільки зараз бездомних собак і кішок (здебільшого колишніх домашніх улюбленців!), які жалібно й сумно заглядають нам у вічі, зовсім так, як ті старенькі прохачі в метро чи на вулиці.
У нашому 7-Б є хлопчик з цікавим прізвищем — Черевичкін, а звуть — Віталій. Ми дружимо. Разом ходимо до школи, разом повертаємось, допомагаємо один одному з уроками, разом проводимо вихідні. Віталій старший від мене на півроку. Він — серйозна людина. Допомагає батькові, який ремонтує взуття. Якось так вийшло, що його прізвище відповідає сімейному ремеслу. Як розповідав друг, взуття шили і його дід, і прадід, і прапрадід, а ось тепер батько відкрив свою майстерню. Може, звідси його прізвище бере свою історію. У класі Віталія підколюють по-доброму, по-дружньому.
Якось, гортаючи сімейний альбом, я звернув увагу на фотографію, на якій був мій батько приблизно у такому ж віці, як зараз я: він сидів на лавці зі своїми однокласниками. На всіх хлопцях була спортивна форма. За їхніми спинами видно одноповерховий цегляний дім, у лівому куті фотографії - шведська стінка. Я запитав у бабусі:
Багато хто з моїх однокласників мешкає у нашому будинку. Вечорами ми збираємось у дворі, згадуємо минулий день, приколи на уроках, граємо у футбол, бадмінтон - взагалі, скільки ще розваг можна знайти, коли не хочеться йти додому. Одного разу Юлька (вона сидить за першою партою, майже відмінниця) розповіла, що її батько повернуся з-за кордону, куди їздив у справах свого підприємства, і привіз серед різних подарунків диски із записами популярних на Заході музичних груп. Багато хто з нас хотів послухати диски.
Москва - найбільший центр і столиця Росії. Місто має багатовікову історію. Перші згадки про Москву відносяться до 12 століття н.е. Засновником міста вважається князь Юрій Долгорукий. Сама назва Москва походить від однойменної річки, що протікає через місто.
Ми живемо у великому новому будинку на восьмому поверсі. Переїхали сюди нещодавно, але вже звикли до нового помешкання: воно набагато краще від старого. Коли входиш до квартири, опиняєшся у великому і просторому передпокої. Біля однієї стінки стоїть шафа і вішалка, біля другої - тумба, а над нею висить дзеркало. Тут же поруч двері до кухні і вітальні, а з іншого боку, праворуч, вхід до нашої кімнати і спальні батьків. Дитяча кімната в нас простора і світла, є вихід на лоджію. Хазяйнуємо в дитячій кімнаті ми з братиком удвох. Отож там стоїть два діжка: моє і Іллюшине. Лівий куток займає шафа для білизни, шафа для іграшок та книжок.
Одного разу на зупинці автобусу я побачив літню жінку з дівчинкою років шести. Мабуть, то були бабуся та онука. Ця дівчинка чомусь привернула мою увагу, тож я почав роздивлятися її.
МОЯ БАБУСЯ. Я люблю свою бабусю, і всі вихідні дні проводжу у неї. Бабуся невеличка на зріст, худенька, з блакитними жилками на шиї й руках. Риси обличчя виразні, чітко окреслені, правильні. Вони вказують на те, що раніше вона була красунею. Особливо мені подобаються її очі. В її погляді ніколи не було ні фальші, ні лукавості, ні хитрування. Її голубі очі освітлені зсередини м’яким живим сяйвом, вони випромінюють тепло і щирість навіть тоді, коли бабуся гнівається. Коли б я не приїхала, на бабусі була біленька хусточка, яка різко відтіняла чорні брови і засмагле обличчя. Іноді хусточка зсувалася набік, і з-під неї вибивалося пасмо сивого волосся. Бабуся знає багато казок, і мені подобається слухати її тиху неквапну оповідь. Ось така вона, моя люба бабуся.
Олівець - це предмет першої необхідності. Він призначений для писання, малювання, креслення. Складається олівець із графітного стрижня, вміщеного у дерев’яну оправу. Олівець легенький, тоненький, зручний для користування. Оправа зроблена з м’якого дерева, вона має форму циліндра діаметром до семи міліметрів. Оправа пофарбована у рожевий колір. Олівець з одного кінця гостро заструганий, а з іншого має невеличку гумку. Зверху вибито позолочений напис «Промінь. 2М». Це назва виробничого об’єднання, яке виготовило олівець, і твердість графіту. Я дуже люблю малювати різнокольоровими олівцями.
Ми з Тетянкою давні подруги і частенько відвідуємо одна одну. Мені подобається бувати в неї вдома, бо там спокійно і затишно. Кімната моєї подруги приваблює, скромністю умеблювання і охайністю. Біля вікна стоїть письмовий стіл і два стільці. На столі - фотокартка в старовинній рамочці, вазочка з олівцями та фломастерами, улюблена книжка і декілька зошитів. Неподалік від дверей стоїть швацька машинка, бо Тетянка - справжня майстриня.
Ліс на великій віддалі здавався довгою, темною смугою. А коли в’їхали на лижах, роздивилися, то побачили його іншим. В лісі дерева стояли в снігу, наче закутані у великі білі простирадла. В окремих дерев багато незграбних рук і корчуватих ніг.
Сонячний світ пронизував зелені дерева, що позбиралися на схилі гори, неначе створюючи велику різнобарвяну сім’ю. Батько гуляв поміж дерев та перед кожним зупинявся, наче зустрів знайому людину. У цьому саду було посаджено найрізноманітніші дерева різного віку: груші, вишні, яблуні, сливи, дуби, липи, горіхи. Росла навіть висока тополя, своїм листячком до неї розмовляла молода, гнучка. «Кожен хазяїн,— розповідав товариш,— біля своєї хати траву косить для худоби, а наш батько все своє життя саджав дерева. Навесні черешню посадить, а восени вже кущ смородини дістане. Бачиш, скільки понасаджував». Батько ходив поміж дерев, торкаючись до них долонями, відчуваючи їхнє тепло, наче вони могли розповісти йому щось.
КОШЕНЯТКО. Я дуже люблю домашніх тваринок. І ось нарешті батьки мені подарували на день народження кошенятко. Воно було маленьке, пухнасте, чорного кольору з білою цяточкою на лобі. Цяточка мала форму зірочки, тому всі почали називати кошеня Зірочкою. Кругленька мордочка з чорним носиком, блискучими очицями і маленькими стоячими вушками була у мого кошеняти. Яке воно було кумедне! Товстеньке, на коротких ніжках.
Яблуня – то справжня окраса саду. Яблуня невисока, тонка, струнка, з розкидистим гіллям та гладким стовбуром. Її листя з одного боку гладкі та мають темно-зелений колір, а з іншого – м’які сріблясті. Навесні гнучкі віти яблуні рясно вкриваються великими біло-рожевими квітами з жовтими серцевинками, які дуже приємно пахнуть. З усіх боків до яблуні злітаються бджоли, щоб зібрати з її квітів солодкий нектар.
Кожному з вас, звичайно ж, доводилося спостерігати за появою перших листочків на дереві навесні чи за першим снігом. Або вас приваблювало ніжне тремтіння берізки від подиху вітру, або безкрайні поля, підперезані різнобарвними поясами. Все це і є природа, яка дарує нам неповторні пейзажі. Але нам треба не лише спостерігати за нею, а й ще зуміти написати твір. Давайте спробуємо. Спочатку візьміть якусь чернетку або взагалі клаптик паперу, карандаш або ручку в руки. Тепер замисліться. Але не просто закрийте очі - так можна і заснути. Не виходить? Тоді подивіться у вікно. Що ви там побачили? Ні, не контейнери зі сміттям і не новий «Мерседес».
Осінь помітно віждає свої права зимі. Вранці зовсім холодно, де-не-де лежить паморозь. Вдень сонечко наче і намагається нагріти повітря, але, мабуть, не вистачає вже в нього сили. Скрізь відчувається крижаний подих зими. Починаються найкоротші дні й найдовші ночі. Сонце нижче опускається над небосхилом. За ніч на небі зібралася сила-силенна хмар, а вранці, мов пір’їночки, посипалися з них маленькі сніжинки. Вони, наче танцюючи, падали на землю і стелилися білою рівною ковдрою. Від цього дивовижного падіння сніжинок на душі були радісно, бо ось він, нарешті, перший сніг, і якось сумно, бо це вже певна прикмета, що скоро почнуться морози. Вранці виглянуло сонечко - і сніг потроху почав танути. Це так завжди буває, адже це тільки перший сніг
Мені подобається наша привокзальна площа. Вона приваблює старовинною архітектурою залізничного вокзалу, збудувавши його ще у XIX столітті. На площі завжди багатолюдно. Приїжджі і просто мешканці міста, що прийшли сюди відпочити, милуються розкішними квітниками.А музичний фонтан у центрі площі вважається одним з найкращих у місті. Якщо близько підійти, краплі колючих бризок приємно охолоджують розпашіле обличча в пекучий полудень. Привокзальну площу обрамляють тендітні ряди старовинних лип. Липи одна в одну - всі одного зросту. Серед цих дерев є старожилка привокзальної площі - столітня липа. Вона і зовні відрізняється від інших: товстий стовбур,розкішна крона. Під час цвітіння лип аромат пливе над привокзальною площею. Бджоли дзижчать на квітах, аромат лип змішується з пахощами петуній.
Непомітно промайнуло безтурботне пекуче літо, і вересень став повноправним хазяїном у лісах, полях, на річках і озерах. Раннім ранком уже дуже холодно, а вдень сонечко ще пригріває, нагадуючи про літо. Відпочивають після тривалої важкої роботи поля. Віддали хазяям свій щедрий урожай сади. У всьому відчувається холодний подих осіні. Сіре небо всі частіше затягують хмари, і накрапає дрібний докучливий дощ. Немов про щось задумавшись, коштує смутний і мовчазний ліс. Незабаром дерева втратять своє пишне оздоблення й відкриють свої віти холодним дощам і хуртовинам.
Недавно в мене з’явилася сестричка Настя, їй 3 місяці. Вона дуже маленька й дзвінкоголоса. На голові в неї замість волось ще легкий пушок, тому вона схожа на курча. Ока в неї величезні, темні, коли дивишся в них, здається, що падаєш у їхню глибину. Брови вона часто супить, вони в неї рідкої й світлі, а вії величезні, пружні. Коли Настя посміхається, на правій щічці в неї з’являється ямочка. У Насті ще немає зубів, тому в неї видні тільки рожеві ясна. Носик у неї маленький, небагато підійнятий, іноді вона дуже смішно його морщить. Настя вже розрізняє нас по голосах і дуже радується, коли я підходжу й граю з нею.
Росте береза під вікном (опис берези). Ми живемо в невеликій квартирі п’ятиповерхового будинку. Наші сусіди разом влаштували під вікнами будинку палісадник. З балкона нашої квартири (а ми мешкаємо на другому поверсі) я можу дотягнутися рукою до гілок берези. Вона росте в палісаднику в оточенні колючого аргуса. А восени берізці стає ве селіше, бо до неї підступають айстри і хризантеми. Коли святкували моє одинадцятиріччя, мама сказала, що берізка під нашими вікнами теж святкує, бо вона моя ровесниця. Вона розповіла: «Ми вирішили посадити дерево на твою честь». «Але чому саме берізку?» - зацікавилась я. «Тому що родова назва цього дерева походить від латинського слова, що перекладається як ощасливлений. Ми були дуже щасливі, коли народилася дівчинка».
Людина впродовж свого історичного розвитку прагнула схопити якнайширшу картину світу, пізнати природу, Щоб застосувати її для своїх потреб. Цікавим були погляди наших предків на будову світу, деякі природні явища. Наприклад, в прадавні часи вважали, що скільки людей живе на землі, стільки зірок існує на небі, тому що в кожної людини є своя зірка, яка з’являється, коли людина народжується, і гасне, коли людина помирає. За зміною розташування зірок люди навчилися орієнтуватися вночі, вони змогли визначити сторони світу і прогнозувати погоду за певними прикметами.
Для мене це - Ліна Костенко її ім’я вивищується, як прапор нашої держави. Вважаю, що українській літературі дуже поталанило, бо є в ній постать, яка усім своїм життям і творчістю утверджує чесність і непідкупність одвічних мистецьких принципів. Для кожного з нас, випускників, томик вибраних поезій Ліни Костенко - справжнє явище. Читаючи від вірша до вірша, як по сходинках, піднімаєшся все вище і вище на ту духовну вершину, з якої видно всю Україну з її болями і радощами, злетами і падіннями. На мою думку, так писати може лише справжня українка, тому що поезія Ліни Костенко - це наша історія і філософія, наш спосіб мислення, героїка минулого і проблеми сьогодення.
Напевно, не дуже помилюся, якщо скажу, що відновлення національного менталітету слід починати з самого себе. Ми надто звикли оперувати абстрактними поняттями, які, по суті, ні до чого не зобов’язують. Так, наш народ працелюбний і щедрий, сумирний і добрий, веселий і співучий… Так, є в нього, на мою думку, і негативні риси, але хто дав мені право судити про цілий український народ. А чи часто ми запитували себе: “А яким є я, маленька піщинка мого народу?” А скільки поміж нас людей ніяких, безпам’ятних і байдужих до всього, сонних і напівсонних душ, позбавлених генетичної пам’яті народу!
Усім відоме прислів’я: «Друг пізнається в біді». Я чув його багато разів, але не думав, що колись зрозумію по-справжньому. В мене є друг Олег. Йому чотирнадцять років. Він звичайний худорлявий підліток з короткою стрижкою. Примітні у нього тільки очі: вони дуже незвичайні, як у кішки-мигдалеподібні і зеленого кольору. Коли я дивлюся на Олега, мені здається, що він хитрувато примружується, ніби хоче пожартувати або поставити незвичайне питання, щоб все зрозуміти і дізнатися. Олег - завзятий шахіст. У нього також є третій дорослий розряд з вільного стилю плавання, але він не любить про це згадувати.
Неділя! Вихідний! Ура, у школу не йти, уроки вчити не буду. Батьки виїхали на дачу. Повна самостійність. Раз, два - потягнулися; три, чотири - устали. П’ять, шість - заглянули в холодильник. Їжі валом. Сім, вісім - зробили зарядку, попрацювали щелепами.
Калина – дуже красива рослина. Це стрункий кущ, з багатьма тонкими вітками, що тягнуться до неба. Із приходом весняного тепла на них набухають бруньки. Потім калина вся вкривається білими суцвіттями-парасольками, вона вбирає тепло сонця та живильну вологу землі. ЇЇ листя яскраво-зелене з нерівними зубчастими краєчками, і в них плутається вітерець.
Ця проста та нехитра квіточка росте усюди: у садочках та палісадниках, у парках та на городі. Навіть інколи зненацька з’явиться посеред шумної міської вулиці, нагадавши перехожим про красу природи. А справжній дім та родина ромашки – у великому різнотрав’ї українського поля.
Мій дядько Євген - дуже цікава людина. Незважаючи на свій молодий вік, його поважають і цінують його думку всі члени нашої сім'ї та знайомі. Справа в тому, що дядько Євген - спокійна, врівноважена і в той же час весела людина. Він уміє знайти спільну мову з усіма, ніколи не підвищить голос і не скаже різкого слова. А ще мій дядько має чудове почуття гумору та вміє так розповідати смішні історії, що неможливо втриматися від сміху.
Ось і відступає ніч, змінюючись досвітніми сутінками. З темряви, що поступово стає сірою, поступово проступають нечіткі обриси навколишнього світу - силуети будинків, дерев. Небо на сході світлішає. Навколо панує тиша.
У минулому році ми побували на екскурсії у старовинному селищі Петриківка, де живуть привітні талановиті люди - творці чудового українського декоративного розпису. Петриківка зустріла нас чарівною мальовничою природою, розкішними вишневими садами. Нам пощастило побувати в робочій майстерні Федора Савича Панка, представника сучасної школи петриківського декоративного розпису. Усе, шо ми побачили в хаті-майстерні, здавалося надзвичайним, неповторним. Багато цікавого розповіли нам про те, як створюється петриківський розпис, як під акварельними фарбами розцвітають дивовижні квіти, з’являється буйна зелень, дозрівають фантастичні ягоди.
Я люблю дивитися на березу, засніжену та лагідну. Вона нагадує мені про те, що в світі ще є дива, які дарують радість і насолоду. Я знаю, що мене завжди буде хвилювати краса моєї снігуроньки-берізки! Повірте, лише ви та природа - автори нового твору. Але природа лише дає матеріал. Ваша ж мета - передати не тільки те, що бачать інші, а й щось своє, власне, те, що крім вас, ніхто не побачить. Можливо, навіть ви зумієте побачити таке, що не так часто можна спостерегти, зустріти, наприклад, як народжується квітка, як прокидаються птахи або ще щось. Вмійте це роздивитися та передати на папері. Вдихніть в мертві слова свою душу, і ви побачите, як зміниться ваш твір, як приємно його буде писати, а згодом і читати. Перед вами ніби з’явиться жива картина природи, та, яку бачили тільки ви. Отже, почнемо писати.
Мій батько (опис зовнішності). Наш сусід, Микола Артемович, тривалий час завдавав нам клопоту. Його квартира розташована над нашою. Людина він самотня і завжди кудись поспішає, частенько забуваючи перевірити, чи закрив він водопровідний кран. Через його забудькуватість і зіпсовані крани нашу квартиру декілька разів заливало. Ми просили Миколу Артемовича бути уважнішим і полагодити нарешті крани. Він вислуховував, щось обіцяв. Деякий час усе було гаразд, але одного разу на стелі нашої ванної кімнати знову з’явилася велика мокра пляма. Батько в цей день був удома. Я люблю, коли він удома. Але батько ніколи не сидить склавши руки. Ось і цього разу він почав збирати у сумку інструменти.
Мальви – справжні королеви у літньому українському садку. Вони ніжні, пишні, яскраві. Квіток мальви на її високій, довгій та міцній стеблині дуже багато. Тому здається, що мальва – це суцільна велика квітка.
Літо – найтепліша пора року. Довгі сонячні дні змінюють короткі теплі ночі. Погода надворі найчастіше ясна, над головою розкидається безкрає синє небо. Дерева стоять пишно вбрані в яскраві зелені шати. Попід ними повсюди густо росте травиця, усіяна барвистими вогниками літніх квітів – маків, дзвоників, конюшини, пижма, ромашки, календули… А над ними порхають метелики та гудять всякі мушки.
Тільки-но в повітрі в повіє весною, з-під торішнього листя починають з’являтися маленькі квіточки. Природа навколо ще гола, сіра, клапті брудного снігу лежать навколо, холодні джерельця. А ця рослина вже розгортає свої пелюстки серед мокроти та холоду. Ідеш вулицею, і несподівано в око впадає маленьке свято весни на чиїсь клумбі!


1-50 51-67